Всё для Учёбы — студенческий файлообменник
1 монета
doc

Студенческий документ № 020635 из ГЭИ

ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІКА

(для студентів спеціальностей галузі знань 0305 "Економіка та підприємництво")

ЗМІСТ ТЕМА 1: ЧАСОВІ МЕЖІ ФЕНОМЕНУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 3

1.1 Глобалізація та її суть 3

1.2 Історичні рамки глобалізації 5

1.3 Форми прояву глобалізації на сучасному етапі 7

ТЕМА 2: СУЧАСНА МЕТОДОЛОГІЯ ГЛОБАЛІСТИКИ 8

2.1 Становлення глобалістики як науки 8

2.2 Основні школи сучасної глобалістики 10

2.3 Становлення теоретичної бази глобалістики 11

ТЕМА 3: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОГО РИНКУ 14

3.1 Світовий ринок у системі міжнародних економічних відносин 14

3.2 Глобалізація ринків, глобалізація виробництва, міжнародна спеціалізація 16

3.3 Глобалізація міжнародного фінансового ринку 17

ТЕМА 4: МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ 19

4.1 Тенденції розвитку світової торгівлі 19

4.2 Державне регулювання міжнародної торгівлі 21

4.3 Міжнародна торгівля послугами 22

4.4 Платіжний баланс 23

ТЕМА 5: МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕҐРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ 25

5.1 Міжнародна економічна інтеграція 25

5.2 Вільні економічні зони 27

ТЕМА 6: СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА 31

6.1 Основи світової валютної системи 31

6.2 Європейська валютна система 32

6.3 Ринок іноземних валют 34

6.4 Міжнародні кредитні відносини 34

ТЕМА 7: УКРАЇНА ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІ СПІЛЬНОТИ 36

7.1 Можливості стійкого розвитку України 36

7.2 Україна і СОТ 37

7.3 Інтеграція України в НАТО та ЄС 39

ТЕМА 8: ТРАНСКОРДОННА ЄВРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ 41

8.1 Проблеми транскордонної єврорегіоналізації 41

8.2 Транскордонне співробітництво України і Польщі 42

Заняття № 1

ТЕМА 1: ЧАСОВІ МЕЖІ ФЕНОМЕНУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

План 1.1 Глобалізація та її суть

1.2 Історичні рамки глобалізації

1.3 Форми прояву глобалізації на сучасному етапі

1.1 Глобалізація та її суть

Глобалізація - це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. У результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

Термін "глобалізація" набрав поширення у науці на рубежі 70-80-х років ХХ ст. Вважається, що першим його використав у 1981 р. американський соціолог Дж. Маклін. Але якщо він тільки окреслив контури процесу, то професор Гарвардської школи бізнесу Т. Левітт наповнив термін "глобалізація" реальним практичним змістом. У статті "Глобалізація ринків", опублікованій у 1983 р. у журналі "Гарвард Бізнес Рев'ю", він визначив глобалізацію як світову конвергенцію ринків завдяки існуванню нової форми підприємств, які були названі "глобальними фірмами".

До джерел та процесів, які в сукупності формують явище глобалізації, західні та вітчизняні вчені відносять:

- стабільні та довготривалі наслідки світової господарської діяльності, які досягли глобальних масштабів;

- бурхливий розвиток комунікацій, інформаційних технологій, який сприяв утворенню єдиного технічного та інформаційного простору;

- появу нових суб'єктів світової економіки і політики (транснаціональних корпорацій, держав, міжурядових організацій - суб'єктів глобальних відносин);

- соціокультурні трансформації: більш виразних рис набуває характер глобального наукового прогресу, формування так званого багатокультурного середовища, багатонаціональних трудових колективів тощо.

Процес глобалізації розвивається під впливом сукупності техніко-технологічних, соціально-економічних, політичних, морально-етичних і культурних чинників (рисунок 1.1).

Рисунок 1.1 - Чинники глобалізації

Глобалізація проявляється у трьох формах: економічній, культурній та політичній.

З погляду економістів, глобалізація визначається як виникнення глобалізованої економіки, в якій національні економіки розділяються, а потім знов поєднуються в системі угод і процесів на міжнародному рівні. У цій глобалізованій економіці кордони національних економік більше не є суттєвими, і вона підпорядковується власній логіці, яка відрізняється від логіки економічних відносин між незалежними національними об'єктами.

З точки зору культурологів, глобалізацію можна розглядати як процес формування на міжнародному рівні культурно-інформаційного простору, який являє собою результат процесу розповсюдження, обміну комунікаційних технологій між різними частинами співтовариства.

З точки зору політиків, глобалізація розглядається як підйом у власній могутності нового "поліцентричного" центру світу як антитези існуючому світові, де панує держава, пов'язана з ним тісними узами. Цей новий світ ґрунтується на недержавних, чи транснаціональних зв'язках.

Найбільше глобалізовані країни станом на 2010 рік представлені у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 - Рейтинг країн за індексом глобалізації

Країна 2010 1995 1 Гонконг 7,48 5,45 2 Ірландія 7,43 4,93 3 Сінгапур 6,78 5,91 4 Данія 5,93 4,20 5 Швейцарія 5,86 3,99 6 Бельгія 5,82 4,50 7 Швеція 5,90 4,04 8 Нідерланди 5,59 4,57 9 Угорщина 5,35 4,39 10 Фінляндія 5,29 3,85 ... 25 Польща 4,48 3,01 ... 28 США 4,41 3,57 ... 38 Китай 3,63 2,69 ... 43 Україна 3,49 2,42 ... 51 Росія 3,13 2,55

Виділяють три основні механізми глобалізації:

1) зростання конкуренції на міжнародних товарних ринках;

2) набуття виробництвом багатонаціонального характеру внаслідок делокалізації виробничих потужностей;

3) посилення міжнародної інтеграції фінансових ринків.

1.2 Історичні рамки глобалізації

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтінків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Узагальнення її дає змогу виділити чотири базових концепції, що характеризують історичні кордони глобалізації:

1) Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція "архаїчної глобалізації").

2) Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену.

3) Концепція протоглобалістів.

4) Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція досягла найбільш широкого визнання в працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Броделя, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Красіна, Ю. Пахомова та інших. Вчені розглядають глобалізацію як тривалий історичний процес і виділяють декілька етапів її становлення:

- перший етап - створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

- другий етап - період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій та перших глобальних корпорацій (ХV ст.);

- третій етап - промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

- четвертий етап - епоха світових війн ХХ ст. (1914-1918 рр., 1939-1945 рр.), 1948-1989 рр. (економічна світова війна);

- п'ятий етап - інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.).

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні - К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма; російські - А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні - Д. Лук'яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та інші. Вони піддають критиці концепцію "архаїчної глобалізації", вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом (застарілим поглядом). Науковці акцентують увагу, що зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність транснаціональних корпорацій (ТНК) і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм, створили новий предмет дослідження.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті попередньої. Найбільш видатними її ідеологами є Р. Кобден, Й. Шумпетер, Н. Ейнджел, А Уткін, Р. Кокс, І. Уоллерстайн. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації - протоглобальний і сучасний - етап ліберальної глобалізації. Не суперечить цьому підходу і класифікація Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Четверта концепція "глобалізації як деякої позачасової властивості, що притаманна світовому суспільству" обґрунтована у працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова. Головним завданням концепції вважається зближення трьох попередніх, оскільки у них вбачається дві ключові розбіжності: перша - у визначенні часових параметрів глобалізації, друга - в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій. Тобто історичний процес, котрий можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу і пропонується назвати глобалізацією.

1.3 Форми прояву глобалізації на сучасному етапі

Форми прояву глобалізації:

- становлення загальнопланетарного науково-інформаційного простору, глобальної інформаційної інфраструктури, мережних інформаційних технологій, світової комунікаційної системи й технологічних макросистем у сфері виробництва, транспорту й зв'язку;

- інтенсифікація міжнародних трансакцій, розвиток електронної комерції, становлення ринків робочої сили, товарів, інформаційних технологій на основі поступового зняття бар'єрів у торгівлі, підписання багатосторонніх торговельних угод і т.п.;

- швидкий ріст світового фінансового ринку, що функціонує в режимі реального часу на основі об'єднання ринкових і мережних комп'ютерно-комунікаційних технологій;

- різке збільшення обсягів і швидкості переміщення капіталів; інтенсифікація глобальних фінансових операцій;

- збільшення відкритості й взаємозалежності економік, господарсько-технологічне зближення країн, інтенсифікація регіональних інтеграційних процесів, розвиток міжконтинентальної інтеграції й т.п.;

- становлення єдиного світового виробництва на базі розміщення складових частин виробничо-збутового процесу в різних країнах;

- виникнення нових глобальних економічних суб'єктів (транснаціональних корпорацій, регіональних об'єднань, міжнародних організацій, міст-мегаполісів, неурядових організацій, суспільних рухів, світових фінансових центрів, інтеграційних угруповань) і нових форм ринкового поводження (глобальних стратегій, нових методів конкурентної боротьби, глобальних мереж, об'єднань, поглинань, стратегічних альянсів);

- циклічні коливання економіки, біржові, валютні, фінансові кризи; зближення процентних ставок, внутрішніх і світових цін і т.п.;

- уніфікація ведення бізнесу, реструктуризація діяльності фірм на основі гнучкого мережного принципу;

- формування нової системи глобального керування через збільшення кількості наднаціональних структур регулювання світового господарства, міжурядових і неурядових міжнародних організацій;

- інформаційно-культурне зближення народів, поширення єдиних стандартів життя, уніфікація смаків, цінностей, принципів і норм поводження, універсалізація культури й т.п.;

- формування специфічних інтересів і нових розбіжностей, порушення рівноваги світової екосистеми й загострення глобальних проблем.

Заняття № 2

ТЕМА 2: СУЧАСНА МЕТОДОЛОГІЯ ГЛОБАЛІСТИКИ

План 2.1 Становлення глобалістики як науки

2.2 Основні школи сучасної глобалістики

2.3 Становлення теоретичної бази глобалістики

2.1 Становлення глобалістики як науки

"Глобалістика" - сукупність наукових, філософських, культурологічних і прикладних досліджень різних аспектів глобалізації і глобальних проблем, включаючи одержані результати таких досліджень, а також практичну їх реалізацію в економічній, соціальній і політичній сферах як на рівні окремих держав, так і в глобальному масштабі.

Глобалістика є науковим напрямом, який набуває ознак самостійної науки. Її предметом виділяють походження, прояви і шляхи вирішення глобальних проблем, а також становлення макросоціоприродних систем та їхньої динаміки.

Можна виділили три особливості глобалістики як наукової дисципліни:

1) в її межах система взаємозв'язків людини, суспільства і природи уявляється єдиним цілим у масштабах всієї планети

2) глобалістика розглядає цю систему як перманентно кризову, у центрі її уваги знаходяться всі напруженості, конфлікти;

3) на відміну від інших наук, вона характеризує їх не як аномалію, а як абсолютно нормальне та неминуче явище, як джерело розвитку суспільства.

Тобто глобалістика зосереджує свою увагу на розробленні управлінських рішень з подолання кризових ситуацій і тим самим сприяє забезпеченню поступового світового розвитку.

Предмет глобалістики формують наступні напрями наукових досліджень:

1) Філософсько-методологічний напрям. Досліджується вплив процесів глобалізації на національні та локальні культури, економіку, політику, ідеологію; відслідковується зміна принципів розвитку цивілізації.

2) Природничо-науковий напрям. Визначаються конфігурації, темпи розвитку і зміст економічних процесів, які в свою чергу визначають подальшу тенденцію проведення збалансованої національної, регіональної і наднаціональної політики.

3) Соціоприродничий напрям. Виявляються закони соціальної екології, оптимізується взаємодія суспільства та природи, вирішуються питання екологізації виробництва і формування принципів раціонального природокористування, виробляється концепція стійкого розвитку.

4) Соціальний напрям. Охоплюються продовольчі проблеми, проблеми міжнародного права та регулювання міграційних потоків, питання запобігання виникненню загроз біологічного, технотронного та інших різновидів міжнародного тероризму.

5) Політичний напрям. Досліджуються тенденції руху світової системи, параметри зміни міжнародних відносин, сучасна картографія геополітичного атласу світу.

6) Культурологічний напрям. Актуалізуються проблеми, що виникають у результаті впливу глобалізації на різні сфери культури, засоби масової інформації, ціннісні установки, масову свідомість.

7) Прогностичний напрям. Характеризуються сучасні процеси, тенденції і їх стан у майбутньому з метою передбачення ймовірних сценаріїв розвитку світової системи.

У становленні глобалістики як науки можна виділити три етапи.

Перший етап - це 1960-ті роки. Глобалістика стала формуватися як принципово новий науковий напрям, де на перший план виступили інтеграційні процеси, а також сфера суспільної практики, що охоплювала міжнародну політику, економіку та ідеологію.

Попередником глобалістики на цьому етапі була футурологія (прогнозування). У 1968 р. найбільш відомі футурологи 30-ти країн створили Римський клуб, який швидко став впливовим міжнародним органом, що досліджував перспективи розвитку світу, в тому числі у сфері економічної діяльності. У 1972 р. було опубліковано першу доповідь Римського клубу - "Межі зростання". З цієї доповіді бере початок глобалістика як наука.

Рекомендації Римського клубу започаткували прискорену структурну трансформацію індустріальних економік провідних західних країн у постіндустріальні.

Другий етап розвитку глобалістики припадає на середину 1970-х років. У цей час провідні країни Заходу були вражені серією структурних криз, серед яких найгострішою стала енергетична. Вивчення природи криз і шляхів її регулювання - основний зміст глобалістичних досліджень на цьому етапі.

У цей період склалися досить чіткі уявлення щодо тенденцій становлення світогосподарських зв'язків як єдиної системи і глобальних проблем, породжених нею. Були виявлені природа і генезис глобальних проблем, визначені критерії їх виділення і підходи до систематизації. Відповідно до цих критеріїв глобальними можна вважати проблеми, які виникають у результаті об'єктивного розвитку суспільства, носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів і держав, загрожують усьому людству, потребують невідкладних рішень, вимагають зусиль усього світового співтовариства.

Комплекс глобальних проблем сучасності ґрунтується на теорії глобальних балансів, відповідно до якої стабільність процесів у природі і суспільстві залежить від ступеня їх збалансованості. Нараховується до двох десятків глобальних балансів: паливно-енергетичний, продовольчий, транспортний, екологічний, демографічний, матеріально-сировинний, торговельний тощо.

Третій етап розвитку глобалістики починається із середини 1980-х років. Особливість цього етапу полягає в тому, що внаслідок зміни історичних обставин багато структур, організацій та вчених згорнули або зовсім припинили свою роботу у сфері глобалістики. Більш активно почали проводитись дослідження прикладних проблем глобалістики, особливо спрямованих на упередження ризику, катастроф, мінімізації їх наслідків. Усе більше уваги приділяється найважливішим проблемам регіонального характеру, масштаби яких надавали їм глобального забарвлення.

Дослідження розвитку глобалістики як науки дозволяє зробити висновок: якщо на перших етапах становлення глобалістики переважали підходи до вирішення глобальних проблем за допомогою технічних і фінансових засобів, організаційних та економічних рішень, то з початку 1990-х років відбувається зміна пріоритетів - основна увага приділяється соціально-політичній проблематиці і лише через цю призму - на процеси глобалізації. Глобалістика стала тісно пов'язаною із політикою та ідеологією.

Серед західних глобалістів найбільш відомими є: еколого-популістський напрям, представники якого (Л. Браун, Р. Теобальд, Д. Хау та ін.) наголошують на проблемах взаємодії суспільства і природи, та екзистенціально-культурний (Г. Фолк, І. Гальтунг, О. Орука, М. Міше та ін.), в центрі уваги якого - проблеми війни і миру, встановлення нового міжнародного економічного та соціально-політичного порядку.

У Російській Федерації дослідження у рамках глобалістики набули широкого розвитку у 1990-ті роки, коли для міждисциплінарного дослідження глобалізації створювалися спеціальні наукові центри.

Українська школа глобалістики почала формуватися з певним запізненням. Її теоретико-методологічна база сформувалася в результаті взаємодії наукових кіл Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Проблеми глобалістики досліджувалися у працях Д.Г. Лук'яненка, Ю.М. Пахомова, В.В. Рокочі, О.Г. Білоруса, Ю.В. Макогона, І.М. Школи, С.В. Сіденка та ін.

2.2 Основні школи сучасної глобалістики

Усю множину напрямів (шкіл) сучасної глобалістики можна представити таким чином:

1) еколого-економічна школа (П. Екінс, X. Гендерсон, X. Дейлі, П. Хокінс, Е. Ловінс, Р. Норгаард, Л. Браун). У працях представників цієї школи наголошується на реалізації системного підходу в дослідженні суспільних проблем, на відмові від зосередження на внутрішніх закономірностях економіки, вимагаючи включення до аналізу зовнішніх, неекономічних факторів, врахування численних взаємодій та взаємозв'язків між суспільством і природою. Доводиться можливість поєднання екологічних та економічних інтересів у процесах глобального розвитку;

2) школа універсального еволюціонізму (М. Моісеєв), яка наголошує на тому, що глобальна природа є самоорганізованою системою, реакція якої є хоча й непрогнозованою, але неминучою у довгостроковому плані. Саме тому процеси глобального розвитку мають враховувати зворотну реакцію біосфери;

3) школа глобальної екології, яка розробляє теорію глобальних рішень і компромісів, науково обґрунтовує модель глобальних наслідків ядерної війни, ядерної зброї, "ядерної зими", а також соціологію глобального компромісу; доводить можливість реалізації світових угод кооперативного типу задля вирішення планетарних завдань; пропонує концепцію "Глобальних інститутів згоди", спроможних досягати стабільних та ефективних компромісів;

4) школа контрольованого глобального розвитку (Д. Гвішіані). Ця школа передбачає реалізацію програми "Моделювання глобального розвитку" з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку та рекомендацій з вибору оптимальних стратегій управління. Виступає з пропозицією розвитку глобалістики з позицій загальносоціологічної теорії та методології, а також розглядає перехід до інформаційного суспільства як магістральний шлях вирішення глобальних проблем;

5) школа міжнародної політичної економії (С. Стрендж, Е. Хеллайнер, Р. Андерхілл, Ф. Черні, Л. Вейс, Т. Пемпел, Т. Скопол, П. Евене, Д. Хелл, П. Катценштайн). Відслідковує формування глобального економічного, правового та політичного простору поряд зі становленням нового світогосподарського порядку. Аналіз цих процесів проводиться під кутом зору силових відносин і міждержавних конфліктів. Констатується визначна роль політичних рішень (чи відсутність таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. Розбираються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами та гілками влади, їх вплив на формування економічної та зовнішньої політики країни, на наявність чи відсутність єдності під час захисту національних інтересів;

6) школа економічної соціології (Ф. Бродель, М. Вебер, Т. Веблен, Е. Дюргейм, К. Поланьї, І. Шумпетер, М. Грановетер, М. Кастельс, Р. Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В. Штрек, А. Етціоні) зазначає, що економіка тісно пов'язана з іншими сферами суспільного життя, а економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми та адміністративні рішення, але й системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують у суспільстві.

Найбільший потенціал наукового розвитку мають такі школи, як: еколого-економічна, глобальної екології та економічної соціології.

2.3 Становлення теоретичної бази глобалістики

В основу всіх теорій глобалізації покладена дихотомічна типологія соціальної організації: "локальне / глобальне". У межах цієї типології суспільними змінами можуть виступати лише процеси, пов'язані зі зміною просторових характеристик соціальної організації / соціальних взаємодій. Тому поява дискурсу (розгортання думок, опис процесу) глобалізації часто трактується як "просторовість" теорії змін. Дихотомія (поділ на дві не пов'язані між собою частини) "локальне / глобальне", що фіксує "розрив" між минулими і новими просторовими характеристиками соціальних процесів, моделює зміни, які відбувалися у першій половині ХХ ст. і визначалися подіями і тенденціями цього періоду.

Перші докладно розроблені теоретичні моделі глобалізації були створені на рубежі 1980-1990-х рр. на стику конкуруючих форм дискурсу - дискурсом світової системи та власне дискурсом глобалізації. Характерними для цього періоду є праці І. Уоллерстайна, в яких проводиться межа між традиційним типом інтеграції локальних суспільств (імперіями) і сучасним типом (капіталістичною світовою системою, яка виникла у ХV-XVI ст.). Внаслідок того, що процеси поза національно-державними кордонами і всередині цих кордонів суттєво різняться одні від одних, парадигмою змін слугує дихотомія "національне / інтернаціональне".

Е. Гідденс розглядає глобалізацію у чотирьох вимірах - це світова капіталістична економіка, система національних держав, світовий військовий порядок, міжнародний поділ праці, які можна об'єднати у дві системи: світова економіка та світова політика.

Л. Склер вважає, що транснаціональні практики існують на трьох рівнях: економічному, політичному, ідеолого-культурному. На кожному з них транснаціональні практики створюють базовий інститут, що стимулює глобалізацію. На рівні економіки - це транснаціональні компанії (ТНК); на рівні політики - це транснаціональний клас олігархів; на рівні ідеології та культури - це конзьюмеризм (споживацтво).

Окремою групою можна виділити моделі глобалізації, розроблені на основі критики теорії світової системи та теорій глобальної системи. У середині 1980-х р. Р. Робертсон висунув тезу про те, що світ "стискається", стає єдиним, позбавленим існуючих бар'єрів і поділу на специфічні зони соціальним простором. У глобалізації Р. Робертсоном виділяються два напрями: глобальна інституціоналізація світу та локалізація глобальності. Перша розглядається як організація локальних соціальних взаємодій під безпосереднім впливом макроструктур світового порядку і виражається у експансії капіталізму, західного імперіалізму, розвитку глобальної системи мас-медіа. Локалізація глобальності покликана висвітлювати тенденцію становлення глобального не "згори", а "знизу", тобто через локальне: через перетворення взаємодій з представниками інших держав і культур до повсякденної практики.

У праці "Що таке глобалізація?" (1997 р.) У. Бек пропонує категорію транснаціонального соціального простору. Поняття транснаціонального соціального простору дає можливість У. Беку поєднати під спільною назвою "глобалізація" процеси у сферах політики, економіки, культури, екології тощо. У політичній сфері глобалізація означає обмеження суверенітету держав внаслідок дій транснаціональних структур. В економіці глобалізація означає наступ ТНК, які поступово виходять з-під державного контролю в процесі їх транснаціональної діяльності. У культурі глобалізація означає взаємопроникнення локальних культур у транснаціональних просторах, якими є західні мегаполіси.

Г. Терборн пропонує теорію глобальної соціальності, що концептуалізує зміни на двох рівнях: макро- та мікросоціальному та у двох напрямах: власне глобалізація і локалізація глобального.

А. Аппадураї, розглядає глобалізацію як детериторизацію - втрату прив'язки соціальних процесів до фізичного простору. У ході глобалізації формується "глобальний культурний потік", який розпадається на п'ять культурно-символічних просторів-потоків: етнопростір, технопростір, фінансовий простір, медіапростір, ідеопростір. У моделі А. Аппадураї використовується дихотомія "територіальне / детериторизоване".

Фундаментом теорії глобалізації за М. Уотерсом є концепція відносин між соціальною організацією та територіальністю, які в кожний історичний момент детермінуються одним з трьох типів обміну: матеріальним (економічним), політичним, символічним (культурним). При цьому матеріальні обміни мають тенденцію до локалізації соціальних відносин: виробництво товарів передбачає концентрацію у певному місті робочої сили, сировини, капіталу тощо. Політичні обміни мають тенденцію до інтернаціоналізації - територіальної експансії соціальних відносин. Символічні (культурні) обміни мають тенденцію до вивільнення соціальних відносин із просторових рамок.

Сьогодні виникає новий дискурс змін - дискурс віртуалізації. Першим вченим, який почав оперувати розбіжністю реального та віртуального, був Ж. Бодрійяр. У 70-х-90-х роках ХХ ст., використовуючи цю розбіжність, він створив концепцію "занепаду реальності". Термін "віртуалізація" для позначення соціальних процесів активно впроваджується у науковий обіг із середини 90-х років ХХ ст. Протягом 1990-х р. на основі розрізнення "реальне / віртуальне" були створені теоретичні моделі суспільних змін. Віртуалізація в цих теоріях розуміється як будь-яке заміщення реальності її симуляцією / образом - не обов'язково за допомогою комп'ютерної техніки, але обов'язково з використанням логіки віртуальної реальності. Наприклад, віртуальною можна вважати економіку, в якій операції здійснюються за допомогою Інтернету, або коли спекуляції на фондовому ринку перевищують матеріальне виробництво.

Заняття № 3

ТЕМА 3: ГЛОБАЛІЗАЦІЯ СВІТОВОГО РИНКУ

План 3.1 Світовий ринок у системі міжнародних економічних відносин

3.2 Глобалізація ринків, глобалізація виробництва, міжнародна спеціалізація

3.3 Глобалізація міжнародного фінансового ринку

3.1 Світовий ринок у системі міжнародних економічних відносин

На початку нового тисячоліття глобалізація світового ринку викликала у більшості розвинутих країн глибоку економічну кризу, яка настала після періоду довготривалого зростання. Це пояснюється тим, що існування глобального ринку товарів та послуг підвищує взаємозалежність країн, а отже кризові явища швидко розповсюджуються по всій земній кулі.

Історію формування глобального ринку можна представити наступним чином. Найпростіша форма внутрішнього ринку виникла на ранній стадії товарного господарства, що базувалося на суспільному поділі праці. Тобто внутрішній ринок являє собою форму господарської взаємодії, за якої все призначене для продажу збувається самим виробником усередині країни. Подальша спеціалізація внутрішніх ринків сприяла формуванню національного ринку, тобто внутрішнього ринку, частина якого орієнтується на іноземних покупців. У свою чергу частина національних ринків пов'язується із закордонними ринками і призводить до виникнення міжнародного ринку.

Стосовно однієї країни, зазвичай, використовується термін "зовнішня торгівля держави", стосовно торгівлі двох країн - "міждержавна, взаємна, двостороння торгівля", а щодо торгівлі всіх країн одна з одною - "глобальна або світова торгівля".

Характерними ознаками настання нового етапу в розвитку світового господарства є:

- відкритість економіки;

- утворення системи міжнародних наддержавних організацій, діяльність яких покликана забезпечити стабільний та збалансований економічний розвиток: ООН, Світовий банк, МВФ, ЄС;

- виникнення та інтенсивний розвиток Транснаціональних корпорацій (ТНК), які все більшою мірою визначають міжнародну промислову інвестиційну та торговельну політику;

- наявність розвинутої сфери міжнародної торгівлі, міждержавного переміщення робочої сили, капіталу, технологій;

- функціонування самостійної міжнародної фінансової сфери, не пов'язаної з міжнародною торгівлею та міжнародним рухом чинників виробництва.

Функціонально глобальна економіка поділяється на міжнародну мікроекономіку та міжнародну макроекономіку.

Міжнародна мікроекономіка - це частина теорії міжнародної економіки, що вивчає закономірності міждержавного руху конкретних товарів і чинників їх виробництва та ринкові характеристики - попит, пропозицію, ціну тощо.

Міжнародна макроекономіка - це частина теорії міжнародної економіки, що вивчає закономірності функціонування відкритих національних економік і світового господарства в цілому.

Міжнародні економічні відносини відображають господарські зв'язки між державами, регіональними об'єднаннями, підприємствами, фірмами, установами, юридичними та фізичними особами для виробництва та обміну товарів і послуг, матеріальних і фінансових ресурсів. Основою їх є ринкові системи і механізми.

У світовому господарстві розвиваються всі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

- міжнародна торгівля товарами та послугами;

- міжнародна міграція капіталу;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародна передача технологій;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини.

Система світового господарства має два рівні:

1) світове господарство як сукупність національних господарств;

2) світове господарство як наднаціональний господарський простір регіонального і транснаціонального рівнів.

Підсистемами світового господарства на наднаціональному рівні є регіональні угруповання країн, що склались на договірній основі.

На регіональному рівні у структурі світового господарства розрізняють 5 великих районів регіональної інтеграції: Європейський, Північноамериканський, Латиноамериканський, Азіатсько-Тихоокеанський та Африканський, котрі відрізняються рівнем і змістом інтеграційних процесів.

Сучасні міжнародні економічні відносини здійснюються як за активної участі державних інституцій, так і за їх пасивного сприяння. Проте здебільшого вони випливають з приватної ініціативи економічних груп громадян.

Міжнародні економічні відносини пов'язані між собою міжнародним поділом праці, глобалізованим світовим господарством. Адже у світі не існує жодної само забезпеченої країни. Навіть найрозвинутіші країни не в змозі абсолютно самостійно забезпечити умови для ефективного виробництва всіх видів товарів та послуг. Такі завдання вирішуються за допомогою міжнародного співробітництва, яке базується на міжнародному поділі праці та інших чинниках виробництва.

Довгий час нерівномірний розподіл природних багатств був основною причиною МПП. Проте розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень у подальшому розвитку міжнародної економіки.

Отже, глобальна економіка - це сукупність економічних відносин, що складаються внаслідок міжнародного обміну товарами, переміщення капіталів за межі національних кордонів, міжнародної міграції робочої сили тощо.

3.2 Глобалізація ринків, глобалізація виробництва, міжнародна спеціалізація

З другої половини XX ст. інтернаціоналізація виробництва набула глобального характеру. Вона охопила практично всі підсистеми світового господарства, всі його галузі. Поглиблюється інтернаціоналізація виробництва й обігу, що посилює єдність світового господарства. Людство рухається до такої моделі світу, де економіки окремих країн функціонують у рамках єдиної, взаємозалежної світової економічної системи. Цей процес і прийнято називати глобалізацією.

Тенденція до створення інтегрованої економічної системи спостерігається вже впродовж багатьох років, проте останнім часом темпи змін значно прискорились. Ще на початку 90-х років XX ст. на більшості, наприклад, національних ринків телекомунікацій домінували державні монополії. Ринки були значною мірою ізольовані один від одного бар'єрами, що стояли на перешкоді міжнародній торгівлі та зовнішнім інвестиціям. Такий стан речей швидко відходить у минуле. Як приклад доречно назвати глобальний ринок телекомунікацій. На цьому новому ринку ціни невпинно знижуються, оскільки компанії конкурують між собою по всьому світу, намагаючись здобути визнання як місцевих споживачів, так і транснаціональних бізнесових структур. Виграють від цього споживачі.

Більшість видатних політиків, економістів сьогодення виступають прибічниками глобалізації ринків і виробництва. Зокрема, Дж. Сорос вважає, що вигоди від глобалізації перевищують породжувані нею витрати.

Глобалізація - це процес, спрямований на створення більш інтегрованої та взаємозалежної світової економіки. І цей процес має дві основні складові: глобалізацію ринків і глобалізацію виробництва.

Глобалізацією ринків називають процес об'єднання історично відокремлених і відмінних між собою національних ринків в один великий ринковий простір. Смаки й уподобання споживачів різних націй починають змінюватись у напрямку певної глобальної норми і таким чином сприяють утворенню глобального ринку.

Всесвітнє визнання таких платіжних засобів, як кредитні картки "Citicorp", споживчих товарів, як напої "Coca-Cola", джинси "Levi's", магнітофони "Sony Walkman", ігрові приставки "Nintendo", "МсDonald's", часто наводять як приклади, що підтверджують наявність цієї тенденції. Однак фірми "Citicorp", "Coca- Cola", "МсDonald's" чи "Levi Strauss" є не просто бенефіціарами такої тенденції - це інструменти її розвитку. Продаючи стандартизовані види продукції в усьому світі, ці компанії допомагають створювати глобальний ринок.

Глобалізація виробництва - це тенденція до виробництва товарів або надання послуг у будь-якій точці планети, де існують сприятливі відмінності у кількісних або якісних чинниках виробництва, таких як праця, земля та капітал. Діючи в такий спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні витрати і покращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на ринку, а, отже, одержати переваги в конкурентній боротьбі.

У майбутньому очікується високий ступінь глобалізації як ринків, так і виробництва. Основними акторами у цій ситуації є сучасні фірми, всі дії яких, можливо й не усвідомлено, сприяють прискоренню процесів глобалізації. Ці фірми просто намагаються, як і належить, ефективно реагувати на зміну умов свого середовища.

Міжнародна спеціалізація - це форма поділу праці між країнами, в якій зростання концентрації однорідного виробництва відбувається на основі прогресуючої диференціації національних виробництв. Спеціалізація в рамках міжнародного поділу праці в кінцевому підсумку передбачає спеціалізацію країн і регіонів на виробництві окремих продуктів та їх частин для світового ринку. Як результат - поява міжнародної спеціалізованої продукції. Остання - це продукція, яка є предметом двосторонніх та багатосторонніх угод про розподіл виробничих програм, і за умови виготовлення в одній чи декількох країнах значною мірою задовольняє потреби світового ринку.

Торгівля між країнами буде взаємовигідною, коли ціна товару на зовнішньому ринку буде вищою, ніж його внутрішня ціна в країні-експортері.

Обидві країни матимуть вигоду, якщо спеціалізуватимуться у сферах своєї порівняльної переваги: наприклад, Україна - на виробництві борошна (дешевше, ніж у Польщі), а Польща - цукру (дешевше, ніж в Україні). Україна експортуватиме борошно, щоб оплачувати польський цукор, а Польща - цукор, щоб оплатити українське борошно. Отже, Україна, спеціалізуючись на виробництві борошна, перемістить у цю сферу свою одиницю ресурсів з виробництва цукру. Польща спеціалізуватиметься на виробництві цукру і перемістить у цю сферу свої ресурси з борошна. Як результат, як наслідок такої спеціалізації - міжнародне виробниче кооперування.

Міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва переростає в економічну інтеграцію - процес зближення національних економік шляхом створення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони.

3.3 Глобалізація міжнародного фінансового ринку

Під фінансовою глобалізацією розуміють процес відриву глобальної фінансової системи від продуктивної економіки, формування глобального фінансового ринку на основі розмивання меж національних валютних систем, дерегуляції та інформатизації фінансової діяльності, переливання фінансових потоків у фіктивний спекулятивний капітал та утворення ринку вторинних цінних паперів, втрати "представницької" функції грошей і перетворення їх у відособлений товар.

Глобалізація міжнародного фінансового ринку розширює можливості фінансових спекулянтів щодо штучного створення світових кризових шоків. Тому всі світові фінансові ринки повинні бути глобальними. Глобальними повинні бути податкові збори на зарубіжні валютні угоди, спекулятивні інвестиційні фонди. Якщо ж капіталісти всіх країн зможуть діяти в офшорних зонах поза звітністю, то національна економіка буде під постійною загрозою.

Відміна режиму фіксованих валютних курсів стимулює експансію іноземного капіталу на національних фінансових ринках. Усе це дозволяє спекулювати на зміні курсів валют. Зняття контролю над валютними операціями зробило офшорні банки привабливими для відмивання "брудних" грошей. На цьому втрачають національні економіки. Міжнародна фінансова система, на думку Дж. Сороса, губить здатність до підтримки стійкості, що створює загрозу краху всієї світової цивілізації.

Сьогодні у більшості країн видатки держави перекривають надходження. Це розглядається як надання кредиту економіці. Пріоритет бюджету призводив би, навпаки, до вилучення засобів із економіки.

Стихійні сили світового фінансового ринку, в умовах швидкої лібералізації породжують явище неформальної інституціоналізації. Як результат останньої - поширення корупції та організованої злочинності. Чим слабший уряд, тим сильнішими стають ці та інші негативні явища в суспільстві. Лише дієздатна й добре організована держава змусить індивідуальні та групові інтереси підпорядковуватися чинному законодавству.

Але процес глобалізації йде далі. На основі всесвітнього (глобального) кіберпростору вже утворилось ігрове поле нової електронної комерції. Як результат - зменшуються трансакційні витрати, з'являється можливість працювати зі споживачем напряму - в інтерактивному режимі. Фактори простору і часу перестають мати будь-яке значення в комерції.

У віртуальному світі практично одночасно доступна вся світова торгівля (емпіричний маркетинг). Електронна комерція ліквідує простір. Нова економіка - web-практика, web-технології - це переворот й на оптових фінансових ринках. На нинішньому глобальному електронному фінансовому ринку операції можуть здійснюватись в будь-якій валюті негайно, без посередництва банків.

Застосування Інтернету дозволило країнам забезпечити глибший рівень економічної інтеграції. Фінансові ринки використовують електронні можливості для "перекачування" 1,5 трлн. дол. щоденно. При цьому безперечну вигоду глобалізація приносить тим країнам, які в стані вилучати прибуток із світових комунікаційних технологій. Найбільш "під'єднані" до Інтернету країни - США, Канада, держави Скандинавії - найбільше виграють, від економічної інтеграції. Приблизно 70 % добробуту, отриманого внаслідок лібералізації торгівлі (відміна тарифів і національного контролю з метою створити "вільний" ринок товарів, послуг і фінансів), набувають багаті країни Півночі, а решта залишається на частку Латинської Америки, Китаю і "високоприбуткових" країн Східної Азії.

Україні для запобігання впливу міжнародних фінансових організацій, зниження фінансової залежності потрібно, насамперед, розробити довгострокове стратегічне управління державним зовнішнім боргом, навчитись обслуговувати цей борг, здійснити адміністративні заходи щодо припинення відтоку капіталів з країни. Йдеться, насамперед, про контроль над експортними цінами, повернення валютної виручки бартером у зовнішній торгівлі, жорсткі митні процедури посилення боротьби з контрабандою, розрахунками через офшорні зони.

Фіскальна та монетарна політика мають бути підпорядковані політиці розвитку, а не навпаки. Бо навпаки - це шлях до валютної кризи.

Валютна криза виникає в основному в результаті спекулятивних атак. Уряди держав при цьому повинні або змиритись із знеціненням своєї валюти, або підвищити облікову ставку, використати валютні резерви.

У цілому ж у глобалізації фінансового ринку зацікавлені, насамперед, багаті країни. Сьогодні їх капітал протягом декількох годин перетинає кордони інших країн у вигляді прямих інвестицій, коротко- і довготермінових кредитів, товарів і послуг.

Заняття № 4

ТЕМА 4: МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ

План 4.1 Тенденції розвитку світової торгівлі

4.2 Державне регулювання міжнародної торгівлі

4.3 Міжнародна торгівля послугами

4.4 Платіжний баланс

4.1 Тенденції розвитку світової торгівлі

На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Тенденції розвитку світової торгівлі:

1) Одним з варіантів вибору стратегії одержання прибутків країни є експорт. Проте експорт залишається для багатьох фірм проблемою. Великі, багатонаціональні глобалізовані підприємства успішно експортують продукцію. Для малих компаній через значне підвищення загального рівня витрат цей процес виявляється складнішим.

2) Процес торгівлі ускладнюється й фактом неповної конвертованості валют багатьох країн. Через це виникає проблема організації оплати експорту в країнах зі слабкими валютами.

Міжнародні контракти укладаються з орієнтацією на світові ціни. Угоди на основі світових цін здійснюються регулярно на типових для більшості ринків засадах. Як правило, валютою визначення ціни контракту виступає долар США. Звідси очевидно, що при зміні валютного курсу гривні ціна в гривнях змінюється відповідним чином. І якщо, наприклад, курс гривні щодо долара США, в якому визначена ціна 1 т нафти, впав, то на українському ринку при стабільності світової ціни ціна 1 т нафти підвищиться. Тобто український покупець нафти змушений буде продавати її на внутрішньому ринку за більш високою ціною в гривнях, ніж до падіння курсу гривні. Надія на те, що у наступному контракті постачальник нафти дасть згоду зменшити ціну контракту порівняно зі світовою, щоб відновити на українському ринку стару ціну 1 т нафти, є нереальною.

3) Перешкодою для експорту є й звичайне незнання наявних можливостей. Для продукції фірми часто існує чимало можливих ринків, проте вона не знає про їхнє існування через бар'єри, зумовлені культурними, мовними, просторовими та часовими чинниками.

Отже, потрібне нагромадження інформації. Наприклад, у Німеччині - одній з найпередовіших у світі країн-експортерів - торгові асоціації, урядові установи та комерційні банки збирають таку інформацію, допомагаючи малим фірмам визначити можливості експорту. Подібні функції здійснює Міністерство міжнародної торгівлі й промисловості Японії, що завжди знаходить можливості для експорту своїх товаровиробників.

4) На сьогодні основними суб'єктами міжнародної торгівлі є транснаціональні корпорації (ТНК), які контролюють понад 2/3 світової торгівлі. Особливо високим ступенем монополізації ТНК характеризується міжнародна торгівля сировинними товарами: більша їх частина (особливо торгівля сільськогосподарською сировиною) перебуває в руках приблизно 50 великих торгових конгломератів промислово розвинутих країн.

5) Механізми фінансування зовнішньої торгівлі століттями розвивалися як засіб вирішення проблеми, надзвичайно болючої для міжнародної торгівлі - брак довіри у ставленні до іноземного партнера. Цю проблему в умовах глобалізації вирішують за сприяння третьої сторони, якій довіряють обидва партнери. Ця сторона діє як посередник. Посередник, якому довіряють обидві сторони, - це, як правило, банк.

6) Кредитування зовнішньої торгівлі - важливий засіб конкурентної боротьби на світовому ринку. Кредит полегшує можливість збуту товару для експортера та придбання для імпортера. Кредиторами зовнішньоторговельних угод можуть бути банки, держава, експортери, імпортери, кредитно-фінансові організації. Однак здебільшого кредитування зовнішньої торгівлі здійснюється банками.

7) Подальші тенденції розвитку світової торгівлі - це посилення міжнародної конкуренції.

До головних видів зовнішньоторговельної діяльності (ЗТД) належать:

- експорт та імпорт товарів, капіталу та робочої сили;

- надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країни послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

- кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних і страхових установ за межами держави;

- спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗТД та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території держави, так і за її межами;

- підприємницька діяльність на території держави, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗТД за межами держави;

- організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗТД;

- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами ЗТД та іноземними суб'єктами господарської діяльності (давальницька сировина);

- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗТД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

- операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку.

Майже всі види ЗТД відображені в експорті та імпорті, тобто у міжнародній торгівлі, яка є засобом розвитку спеціалізації та концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і дає змогу одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні, отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології, урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задовольняти потреби населення.

Динаміка розвитку зовнішньої торгівлі товарами України за регіонами світу наведена у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1 - Динаміка експорту-імпорту товарів за регіонами світу (2013 рік)

В умовах глобалізації поряд із традиційними видами зовнішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема техніко-економічне і науково-технічне.

Техніко-економічне співробітництво стосується, насамперед, ринку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та постачань комплектного устаткування.

Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єднують на відплатній основі свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів.

4.2 Державне регулювання міжнародної торгівлі

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в умовах глобалізації визначає зовнішньоекономічна політика держави на тому чи іншому етапі. Зазвичай, та країна, яка провадить ЗЕД, дотримується або політики вільної торгівлі (чого вимагає глобалізація), або протекціоністської політики.

Політика вільної торгівлі характеризується мінімальним втручанням держави у процеси ЗЕД. У цьому випадку торгівля розвивається на засадах дії ринкових сил, попиту і пропозиції. Вважають, що за цих умов краще гарантовані ті вигоди, які забезпечує міжнародне економічне співробітництво.

У разі протекціоністської політики внутрішній ринок захищають від іноземної конкуренції за допомогою митних бар'єрів та інших економічних і політичних важелів. У разі недосконалої конкуренції на світовому ринку вміло проведена протекціоністська політика є обґрунтованою.

Регулюючи зовнішньоекономічне співробітництво, держава та її органи не можуть безпосередньо втручатися у зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів, що діють у цій сфері, за винятком випадків, коли таке втручання передбачене законами.

Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна розділити на такі:

- тарифні (митні), що ґрунтуються на використанні митних тарифів;

- нетарифні - квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо.

Окрему увагу слід звернути на технічні бар'єри.

Технічні бар'єри - це перешкоди для імпорту іноземних товарів, що зумовлені їх невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил пакування, маркування та інших вимог.

До економічних методів регулювання зовнішньоторговельних операцій належить зміна валютного курсу національної грошової одиниці. Зокрема, девальвація національної валюти сприяє збільшенню експорту і гальмує імпорт товарів. Ревальвація валюти, навпаки.

Девальвація - офіційне заниження курсу національної валюти, яке використовується з метою вирівнювання зовнішньоекономічного балансу шляхом збільшення експорту та скорочення імпорту завдяки зростанню цін на імпортну продукцію.

Ревальвація - підвищення офіційного курсу національної валюти відносно іноземних, яке супроводжується стримуванням розвитку експорту, його подорожчанням з одночасним здешевленням імпорту.

Валютна інтервенція реалізується у вигляді цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти центральними банками з метою обмеження (підвищення, зниження, підтримки) курсу національної валюти.

Одним із важливих завдань регулювання ЗЕД є диверсифікація зовнішньоторговельних зв'язків, яка дає змогу ліквідувати надмірну залежність економіки країни від монопольного імпорту стратегічно важливих товарних позицій (енергоносіїв, сировинних та інших матеріальних ресурсів) для життєво важливих галузей національного виробництва.,

4.3 Міжнародна торгівля послугами

Розрізняють два види послуг: виробничі (матеріальні) та невиробничі (нематеріальні).

Основні види послуг: транспорт, зв'язок, будівництво, страхування, кредитування, роялті та ліцензійні платежі, інші бізнес-послуги (посередницькі, лізинг та інші ділові, професійні і технічні послуги), особисті, культурні та рекреаційні. Консалтингові послуги - консультування виробників, продавців і покупців з питань економічної діяльності підприємства, фірм та організацій.

Однією з найбільш динамічних форм у міжнародній торгівлі послугами є туризм. В останні тридцять років середньорічні темпи зростання кількості іноземних туристів у світі становили 5,1 %, валютних надходжень - 14 %.

Як правило, в туристських державах, особливо в острівних країнах, створюються міністерства з туризму. Більшість країн має свої національні туристські організації. У Франції та Іспанії вони входять в уряд; в інших країнах створюються незалежно від уряду, але підтримуються ним централізованими фінансовими субсидіями, як, зокрема, у Великій Британії.

Міжнародний інформаційний обмін - це передача й отримання інформаційних продуктів та надання інформаційних послуг одній країні через державний кордон іншої країни.

Об'єктами міжнародного інформаційного обміну є: документована інформація; інформаційні продукти та інформаційні ресурси; інформаційні послуги, засоби інформаційного обміну.

Міжнародна торгівля послугами, порівняно з торгівлею товарами, має такі особливості:

- торгівля переважно здійснюється на прямих контактах між виробниками послуг і їх споживачами;

- її регулювання здійснюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства;

- велика залежність обсягу послуг і їх вартості від складності та науко місткості товарів.

4.4 Платіжний баланс

Платіжний баланс (ПБ, balance of payments) представляє кількісне та якісне відображення масштабів структури та характеру взаємовідносин країни із зовнішнім світом. Платіжний баланс - це статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов'язань між резидентами певної країни та резидентами інших країн світу, які здійснюються протягом певного періоду (року, кварталу, місяця).

Платіжний баланс складають у національній або в іноземній валюті. Для складання платіжного балансу використовують метод подвійного бухгалтерського запису, згідно з яким кожна ділова операція має два записи. Один із них реєструється як кредит із додатним знаком, інший - як дебет із від'ємним знаком. Платіжний баланс як сума дебету і кредиту дорівнює нулю.

Дебет (debet) - це приплив вартостей з-за кордону, за які має платити резидент певної країни за кордон; він формується за рахунок імпорту, закордонних інвестицій, репатріації прибутків, отриманих від іноземних інвестицій у певній країні, грошових коштів, які розміщені за кордоном резидентами певної країни, кредитів, що надані нерезидентами, а також за рахунок коштів, що йдуть на погашення кредитів за кордон.

У дебеті відображається відплив іноземної валюти з країни, витрати, платежі, тому цифри, що зараховуються у ньому, супроводжуються знаком "мінус" (-).

Кредит (credit) - це відплив за кордон вартостей, за які має надійти зустрічний платіж від нерезидентів; він формується за рахунок експорту товарів та послуг, іноземних інвестицій в економіку певної країни, грошових коштів, які розміщені на рахунках у банках певної країни нерезидентами, а також різноманітних кредитів, наданих країні з-за кордону.

У кредиті відображається надходження іноземної валюти до країни, доходи, тому цифри, що зараховуються у нього, або мають знак "плюс" (+), або не мають ніякого знаку.

У платіжному балансі країни також враховуються зовнішньоекономічні операції, які не супроводжуються зустрічним потоком цінностей, а є просто одностороннім безкоштовним переданням товарів, списанням боргів чи наданням неоплатних послуг. Такі операції називають односторонніми переказами. У цьому разі автоматично буде зроблено лише один запис, а другий запис, що збалансовує одностороннє надходження або відплив цінностей, робиться у спеціальній статті "Перекази".

Частиною платіжного балансу є торгівельний баланс. Торговельний баланс - це різниця між експортом та імпортом товарів. Якщо в довготерміновому періоді країна має пасивний торговельний баланс, то це свідчить про низьку конкурентоспроможність її товарів на світових ринках.

Частиною платіжного балансу є поточний рахунок. Активне сальдо поточного рахунку означає, що країна є нетто-кредитором відносно інших країн. І навпаки, пасивне сальдо поточного рахунку свідчить, що країна є боржником.

Стан платіжного балансу країни є фундаментальним показником того, чи може країна здійснювати монетарну та фіскальну політику для досягнення економічної стабільності та проводити торговельні переговори для лібералізації торгівлі.

Заняття № 5

ТЕМА 5: МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕҐРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ

План 5.1 Міжнародна економічна інтеграція

5.2 Вільні економічні зони

5.1 Міжнародна економічна інтеграція

Економічна інтеграція - зближення та взаємне пристосування окремих національних господарств (економік). Забезпечується концентрацією та переплетенням капіталів, проведенням узгодженої міждержавної економічної політики.

Основні види інтеграційних об'єднань:

1) зона вільної торгівлі, коли країни-учасниці обмежуються відміною митних бар'єрів у взаємній торгівлі;

2) митний союз, коли вільне переміщення товарів та послуг усередині угруповання доповнює єдиний митний тариф щодо третіх країн;

3) загальний ринок, коли ліквідовуються бар'єри між країнами у взаємній торгівлі для переміщення робочої сили і капіталу;

4) економічний союз, який передбачає на додачу до всіх вище перелічених заходів проведення державами-учасниками єдиної економічної політики.

Внутрішньою суттю інтеграції є процес формування спільного світового господарського простору, сфери підприємництва, що виходить за національні кордони і в межах якої діють єдині економічні, технологічні, правові, соціально-культурні вимоги до суб'єктів виробничої та комерційної діяльності. Інтеграційні процеси охоплюють, перш за все, країни досить високого рівня розвитку, які мають розвинуті взаємні економічні відносини. Компактне розташування країн в одному регіоні, спільні історичні, культурні умови розвитку дають додатковий імпульс інтеграції їх в єдине економічне утворення.

Міжнародна економічна інтеграція стимулюється поширенням дії транснаціональних корпорацій (ТНК) і транснаціональних банків (ТНБ), які, в свою чергу, є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. ТНК і ТНБ начебто "стягують у вузли" міжнародну економіку, перетворюючись на її своєрідні "нервові центри". Об'єктивно транснаціональні корпорації сприяють формуванню організаційної структури міжнародних економічних відносин, оскільки зосереджують регулювальні функції на транснаціональному рівні.

Інтеграція має кілька рівнів:

- взаємодія на рівні підприємств та організацій (створення ТНК, МНК);

- взаємодія на рівні держав, партій та організацій, соціальних груп, окремих громадян різних країн;

- інтеграційне угруповання як результат міжнародного об'єднання.

Сьогодні у світі нараховується більше 20 державних економічних угруповань.

Історично найактивніше регіональна інтеграція відбувається в Західній Європі. Тут існують два регіональні блоки:

1) Європейський Союз (ЄС): Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Люксембург, Великої Британія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Австрія, Швеція, Фінляндія тощо.

2) Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ): Австрія, Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія, Швеція.

У Східній Європі та Середній Азії роблять перші кроки нові інтеграційні угруповання колишніх республік СРСР, що ґрунтуються на принципі взаємної вигоди (з акцентом на двосторонні відносини):

1) СНД - Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Вірменія, Азербайджан, Грузія;

2) Міжнародна організація Східноєвропейського співробітництва і торгівлі (СЄСТ), котра об'єднує підприємницькі структури Болгарії, Казахстану, Польщі, Росії, Угорщини, України, Чехії, Словаччини.

У Північній Америці:

- Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА): США, Канада, Мексика.

У Латинській Америці:

- Південний спільний ринок (МЕРКОСУР): Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай;

- Антський пакт: Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія.

Крім вказаних, функціонують:

- Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН);

- Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС);

- Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва;

- Південноафриканський митний союз;

- Західноафриканський економічний і валютний союз тощо.

Різновидом інституційного типу організацій є міждержавні економічні організації (МДЕО). Прикладів міждержавних організацій чимало: ООН, НАТО, ОБСЄ та ін.

Неурядові організації утворюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Наприклад, до Римського клубу на індивідуальній основі входять видатні вчені - світу; як правило, вони не є членами уряду в своїх державах і уряд не уповноважує їх відстоювати офіційну позицію. Тому члени неурядових організацій мають значно більше свободи в своїх діях, вони можуть висловлювати свою особисту думку, незважаючи на позицію свого уряду.

Як міждержавні, так і неурядові організації за географічним поширенням поділяють на глобальні та регіональні. Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться. Найяскравішим прикладом такого типу є Організація Об'єднаних Націй, членами якої є переважна більшість країн нашої планети.

5.2 Вільні економічні зони

Прикладом глобальних організацій можуть служити вільні економічні зони (ВЕЗ). Створення вільних економічних зон об'єктивно зумовлене процесом територіального поділу праці, невпинним наступом глобальних процесів. Відбувається формування місць налагодження міждержавних торгових контактів у морських і річкових портах, пунктах перетину транспортних шляхів, залізничних вузлах, аеропортах.

На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші умови діяльності як національних, так і іноземних суб'єктів підприємництва.

Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, освоєння і впровадження у виробництво прогресивних технологій, нарощення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом.

У міжнародній практиці налічується понад 20 різновидів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.

Вільні економічні зони успішно функціонують у США, Великій Британії, Німеччині, Китаї тощо; вони створені з метою прискорення економічного розвитку конкретного регіону або певного виду діяльності чи навіть конкретного підприємства.

У ВЕЗ суб'єктам господарювання надають за певною процедурою деякі пільги на визначений термін, чим створюють сприятливі умови для інвестування.

Відповідно до завдань, які ставлять під час створення ВЕЗ, виділяють такі чотири їхні типи: зовнішньоторговельні, технологічні, спеціалізовані та зони економічного розвитку (рисунок 5.1).

Схеми управління ВЕЗ повинні бути досить гнучкими, враховувати систему адміністративного управління, специфіку соціально-економічного розвитку регіону тощо. Під час заснування комплексної багатофункціональної зони, розташованої на території, кордони якої збігаються з кордонами адміністративно-територіальних одиниць, найефективнішою вважають схему управління, яка складається з місцевих органів влади, спеціально створеної державою спостережної ради та компанії зі створення і розвитку ВЕЗ (рисунок 5.2).

Рисунок 5.1 - Типи вільних економічних зон

Рисунок 5.2 - Схема управління ВЕЗ

Як вважає більшість учених, під час створення ВЕЗ треба забезпечити вигідне для держави (і регіону) співвідношення між вигодами інвестування і тимчасовими втратами від надання пільг (звільнення від квот, мита, податків тощо). У світовій практиці в країнах, де є ВЕЗ, широко застосовують звільнення від сплати прибуткового податку на період від 5 до 20 років (залежно від галузі) у поєднанні із від термінованою амортизацією, правом перенесення збиткового сальдо на інший рахунок тощо.

Для успішного функціонування вільна економічна зона повинна швидко реагувати на зміни кон'юнктури світового ринку. Це можливо тільки у випадку приватно-акціонерної форми власності, коли управлінські рішення приймають спільно з адміністрацією ВЕЗ на місці і вони є кінцевими.

Під час формування інвестиційної політики на території ВЕЗ найважливішим є визначення правового режиму використання землі та природних ресурсів іноземними юридичними і фізичними особами, забезпечення правового режиму охорони власності громадян, власності іноземних юридичних і фізичних осіб.

Одним із найважливіших напрямів роботи з формування ВЕЗ є створення в ній виробничої інфраструктури. Обов'язковою передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій є сприятливе ділове середовище вільної економічної зони.

Обов'язковою умовою успішного функціонування ВЕЗ є також інформаційне забезпечення: можливість телекомунікаційного забезпечення потрібною інформацією західних інвесторів про можливості регіону розвивати ту чи іншу галузь виробництва або обслуговування, а також надання інформації про потенційних інвесторів, особливо їхній фінансовий стан.

Визначальною є також політика ціноутворення на продукцію, послуги та обладнання в ВЕЗ.

Важливим питанням у разі створення ВЕЗ є розробка політики розвитку інноваційної стратегії і культури підприємництва.

Особливі економічні умови господарювання ВЕЗ дають змогу національним товарам та послугам проникати на світовий ринок, а іноземним ресурсам - влитися в національну економіку і відіграти там свою позитивну роль. Створення вільної економічної зони - це подальший соціально-економічний розквіт регіону, широке залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій, захищених гарантіями держави і спрямованих на створення соціально орієнтованої інфраструктури краю.

Спеціальні економічні зони в Україні:

1) Спеціальна економічна зона "Азов"

- Донецька область, м. Маріуполь

2) Спеціальна економічна зона "Інтерпорт Ковель"

- Волинська область, м. Ковель

3) Спеціальна економічна зона "Яворів"

- Львівська область, Яворівський район

4) Спеціальна економічна зона "Курортополіс Трускавець"

- Львівська область, м. Трускавець

5) Спеціальна економічна зона "Закарпаття"

- Закарпатська область, Ужгородський та Мукачівський райони

6) Спеціальна економічна зона "Славутич"

- Київська область, м. Славутич

7) Спеціальна економічна зона "Рені"

- Одеська область, м. Рені

8) Спеціальна економічна зона "Порто-Франко"

- Одеська область, м. Одеса

9) Спеціальна економічна зона "Миколаїв"

- Миколаївська область, м. Миколаїв

10) Спеціальна економічна зона "Порт Крим"

- Автономна Республіка Крим, м. Керч

11) Спеціальна економічна зона "Донецьк"

- Донецька область, м. Донецьк

Цікавим є досвід утворення і функціонування ВЕЗ в Америці. У США функціонують три головні типи ВЕЗ: зони зовнішньої торгівлі, підприємницькі зони і технологічні парки.

Зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ) - це торговельні або торговельно-виробничі зони, які, будучи частиною національної території, з позиції митного, бюджетно-податкового і фінансового режимів є такими, що перебувають за її межами.

Підприємницькі зони (ПЗ) безпосередньо не пов'язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі. Початкове поняття вільної зони тут розмите, оскільки митні пільги відходять на другий план або їх узагалі нема, а головну роль відіграють різноманітні податкові, фінансові й адміністративні стимули. Підприємницькі зони в США поділяють на три типи - федеральний, штатний і місцевий.

Технологічні парки (техніко-впроваджувальні зони) є новою ефективною формою інтеграції науки і виробництва, місцем розгортання інноваційної діяльності та створення венчурних (ризикових) фірм, які розробляють нові технології. Переважно це територіально згрупована сукупність наукових лабораторій і виробничих приміщень, наданих в оренду на пільгових умовах венчурним фірмам, що займаються комерційним освоєнням перспективних наукових і технологічних нововведень та ідей.

Заняття № 6

ТЕМА 6: СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

План 6.1 Основи світової валютної системи

6.2 Європейська валютна система

6.3 Ринок іноземних валют

6.4 Міжнародні кредитні відносини

6.1 Основи світової валютної системи

Світова валютна система - це форма організації валютних відносин. Вона сприяє міжнародному валютному співробітництву та зростанню міжнародної торгівлі, стабілізації валютно-обмінних операцій, створенню системи багатосторонніх розрахунків та усуненню валютних перешкод у народній торгівлі. У цьому процесі особлива роль належить міжнародним банкам.

Глобалізація міжнародного фінансового ринку призвела до посилення транснаціональних фінансових груп. На сучасному світовому фінансовому ринку домінують потужні транснаціональні фінансові конгломерати та холдинги Китаю та США (таблиця 6.1), які значно випередили інших учасників цього ринку за обсягами капіталу й активів.

Таблиця 6.1 - Найбільші банки світу на початок 2015 p.

Рейтинг Назва банку Країна 1 Industrial and Commercial Bank of China Китай 2 JPMorgan Chase США 3 Bank of America США 4 HSBC Holdings Велика Британія 5 China Construction Bank Китай 6 Citigroup США 7 Mitsubishi UFJ Financial Group Японія 8 Wells Fargo США 9 Bank of China Китай 10 Agricultural Bank of China Китай

Головними формами участі банків у зовнішньоекономічних операціях є обслуговування потреб клієнтів щодо купівлі-продажу іноземних валют, здійснення міжнародних розрахунків та фінансування експортно-імпортних угод.

Пошук відповіді на виклики глобалізації у валютно-курсовому сегменті монетарної політики центральних банків переміщується в площину двох радикальних альтернатив: повне плавання валютного курсу або доларизація. Проте, у світлі того, що регіоналізація розглядається як спосіб збереження позитивних вигод від глобалізації за одночасної мінімізації її негативних наслідків, дедалі актуальнішими стають питання аналізу й обґрунтування формування валютних союзів. Адже за певних умов деяким країнам вигідніше мати фіксовані між собою курси або спільну валюту, що створює передумови для поглиблення економічних зв'язків між ними та підвищує макроекономічну стабільність, пов'язану з усуненням курсових коливань.

6.2 Європейська валютна система

Європейська валютна система (ЄВС) базується на трьох головних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенції; механізмі кредитування.

До 1 січня 1999 р. спеціальною європейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ - спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва.

З 1 січня 2000 p. Міжнародний валютний фонд у своєму кошику резервних валют замінив німецьку марку та французький франк на євро.

У таблиці 6.2 наведено курси валют країн Євросоюзу щодо євро під час переходу.

Таблиця 6.2- Країни Євросоюзу та курси їхніх національних валют щодо євро

Країни єврозони, які запровадили євро Постійні курси перерахунку 1 євро дорівнюють Австрія 13,7603 австрійського шилінга Бельгія 40,3399 бельгійського франка Фінляндія 5,94573 фінської марки Франція 6,55957 французького франка Німеччина 1,95583 німецької марки Ірландія 0,787564 ірландського фунта Італія 1936,27 італійської ліри Нідерланди 2,20371 голландського гульдена Португалія 200,482 португальського ескудо Іспанія 166, 386 іспанської песети Люксембург 40,3399 люксембурзького франка Греція Дані відсутні

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

- Данія;

- Швеція;

- Велика Британія.

Доступ позичальників на євроринок обмежений. Головними позичальниками тут є транснаціональні корпорації, уряди, міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації. Більше половини операцій на єврофінансових ринках євровалют здійснюється на міжбанківському ринку, решта - з небанківськими клієнтами. Забезпечення не використовується, гарантією угоди є авторитет банку або не фінансового клієнта з найвищим рейтингом. Терміни євродепозитів становлять від 1 дня до 1 року, а іноді й до 2 років. Звичайна сума міжбанківських депозитів - 10 млн. дол., але укладаються угоди і на більші суми.

Проте введення єдиної валюти має свої плюси та мінуси. У таблиці 6.3 наведено деякі аргументи "за" і "проти" впровадження єдиної європейської валюти.

Таблиця 6.3 - Аргументи "за" і "проти" введення єдиної європейської валюти

"За" "Проти" Економіка об'єднаної Європи за розмірами є серйозним конкурентом найбільш індустріально розвинутих держав - США та Японії. Завдяки цьому євро стає однією з найсильніших валют світу

Відбувається інтеграція ринків капіталу, що зумовлює ефективніший розподіл капіталу на території Європи

Відсутність валютного курсу між країнами унеможливлює ризик його зміни, а де, своєю чергою, сприяє активнішому залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій. Крім того, зменшуються ви трати на конвертації однієї валюти в іншу, що є досить вигідним для бізнес-сектора й індустрії туризму

Одна країна позбавлена можливості завдати шкоди іншій девальвацією валютного курсу, а, отже, підвищити в такий спосіб конкурентоспроможність експортно-орієнтованих галузей своєї економіки

ЄЦБ більш незалежний від впливу уряду окремої країни, ніж її центральний банк. Тому за інших рівних умов політика ЄЦБ має більше шансів на успіх Створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) фактично позбавляє країни можливості проводити незалежну монетарну політику. Таким чином, за допомогою монетарних важелів країни не в змозі пом'якшити негативні ефекти рецесії

Сувора фіскальна дисципліна обмежує сферу використання податкових і бюджетних стимулів у випадку зниження темпів економічного зростання

Недостатня синхронність ділових циклів і низька мобільність трудових ресурсів дуже ускладнюють проведення єдиної економічної політики. Наприклад, зниження відсоткової ставки може стимулювати виробництво в країні, що перебуває в стані економічного спаду, але може призвести до значного підвищення цін у країні,яка знаходиться вже на піку економічного зростання

Під час економічного спаду девальвація валютного курсу використовується як стимулюючий засіб для підйому виробництва, насамперед, експортних галузей. Відсутність валютного курсу означає неможливість скористатися такою нагодою

ЄЦБ не довів свою незалежність від впливу політичних сил Європи

Проте, в цілому, як роблять висновки дослідники цієї проблеми, позитивні моменти євро переважають і стають дедалі численнішими. Навіть в Україні на нинішній день відчувається зміцнення євровалюти. Євро, по суті, витісняє долар, стає сильнішим і надійнішим, завойовує дедалі більшу довіру українських громадян. Завдяки такій позиції євро у нашій країні спостерігається поглиблення економічних відносин з європейськими державами, а це, своєю чергою, обов'язково позитивно вплине на політичні взаємини України та Європейського Союзу.

6.3 Ринок іноземних валют

Ринок іноземних валют - це ринок конвертації валюти однієї країни у валюту іншої. Обмінний курс - це звичайний курс, за яким одна валюта конвертується в іншу. За відсутності ринку іноземних валют міжнародна торгівля та міжнародні інвестиції у сьогоднішніх масштабах були б неможливими; компаніям довелося б вдаватися до бартеру. Ринок іноземних валют - це з'єднувальна ланка, яка дає змогу компаніям, розміщеним у країнах, де користуються різними валютами, торгувати одна з одною.

Ринок іноземних валют виконує дві головні функції: перша - конвертація валюти однієї країни у валюту іншої, друга - певне страхування від валютного ризику, тобто від несприятливих наслідків непередбачених змін у курсах валют.

Обмінний курс дає нам змогу порівняти відносні ціни на товари та послуги в різних країнах. Разом з тим ринками іноземних валют можна скористатися для валютних спекуляцій. Валютна спекуляція - це переважно короткотермінове переміщення коштів з однієї валюти в іншу з метою одержання прибутків від коливань обмінних курсів.

На валютному ринку здійснюють валютні операції на умовах спот (негайна оплата), форвард (фіксація ціни або курсу), своп (купівля з одночасною домовленістю про продаж), опціонні угоди (право на придбання товару, валюти у майбутньому за фіксованою вартістю, курсом) тощо.

Котирування валют (фр. coter - розмічати, нумерувати) - встановлення валютного курсу на основі ринкових механізмів.

- курс купівлі. За цим курсом банк купує базову валюту.

- курс продажу. За цим курсом банк продає базову валюту.

Різниця між курсами і створює маржу, яка використовується для покриття видатків того, хто здійснює котирування, а також для отримання прибутків і, певною мірою, для страхування валютних ризиків. У відсотках маржа розраховується так:

(6.1)

За сприятливої зміни обмінного курсу може виникнути валютна спекуляція - купівля-продаж валюти з метою отримання прибутку.

6.4 Міжнародні кредитні відносини

Розвинуті кредитні відносини є невід'ємною умовою функціонування ринкової економіки. Кредитом називають рух позичкового капіталу.

Міжнародний кредит - це кредит, де кредиторами і позичальниками виступають різні держави, тобто рух позикового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин.

За призначенням розрізняють зв'язані та фінансові кредити.

Зв'язані кредити мають цільовий характер, закріплений у кредитних угодах. До них належать: комерційні кредити, які надаються для закупівлі певних видів товарів чи оплати послуг; інвестиційні - для будівництва конкретних об'єктів, на прямі капіталовкладення, погашення зовнішньої заборгованості, придбання цінних паперів; проміжкові - для обслуговування змішаних форм вивезення капіталів, товарів та послуг.

Фінансові кредити не мають цільового призначення. До них належать: єврокредити; різні види облігацій; євроноти; євро комерційні папери та інші фінансові інструменти.

Кредитування зовнішньої торгівлі охоплює кредитування експорту та кредитування імпорту.

Розрізняють такі форми кредитування експортно-імпортних операцій:

1) форми купівельних авансів, які надають країни-експортери іноземним виробникам;

2) форма банківського кредитування: надання кредитів під товари в країні експортера; надання позик під товари в дорозі; надання кредиту під товари або товарні документи в країні імпортера; банкові кредити, не забезпечені товарами, які отримують експортери від банків, з якими вони мають міцні зв'язки або участь у капіталі.

Заняття № 7

ТЕМА 7: УКРАЇНА ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНІ СПІЛЬНОТИ

План 7.1 Можливості стійкого розвитку України

7.2 Україна і СОТ

7.3 Інтеграція України в НАТО та ЄС

7.1 Можливості стійкого розвитку України

Стійкий розвиток - це такий розвиток, який задовольняє потреби нинішнього покоління і водночас не завдає шкоди потребам і можливостям прийдешніх поколінь, тобто сталий розвиток є поєднанням, взаємодією та інтеграцією трьох складових - економічного розвитку, соціального прогресу і захисту навколишнього середовища.

Нова концепція стійкого розвитку, узагальнена на всесвітніх самітах ООН об'єднала три головних компоненти стійкого розвитку суспільства:

1) економічний - оптимальне використання обмежених ресурсів і застосування природо-, енерго- і матеріало- зберігаючих технологій, що забезпечить збереження сукупного капіталу;

2) природоохоронний - забезпечення цілісності біологічних і фізичних природних систем заради глобальної стабільності всієї біосфери;

3) соціальний - збереження стабільності суспільних і культурних систем, зменшення конфліктів у суспільстві.

Система вимірів стійкого розвитку запропонована Інститутом прикладного системного аналізу НАН України і МОН України.

Рівень стійкого розвитку пропонується оцінювати за допомогою відповідного індексу, який розраховується як сума індексів для трьох вимірів: економічного, екологічного і соціального відповідно до вагових коефіцієнтів.

Індекс економічного розвитку сформовано з двох глобальних індексів: індексу конкурентоспроможності розвитку та індексу економічної свободи.

Індекс екологічного розвитку розраховано на підставі індексу ESI (Environmental Suitability Index), який в свою чергу розраховується Центром екологічного законодавства і політики Йельського університету (США) для 146 країн.

Індекс соціального розвитку сформовано як середній з трьох глобальних індексів: індексу якості і безпеки життя, індексу людського розвитку, індексу суспільства, яке базується на знаннях.

Якщо порівнювати країни за індексом стійкого розвитку як суми всіх трьох вимірів, то країни "великої вісімки", за винятком Канади, не входять у десятку кращих. За показником стійкого розвитку вони розміщені в такій послідовності: Канада - 8-ме місце, США - 12-те, Німеччина - 18-те, Японія - 21-ше, Велика Британія - 26-те, Франція - 30-те, Італія - 38-ме, Росія - 80-те. При цьому найкращий приклад успішного стійкого розвитку продемонстрували Естонія, Чехія, Словенія, найгірший - Україна. Відтак треба вдосконалювати систему управління державою для того, щоб вона була адекватною умовам глобалізації. Суттєвою є підготовка державних менеджерів, що розуміють загальні тренди світового розвитку. Особливо важливе значення при цьому буде мати наявність чіткого плану або стратегії розвитку країни в умовах глобалізації, зовнішньоекономічної безпеки України.

Проблема зовнішньоекономічної складової економічної безпеки держави набуває особливого значення для оцінки можливих наслідків її участі в інтеграційних угрупуваннях, зокрема ЄС. Для аналізу відкритості економіки та оцінки рівня зовнішньоекономічної безпеки використовуються комплекс таких показників:

- коефіцієнт відкритості національної економіки (відношення зовнішньоторгового обороту в конкретному році до ВВП);

- інтегральні коефіцієнти покриття імпорту експортом, імпорту експортом за товарами, імпорту експортом за послугами;

- експортна та імпортна квоти.

Наведені показники характеризують спроможність держави підтримувати відповідність обсягу та структури зовнішньої торгівлі національним інтересам, що сприяє розвитку національної економіки, пом'якшенню загроз внутрішньому ринку, задоволенню виробничого і споживчого попиту і, як результат, - підвищенню рівня економічної безпеки держави.

7.2 Україна і СОТ

В умовах глобалізації виникає дедалі більше проблем міжнаціонального характеру. Причому йдеться вже не про конкуренцію певних країн на світових ринках тих чи інших товарів, а про конкуренцію транснаціональних корпорацій, конкуренцію між секторами світової економіки, які випускають взаємозамінну продукцію. Оскільки порушники втрачають національний характер, то часто стає неможливим застосування до них законодавства певної країни. Тут потрібні спільні правила конкуренції, які б поширювалися на велике коло країн.

У зв'язку з цим сьогодні конкуренція на міжнародних ринках регулюється не тільки двосторонніми угодами, а й цілим рядом різноманітних багатосторонніх міжнародно-правових інструментів. Найважливішими з них є документи ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку), ЄС (Європейський Союз), COT (Світова організація торгівлі), ОЕСР (Організація економічного співробітництва), які охоплюють питання законодавства і політики у сфері конкуренції.

Найбільш ефективною організацією з цієї позиції вважається COT. Світова організація торгівлі налічує близько 160 держав-членів, на частку яких припадає понад 96% усієї світової торгівлі.

Вступ України до Світової організації торгівлі створює можливості одержати такі права і переваги, що сприятимуть забезпеченню стабільного і довгострокового економічного зростання, а саме:

- розширений і недискримінаційний доступ українського експорту товарів і послуг на ринки близько 160 країн - членів COT;

- забезпечення контролю за необ'єктивним ставленням до оцінки українських товарів і послуг на ринках країн - членів COT;

- встановлення контролю за недопущенням необґрунтованих обмежень щодо ввезення в Україну товарів з інших країн;

- створення сприятливих умов для українських виробників товарів щодо розвитку конкурентоспроможних товарів і послуг;

- збільшення надходжень в економіку України іноземних інвестицій;

- сприяння входженню України до Європейського Союзу і встановленню правил вільної торгівлі з іншими країнами.

Вступ до COT впливає на методи управління зовнішньоекономічними зв'язками і характер взаємодії із світовою спільнотою. В державі створюються якісно нові системи митних зборів, системи митного оформлення багажів, системи ліцензування експорту та імпорту, системи сертифікації та стандартів, системи визначення походження товарів тощо.

Разом з тим лібералізація передбачає спрощення доступу іноземних компаній на внутрішні ринки. А оскільки Україна має дуже слабкі конкурентні позиції на світовому ринку послуг і виступає як їх нетто-імпортер, то в цій сфері можуть виникнути серйозні проблеми, серед яких: збільшення дефіциту в торгівлі послугами, витіснення слабких вітчизняних компаній могутніми закордонними фірмами, втрата державного контролю за станом ринку послуг.

Тобто глобальна економіка вимагає від вітчизняних підприємств прийняття індивідуальних рішень. Цей процес не має єдиної тенденції, оскільки розвивається по-різному залежно від галузей, ринків і підприємств. Тому не можна створити єдину успішну формулу для всіх підприємств. Для глобалізації нема твердих правил, але є фактори успіху, до яких належать правильна комбінація продукт/ринок, тобто правильна стратегія, і гнучкі організаційні структури, які дають можливість просуватись по всьому світу і пристосовуватись до місцевих умов. Таким чином, для успішної інтернаціоналізації підприємств необхідні гнучкість, рухливість і чуття у відношенні вибору локальних ринків.

Глобалізація - це не що інше, як чиста конкуренція, в якої нема визначених меж і твердих правил, навпаки, правила гри постійно змінюються. Впевненість у глобальній грі може бути забезпечена тільки завдяки власному компетентному управлінню, розробці ефективних стратегій, оволодінню комплексними структурами оптимізації транснаціональних процесів і підготовці кваліфікованого міжнародного персоналу. Оптимальної глобалізації не існує. Порівняльні переваги не можуть бути вічними, ситуація постійно змінюється. Успіх глобалізації тієї чи іншої корпорації, як і цілої країни, залежить від вдалого управління з боку керівників компаній, окремих підприємств і держави.

Таким чином, вступ України до COT розглядається спеціалістами як необхідна передумова поступової інтеграції України до Європейського Союзу. Крім того, вступ України в COT за умов належного вирішення всіх проблем і забезпечення пріоритету національних інтересів позитивно впливає на розвиток базових галузей народного господарства - промисловості та сільського господарства, а також сфери послуг.

7.3 Інтеграція України в НАТО та ЄС

Питанням євроатлантичної інтеграції України останнім часом присвячено багато досліджень та наукових праць. Однак потрібно реально оцінювати готовність українського суспільства до розвитку в нових умовах кардинальних зрушень, а зокрема в умовах переходу до європейської моделі державного управління, що передбачає:

- виконання достатньо жорстких умов щодо показників якості життя суспільства;

- приведення законодавства країни до європейських стандартів;

- вирішення проблем обороноздатності;

- вирішення проблем мовної підготовки фахівців для роботи з країнами - членами ЄС та НАТО.

Європейська та євроатлантична інтеграція України - це забезпечення якісно нового, вищого рівня життя для кожного завдяки новітнім технологіям, ефективному використанню ресурсної бази країни, демократизації суспільства, приєднання до західної системи цінностей. Більше того, національна безпека України залежить від євроатлантичної безпеки, й навпаки, безпека, в євроатлантичному регіоні, значною мірою, залежить від стабільності та надійності національної безпеки України.

НАТО створена передусім, як система колективної оборони, однак вирішуючи проблеми євроатлантичної безпеки, вона постійно посилювала свою політичну складову. Сьогодні у політиці НАТО почала приділятись увага усуненню загроз шляхом розбудови мирних і дружніх міжнародних відносин у всьому євроатлантичному регіоні. Вони охоплюють формування діалогу, партнерства і співробітництва з державами Центральної та східної Європи, а також іншими країнами.

Вступивши до НАТО, Україна може прискорити членство в Європейському Союзі. НАТО залишається єдиною організацією демократичних держав Євроатлантичного простору в галузі оборони і безпеки, що довела свою ефективність і життєздатність. Членство в НАТО гарантуватиме Україні захист и суверенних прав у випадку порушення державного кордону, воєнної агресії, втручання у внутрішні справи чи політичного шантажу тощо.

НАТО забезпечує широку підтримку науковим дослідженням та освітнім проектам, переважна більшість з яких не пов'язані з військовою сферою, а сприяють розвитку наукової думки саме у цивільних галузях. Щоправда, сьогодні у світі вигідно розробляти і продавати зброю.

В Україні найбільше конкурентів з'явилося у зв'язку з розширенням НАТО на Схід: завдяки членству в альянсі країни Центральної та Східної Європи отримали доступ до нових технологій. Ще частина конкурентів - це гравці, які динамічно розвиваються і ще десяток років тому почали активно скуповувати новіші технології й розвивати науку. Сьогодні такі країни, як ПАР, Китай, а в перспективі - Індія, Пакистан, стають активними учасниками торгівлі зброєю.

У країнах НАТО, як мінімум, третина виробництва працює на обороноздатність, тобто на силові структури й армію. Саме у зв'язку з цим членство в НАТО відкриє доступ до нових технологій - для насичення власної армії новітніми системами зброї.

Позаблоковий статус України не має реальних гарантій його реалізації. До такого висновку дійшли й наші брати-слов'яни - Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, які почувають себе в НАТО досить комфортно. До такого висновку поволі доходить і Росія, яка постійно проводить сумісні навчання з НАТО якщо не на суші, то на морі. Й це навчання відбувається значно активніше, ніж в Україні. Росія зацікавлена у зміцненні взаємодії з НАТО. Адже їй дедалі важче контролювати ситуацію на азійській частині своєї території, куди здійснюється експансія з боку китайської, індуської, мусульманської цивілізацій. Отже, виникає серйозна проблема утримання територій за Уралом, територій Сибіру, Далекого Сходу, які будуть заселені неслов'янським нехристиянським населенням.

Головною перешкодою, що заважає інтеграції України до ЄС, є низький рівень життя в країні та деформації у соціально-економічному розвитку. Основними серед них є диспропорції в структурі первісних доходів інституційних секторів економіки України. Ліквідація цих диспропорцій є головною передумовою в наближенні економічного розвитку України до стандартів ЄС. Україна має дотримуватися вимог та виконувати умови доступного партнерства, що передбачає відповідність коротко- та середньострокових пріоритетів економічного розвитку асоційованих країн визначеним у Європі глобальним стратегічним цілям створення спільного ринку.

Загалом проблема України та Європейського співтовариства полягає в структурі економіки і появі в Україні національної буржуазії. Цей клас не хоче бути молодшим партнером російського сировинного придатку й водночас не хоче бути поглиненим транс європейським капіталом. На відміну від Польщі, де відбулася повна європеїзація і наднаціоналізація вітчизняного бізнесу, - поглинання транснаціональними корпораціями, європейськими фінансовими і банківськими імперіями, в Україні національна буржуазія більше зацікавлена у розвитку національного економічного потенціалу і реалізації національного економічного інтересу, ніж у різних формах транс націоналізму. Середній і малий бізнес зацікавлені в євроінтеграції, оскільки шлях до Європи - це, насамперед, зміна моделі економіки. Однак якщо ця модель повторюватиме польську, то навряд чи вона одержить консенсус у нашому суспільстві.

Заняття № 8

ТЕМА 8: ТРАНСКОРДОННА ЄВРОРЕГІОНАЛІЗАЦІЯ

План 8.1 Проблеми транскордонної єврорегіоналізації

8.2 Транскордонне співробітництво України і Польщі

8.1 Проблеми транскордонної єврорегіоналізації

Регіоналізація та, зокрема, єврорегіоналізація виступає як протидія глобалізації і в той же час як фактор її прискорення через формування й об'єднання регіонів планети.

Проте переважна більшість економістів вважає, що в цілому на макрорівні глобалізації протистоїть процес регіоналізації, який нараховує сьогодні більше сотні різних типів регіональних утворень. При цьому регіональні інтереси, з одного боку, можуть суперечити глобалізаційним процесам, породжувати протекціонізм, а з другого, сприяючи розвитку національних економік, посилюють гармонізацію регіонів зі світовим співтовариством на основі зовнішньоекономічних зв'язків.

Сьогодні маємо ряд прикладів вищої форми інтеграції - між групами регіонально інтегрованих економік - між Північною і Південною Америкою або Західною Європою і Східною Азією. Це і є локомотивом сучасної глобалізації. Прикладом цьому може служити й єврорегіоналізація.

Регіональні транскордонні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості. Таких організацій чимало: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА). Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) та інші. Тобто регіоналізація виступає як реакція на негативні прояви глобалізації, як засіб збереження політичного контролю, насамперед, в економічній сфері.

Єврорегіон - транскордонне регіональне утворення на теренах Європи, що сформувалося в межах суміжних одиниць адміністративно-територіального поділу двох і більше країн на основі реалізації спільних програм і угод, підписаних на рівні органів місцевого самоврядування.

Єврорегіон у межах ЄС будується і функціонує на взаємодовірі щодо співпраці, насамперед, транскордонної. Йдеться про взаємний обмін культурними надбаннями між сусідами, нівелювання різниць у господарському розвитку.

Метою сучасної регіональної політики ЄС є, насамперед, сприяння структурній перебудові та розвитку відсталих регіонів; сприяння перебудові та розвитку депресивних регіонів, прикордонних районів; боротьба з довготривалим безробіттям; допомога молоді у вступі в трудове життя; сприяння проведенню реформ у сфері спільної аграрної політики з виділенням двох завдань:

- модернізації галузей, що обслуговують сільське господарство (заготівля, переробка та збут сільськогосподарської продукції);

- сприяння розвитку сільськогосподарських територій.

Як підкреслюють учені, для України особливо актуальним є вибір цивілізованих форм європейського співробітництва на різних рівнях, зокрема в межах єврорегіонів. Тобто глобалізацією потрібно управляти, щоб країна, конкретний регіон могли б увійти у світові спільноти з якнайменшими втратами.

У глобальній економічній системі не залишилось можливостей для стихійних ринкових відносин між державами. Питання полягає в тому, як у глобально функціонуючому світовому виробничо-господарському механізмі зберегти державну національну економіку; як впливатиме на економіку України та інших держав сформований на Заході величезний європейський ринок, об'єднання ринків Азії, Америки, Близького Сходу.

Тому Україна, яка прагне залучитися до європейських інтеграційних процесів, має подбати, перш за все, про захист інтересів вітчизняних виробників, тому що в разі вступу до будь-якого інтеграційного угруповання доведеться створювати рівні умови для всіх ринкових гравців (у багатьох, навіть стратегічних галузях економіки, спостерігається суттєве відставання рівня розвитку виробництва від світових стандартів). У разі приєднання до такого союзу держава мусить вести переговори про застосування максимально можливого пільгового режиму для них. А у процесах приватизації враховувати та захищати інтереси національних інвесторів.

8.2 Транскордонне співробітництво України і Польщі

Після вступу Польщі до Європейського Союзу загрозою для України є скорочення торговельних оборотів, що є наслідком підвищення вимог та юридичних правил перевезення продовольчих і непродовольчих товарів через зовнішні кордони ЄС ("ущільнення кордону" ЄС). Результатом зменшення обсягів торгівлі може бути також суттєве зростання безробіття, пов'язане з ліквідацією частини обслуговуючого персоналу торгівлі (магазинів, ринків, виробничих підприємств тощо).

Крім того вступ Польщі до ЄС - це для України, насамперед, значний спад дрібної прикордонної торгівлі, що вже призвів до втрати джерел доходів значною частиною прикордонного населення. Човниковий бізнес, "сіра" транскордонна економіка змінює свій зміст та форму. Відбувається відмирання примітивних форм транскордонного бізнесу. Ступінь негативності-позитивності цієї тенденції визначатиметься тим, наскільки швидко на зміну напівлегальному дрібному бізнесу прийдуть легальні можливості інноваційного розвитку місцевої економіки в прикордонних регіонах, зокрема, приватного сектора.

Ці та інші негативні наслідки розширення ЄС можна мінімізувати. Для цього треба, насамперед:

- максимально узгодити та уніфікувати візові вимоги до громадян України;

- розвивати пропускну спроможність консульських служб через відкриття консульств у регіонах України;

- розглянути можливість відкриття спільних консульств Європейського Союзу у великих містах України;

- залучати українських прикордонників та митників до багатосторонніх програм і тренінгів, що проводяться для представників відповідних служб країн-членів ЄС;

- запровадити в дію програми "малого прикордонного руху" для громадян, які проживають у прикордонні.

Найбільшим викликом, пов'язаним з появою спільного кордону України та Європейського Союзу, є необхідність облаштування відповідного до потреб законослухняних громадян режиму транскордонної комунікації при максимально ефективному захисті від наявних загроз.

Оскільки польський східний кордон став східним кордоном усього Євросоюзу, то модернізація цього кордону не може бути лише проблемою Польщі й України, але й усього Євросоюзу. Йдеться про фінансову підтримку розбудови контрольно-пропускних пунктів і їх кращого оснащення, за стандартами ЄС, а також перепідготовку прикордонних служб обох країн, які обслуговують кордони.

У цьому відношенні польська закордонна політика могла б бути більш рішучою. Йдеться, зокрема, про сприяння процесові створення відповідними структурами Європейського Союзу спеціального фонду, кошти якого (йдеться про мільярди євро) використовувалися б у прикордонних регіонах Польщі та України. Такий фонд допоміг би розбудувати мережу двосторонніх контактів - суспільно-політичних, економічних, інфраструктурних тощо.

На особливу увагу заслуговує сфера міжнародної транскордонної співпраці "Україна - Польща" після утворення єврорегіонів "Буг" і "Карпати". Успіх цієї співпраці є шансом прискорення господарського розвитку, збільшення обсягів інвестицій і капіталу з-за кордону. Це створює можливості багатогранної безпосередньої співпраці міст, повітів і воєводств, що розташовані по обидві сторони від кордону. Йдеться про реалізацію спільних проектів, наприклад, у сфері митної і дорожньої інфраструктури тощо.

На сьогодні, на жаль, вказані українсько-польські єврорегіони не функціонують так, як інші, скажімо польсько-німецькі. Бо, на відміну від останніх, які були задіяні "знизу" на економічних інтересах, наші (українсько-польські) єврорегіони сформувались "зверху" на основі домовленостей керівників обласного рангу.

Показать полностью… https://vk.com/doc14600498_389875387
3 Мб, 10 мая 2015 в 20:52 - Россия, Москва, ГЭИ, 2015 г., doc
Рекомендуемые документы в приложении