Всё для Учёбы — студенческий файлообменник
1 монета
doc

Студенческий документ № 091261 из МЭГУ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

1. Перші друковані часописи в Західній Україні. Альманах "Русалка Дністрова".

2. Перший журнал сатири і гумору "Харковский Демокрит".

3. "Зоря Галицька" - преший український політичний часопис.

4. Літературно-науковий вісник.

5. "Діло" як орган народовської партії.

6. Характеристика проблематики дитячої та молодіжної преси.

7. Загальна характеристика тематики професійної преси.

8. Українська журналістика в період першої світової війни.

9. Жіноча преса.

10. Стан української журналістики у міжвоєнний період.

Преса студентства міжвоєнної доби

11. Більшовицька преса.

12. Українська преса часів німецької окупації України.

13. Тоталітарна преса (1945-1990 р.р.).

14. Становлення та розвиток радіо і телебачення в Україні.

15. Стан сучасної української журналістики.

1. Перші друковані часописи в Західній Україні. Альманах "Русалка Дністрова".

Українська журналістика в Галичині, Буковині та Закарпатті виникла значно пізніше, ніж на Східній Україні. Це було зумовлено складною суспільно-політичною обстановкою, що історично склалася на західних землях України. Потрапивши після так званого першого поділу Польщі (1772) під владу Австрії, а потім - Австро-Угорщини, Галичина стала об'єктом колоніального визиску і денаціоналізації місцевого українського населення. На Буковині господарювали румунські барони. Закарпаття опинилося в руках угорських магнатів.

Уся система австрійського державного управління була спрямована на підтримку панівних класів і розпалювання міжнаціональної ворожнечі. О. Герцен назвав багатонаціональну австрійську імперію "залізним обручем, набитим на кілька народів", "бастілією народів, готових кинутися вперед". Суть "австрійської цивілізації.., - писав він, - полягає в постійному пригніченні всього народного і в онімечуванні" . Австрійська імперія не має ніякого майбутнього, а тому "загибель Австрії - єдина умова життя народів, скованих нею докупи" .

В силу цих історичних суспільно-політичних умов національно-культурне життя на західноукраїнських землях ледь животіло. На перешкоді сприймання місцевими культурними діячами здобутків східноукраїнської літератури, науки, мистецтва, що на той час досягли високого рівня розвитку, стояли такі чинники, як засилля реакційної, релігійно-клерикальної ідеології в літературі, урядова заборона поширювати українські книги в Галичині. Характеризуючи історію так званого культурного "відродження" Галичини за ЗО років (від 1848 до кінця 70-х років), І. Франко вказав ще й на таку причину духовного застою у цей період, як згубний вплив духовенства на літературу, відсутність освіченої світської інтелігенції. Все це призвело до помітного культурного відставання західноукраїнських земель від Східної України.

Подією історичної ваги, що розбурхала національні почуття західних українців і пробудила їх до активної суспільної і літературно-наукової діяльності, було польське антифеодальне повстання 1830-1831 рр. Засновуються таємні товариства, ведеться широка пропагандистська робота серед польського люду, множиться пропагандистська література, яка доходить і до українського читача.

Пройнята ідеями демократизму, передова українська молодь прагнула до вивчення життя народу, його культури, побуту. Посиленню інтересу до народного життя значною мірою сприяла діяльність польських таємних організацій, що існували після придушення повстання. У 1832 р. в Перемишлі діяв нелегальний польсько-український гурток "Товариство вчених", у Львівському університеті - "Товариство академічне", тісно зв'язане з польською організацією "Союз друзів народу". З 1836 р. у Львові знаходився керівний центр однієї з найбільших таємних організацій - "Співдружність польського народу", серед, членів якої було багато українців. У 1837 р. активну діяльність на землях Галичини розгорнув таємний "Союз вільних галичан".

Під впливом революційно-визвольних ідей польсько-українських нелегальних гуртків, з одного боку, а з другого - під впливом ідей народності і демократизму, що доходили на західні землі через художні твори, мовознавчі і фольклористичні праці східноукраїнських літераторів і вчених з кількох галицьких, буковинських і закарпатських друкарень лише дві мали церковно-сяов'янський шрифт, тому й видання книг так званою "руською" мовою в порівняні з польськими, німецькими латинськими з'являлися рідко і в мізерній кількості. З 1796 по 1814 р. в Галичині "руською" мовою було видано лише чотири книги, а на Закарпатті і Буковині - по одній. Спроба видавати "руські" "Вісті" в кінці XVIII ст. не зустріла схвалення австрійської цензури.

Певну роль в культурному житті Галичини відіграли лише окремі польські періодичні видання, навколо яких спілкувалася і українська світська інтелігенція. Серед таких видань передусім треба назвати белетристичний додаток до газети "Газета львовська" (1811) журнал "Талісман" (1830). В обох цих журналах поряд з творами А. Міцкєвича та інших прогресивних польських письменників друкувалися й українські народні пісні, історичні та географічні розвідки про Галичину. Було опубліковано і "Слово о полку Ігоревім".

Початки журнально-видавничої справи українською мовою в Галичині "Руської трійці" зв'язані з діяльністю просвітительського гуртка львівської молоді "Руська трійця" та його основоположника Маркіяна Шашкевича. У 1833 р. члени цього гуртка - семінаристи - уклали перший на галицьких землях рукописний збірник українською мовою "Син Русі". Прагнення до літературної творчості народною мовою, до вияву патріотичних почуттів вилились у цілому ряді оригінальних віршів, вміщених у збірнику, правда, ще без будь-якої системи. Хоч тоді гуртківці вже захоплювались збиранням народної творчості, але до збірника не включили жодного запису з народних уст. Це пояснюється прагненням гуртківців дати гідну відповідь В. Залеському, який у передмові до збірки "Польські і руські пісні галицького люду" заперечив існування української мови і літератури та закликав українців-галичан включитися в польський літературний процес. Так почалася ідейна боротьба демократичної української молоді Галичини проти шовіністичної польсько-шляхетської пропаганди.

Члени "Руської трійці" усвідомлювали необхідність за всяку ціну видати українську книгу, розпочати періодичний або неперіодичний орган. І наприкінці 1836 р. у Будапешті таке видання з'явилося, але нелегально. Це була знаменита "Русалка Дністровая".

Альманах "Русалка Дністровая" упорядкований з матеріалів, що входили до забороненого духовною й урядовою цензурою рукописного збірника "Зоря", а також творів, написаних членами "Трійці" пізніше. Готуючи новий рукопис до друку, видавці змушені були врахувати політичні звинувачення львівських цензорів, особливо закиди в проросійських симпатіях М. Шашкевича. Тому з нового альманаху вилучено матеріали про Б. Хмельницького і визвольний рух українського народу проти польської шляхти, а також сатиричний твір "Супліка, або Замисел на попа".

Незважаючи на це, на загальному спрямуванні підготовленого до видання рукопису яскраво відбились програмні настанови гуртка "Руська трійця" - ідеї народності, глибокого демократизму, соціального протесту, всеслов'янської єдності і передусім - ідея єднання зі Східною Україною.

Незважаючи на досить значний, як на ті часи, тираж (1000 примірників), "Русалка Дністровая" з дня свого народження стала рідкісною книгою. Справа в тому, що на її тираж одразу ж був накладений арешт. Однак певна кількість примірників (близько 200) все ж дійшла до читачів, яким видавці завчасно встигли надіслати альманах.

Віденська поліція, одержавши друковані примірники "Русалки Дністрової", видані в Угорщині, не менше 800 прим., перш ніж дати дозвіл на поширення книги в Галичині, зажадала від львівської цензури пояснень і цензорського висновку. Альманах потрапив до рук "спеціаліста" з української літератури Венедикта Левицького, який виніс вирок "Зорі". Той написав офіційну рецензію, яка хоч і не збереглася, але про її зміст можна судити з відгуку Копітара.

На думку Копітара, львівський цензор Венедикт Левицький у своїх зауваженнях на "Русалку Дністровую" вийшов за межі звичайних цензорських вимог, вбачаючи крамолу навіть там, де її нема. Так, серед зразків поетичної творчості він знайшов "аморальні" пісні, особливо йому не подобалось наслідування сербської народної пісні, що починалася словами "Ой дівчино, ой Милена!" (це був вірш "Знатель" Шашкевича). Не до смаку йому припала Д народна пісня (під номером 17), в якій розповідалося про молоду жінку Теклю, яка вбила нелюбого їй чоловіка - поповича Андруся.

Після заборони "Русалки Дністрової" над її упорядниками й авторами було вчинене справжнє слідство, яке вів особисто Венедикт Левицький. Воно тривало протягом 13-15 червня 1836 р.

Так львівська духовна цензура на пару з віденською поліцією розправилась з першим проблиском народної літератури і журналістики в Галичині. Мало того. Навколо "Руської трійці" та її видання уряд намагався створити негативну громадську думку. Псевдописьменник Иосиф Левицький договорився до похвали урядові за придушення народолюбних виступів гуртківців і заборону "Русалки Дністрової" .

"Русал'ка Дністровая" - зразок високоорганізованого, добре продуманого

щодо упорядкування матеріалу видання, де передбачені відповідні тематичні розділи та представлені літературно-фольклорні, наукові, журналістські і критико-бібліографічні жанри. З цього боку видавці виявили свою видавничо-журналістську зрілість.

Альманах приваблює читача титульною сторінкою, оформленою з художньо-поліграфічним смаком. Весь зміст книги чітко систематизований: вона складається з редакційної передмови ("Переслів'я"), чотирьох розділів з внутрішньою тематично-жанровою організацією - "Пісні народні" (з епіграфом Коллара і вступною фольклористичною статтею І. Вагилевича), "Складання" (з епіграфом "Як вмію, так пію"), "Переводи" і "Старина" (з передмовою Руслана Шашкевича). В кінці - бібліографія (рецензія М. Шашкевича на "Рускоє весілє" Й. Лозипського).

Редакційна передмова має проблемно-інформаційний характер. В ній викладаються погляди на історію західноукраїнської культури порівняно з культурою Східної України та інших слов'янських народів, принципи мови та правопису, подається бібліографічний реєстр найважливіших праць українських і галицьких письменників, фольклористів, мовознавців, висловлена подяка тим, хто сприяв. появі цього видання.

Розділ "Пісні народні" (найбільший за обсягом) починається науковою фольклористичною розвідкою І. Вагилевича "Передговор к народним руским пісням". Це історичний нарис про походження українського народу, про стародавню Русь, боротьбу з татарами, про те, як ця історія відобразилась у народних думах та історичних піснях.

Фольклорний матеріал розділу викладено у двох частинах: І. Думи і думки. II. Обрядові пісні. Низку історичних пісень про боротьбу з татарами та пісні про Морозенка,. Івана Кановченка, Олексу Довбуша взято зі збірника М. Максимовича, виданого в Москві у 1827 р. Ряд текстів лірично-епічних пісень записано в Галичині. Всього перша частина налічує 21 текст. Обрядова лірика представлена. колядками, гагілками, ладнанням (весільними піснями).

Другий розділ ("Складання") становлять оригінальні твори: ліричні поезії Маркіяна Шашкевича ("Згадка", "Пііюня", "Роспука", "Веснівка", "Туга за милою". У третьому розділі ("Переводи") зібрано переклади із сербської народнопісенної та чеської епічної творчості (з. поетичної пам'ятки "Краледворський рукопис").

Розділ "Старина" укомплектований історико-документальним, фольклорним і бібліографічним матеріалом.

Бібліографічно-критична частина альманаху представлена рецензією (без підпису) на видану в Перемишлі етнографічну працю Й. Лозинського "Рускоє весілє". Представлені в ньому літературні, наукові і журналістські жанри в своїй сукупності, як з тематично-проблемного, так і з мовно-правописного боку, незаперечне доводили високий розвиток та можливості української демократичної культури.

Після "Русалки Дністрової" наступив помітний спад у журнально-видавничій справі на західноукраїнських землях. За період першого п'ятиріччя (1841-1845) з'явилося близько ЗО видань, але це були переважно передруки церковно-богослужебних книг або граматик словеноруської мови. У 1843 р. Я. Головацький задумав передрукувати повість Г. Квітки-Основ'яненка "Маруся", але цензор українських книг Венедикт Левицький цього не допустив. "Маруся" вийшла в Галичині тільки у 1849 р., коли тимчасово була скасована цензура.

2. Перший журнал сатири і гумору "Харковский Демокрит".

Першим російським літературним журналом не тільки у Харкові, але й на Україні в цілому був сатирично-гумористичний журнал "Харьковский демокрит", який видавався з січня по червень 1816 р. Засновником і видавцем його був місцевий літератор, журналіст, що закінчував курс навчання у Харківському університеті, - В.Г. Маслович (1793-1841). У різних джерелах можна натрапити на свідчення, що на час заснування журналу В.Г. Маслович мав ступінь доктора наук Харківського університету. Та слід зауважити, що, навчаючись в університеті, студенти могли здобути звання кандидата, а закінчити університет, здобувши докторський ступінь. Журнал дістав свою назву під впливом петербурзького "Демокрита" (1815 р.). Проте був першим часописом, який друкував українські літературні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше й "Украинским вестником" і "Вестником Европы" та іншими журналами. Авторами журналу були місцеві літератори, серед яких - Г.Ф. Квітка-Основ`яненко, О.О. Палицин, О.Сомов, І.І. Срезнєвський, Р.Т. Гонорський. Цілком можливо, що В.Маслович мав змогу залучити до участі в часописі авторів з інших міст, у тому числі й столичних, але він прагнув реалізувати журнал силами харківських авторів. Головною метою видавця було розбудити внутрішній потенціал Слобожанщини, про що він пише в першому номері часопису в замітці "Від видавця": "За обов`язок особливий уважаю згадати про те, що цей журнал буде наповнюватися лише творами нашого краю. Видавець дозволяє собі поміщати й надруковані п`єси, але тільки ті, автори яких належать нашому краю. По-перше, для того, щоб познайомити віддалених читачів цього журналу (видавець тішить себе сподіваннями, що такі знайдуться) з творами нашими; а по-друге, аби цілком дотриматися назви "Харьковского Демокрита" [12, 3]. Свідченням цього були численні матеріали журналу, які демонстрували українську орієнтацію часопису. Журнал мав три відділи: "Поезія", "Проза", "Суміш", але величезну перевагу надавав поетичним жанрам. Аналізуючи літературний зміст журналу, О.І. Борзенко зазначає, що журнал є яскравим свідченням слобожанського патріотизму та відображає важливі риси просвітницького світобачення: раціоналізм, філософський оптимізм. Головна ідея опублікованих у ньому творів полягала в утвердженні природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності як незіпсутої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуального буття. Утвердження цієї загальної філософської просвітницької концепції здійснювалося в розробці конкретних тем: у викритті хабарництва й продажності суду, духовної обмеженості панівних соціальних станів населення, пристосовництва, кар`єризму. Однак гумористична спрямованість журналу рідко мала виразну суспільну адресу, найчастіше зачіпаючи загальну морально-етичну проблематику.

3. "Зоря Галицька" - преший український політичний часопис.

Події 1848 р. передусім оживили і до того порівняно численну польську журналістику. У 1848 р. у Галичині налічувалось 15' польських періодичних видань. Ця преса розходилась певною мірою і серед українських читачів, але з появою першої української газети "Зоря галицька", а потім інших газет вплив польської преси та її роль у формуванні громадської думки в Галичині дуже послабилися.

Під назвою "Зоря галицька. Письмо часове" 15 травня 1848 р. у Львові вийшов перший номер тижневика. Газета відразу заявила про себе як про політичний орган "Головної руської ради" і водночас як орган національний, про що свідчила народна мова, якою вона видавалася.

Протягом майже десятирічного існування газета не раз змінювала свій напрям, що значною мірою залежало від видавців та редакторів. У 1848-1849 рр. видавцем і відповідальним редактором був Антін Павенцький. Оскільки в перші роки газета мала характер політичного органу, то нею керував ще й редакційний комітет.

Газета одразу ж набрала значної популярності, про що свідчить досить великий тираж - 4000 примірників. Періодичність - один раз, з 1849 р. - два рази на тиждень. З 1851 р. "Зоря галицька" втратила свій "народний напрям" у формі і змісті, скотилася до церковщини і реакційного москвофільства. У 1854 р. знову помічається поворот газети до народної мови (під впливом редактора М. Савчинського), але вже в 1856 р. вона остаточно повертає на клерикально-реакційні шляхи, втрачає своїх передплатників і на № 13 за 1857 р. припиняється як безперспективне, малоцікаве видання.

В історії "Зорі галицької" особливо виділяється ранній період, зокрема перший рік видання. Політичне обличчя газети найкраще розкривається в головному програмному матеріалі, опублікованому в першому номері - "Відозві до руського народу", наскрізь пройнятій вірнопідданським почуттям і безмежною вдячністю австрійському монарху за надані можливості національного розвитку.

Вказуючи на політичну платформу, провідну мету і напрям газети, редакція особливо наголошувала на своїй поміркованості і лояльності, на прагненні домагатися "спокою, згоди і порядку в краю". Отже, реакційність газети як політичного органу очевидна.

"Зоря галицька" систематично інформувала читачів про політичне життя Австро-Угорщини, зокрема про революційні події у Відні і Львові та про придушення повстання. Інформаційні матеріали в газеті подавалися в світлі політичних засад "Головної руської ради".

На початку другого року видання в газеті була проведена деяка реорганізація з метою поліпшення її поліграфічного оформлення, зміни періодичності, формату, ціни. Про це писалося в матеріалі "Редакція до почтенних передплатників". У ряді матеріалів (наприклад, у "Відозві до молоді" та ін.) редакція почала висувати як найголовнішу проблему політичної діяльності - питання мови. Рівноправність народів розглядалася нею не в соціальному, а в мовному плані як рівноправність української мови в урядовому житті. В такому дусі написана стаття "О язиці руськім".

У 1849 р. в газеті були введені нові рубрики - "Справи краєві", "Справи загранич'ні", "Всячина", "Умістки" (останній розділ - це повідомлення про вихід нових газет і журналів за кордоном, переважно німецьких). Здебільшого ці рубрики були заповнені місцевою інформацією зрідка вміщувалися й проблемні матеріали. Одним із принципових питань, якого не раз торкалася газета, було вирішення українсько-польських взаємин (стаття "Як тепер гстоїть справа наша галицько-руська?").

У наступні роки політична активність "Зорі галицької" послабилася, а згодом, у 50-ті роки, майже згасла.

4. Літературно-науковий вісник.

"Літературно-науковий вісник" слушно вважають найповажнішим українським літературним виданням початку ХХ ст. На зміну заідеологізованим оцінкам журналу в радянські часи з'явилися ґрунтовні монографії, в яких він розглядається переважно об'єктивно. Зокрема, Ю.Шаповал1 переконливо доводить, що найважливішим аспектом програми журналу впродовж усього періоду його існування було утвердження ідеалу соборної незалежної української держави. Однак і тепер лишається низка невисвітлених питань. Передусім ідеться про ті зміни, що відбувалися в художньо-естетичній концепції журналу впродовж різних періодів. Але спершу кілька зауважень щодо періодизації.

Загальновідомий факт поділу видавничої історії журналу на три періоди. За соціологічною термінологією радянських часів перший було названо демократичним (1898-1906), другий - ліберально-буржуазним (1907-1914), третій - націоналістичним (1917-1919 рр. і пізніше). Саме така періодизація покладена і в основу дослідження журналу в "Історії української літератури" у восьми томах2. Сьогодні вже цілком зрозуміло, що ці означення майже не пояснюють специфіки різних періодів. Адже відстоювання демократичних цінностей у соціально-політичній сфері мало місце не лише в перший, а й у другий період. Національне визволення українського народу завжди було й залишалося першочерговим завданням видавців і більшості авторів "ЛНВ", і не тільки у третій період видання, а назва другого періоду взагалі не відповідає його змістові.

Журнал чи не найактивніше з українських видань відстоював ідею соборності української держави, що переконливо доводить Ю.Шаповал. Саме бажаючи зберегти всеукраїнський характер видання, що був йому притаманний уже спочатку, М.Грушевський вирішив перевести журнал зі Львова до Києва. Часопис ніколи не мислився ані редакторами, ані читачами як територіальний, тож давати такі назви окремим його періодам " це, щонайменше, означає йти проти волі видавців.

Отже, вказуючи, за чиєю редакцією видавався журнал, дослідники досягають більшої мотивованості поділу видання на окремі періоди (аніж при використанні "територіального" принципу) і навіть більшої переконливості у визначенні хронологічних меж окремих періодів, опосередковано вказуючи на існування певних суттєвих відмінностей між ними, прямо пов'язуючи їх у назві з чільною роллю редакторів журналу І.Франка, М.Грушевського та Д.Донцова.

Без сумніву, особистість головного редактора (а особливо таких постатей, як у ЛНВ) накладає свій відбиток на концепцію видання та його програму. Стосовно І.Франка та Д.Донцова такий вплив вирішальний, а щодо М.Грушевського виникають деякі застереження. Хоч ідея заснування журналу належала саме М.Грушевському й він не стояв осторонь формування концепції та програми видання з перших випусків, а у другий період узяв на себе тягар редакторської відповідальності, слід визнати: у перший, а особливо у другий період у формуванні редакційного портфеля беруть активну участь численні талановиті публіцисти, літературні критики та вчені - І.Франко, О.Маковей, М.Євшан, О.Грушевський, - кожен з яких був яскравою творчою особистістю. Здебільшого саме вони сформували художньо-естетичну концепцію видання, надали "ЛНВ" того важливого впливу на літературний процес і формування нових підходів до аналізу художніх творів, сприяли пошуку нових естетико-теоретичних засад літературної критики, методів і способів дослідження творчості. Особлива роль М.Грушевського в тому, що він послідовно втілював принцип толерантності щодо думок опонентів, заохочував різнорідність у творчих пошуках. Намагання надати право голосу всім талановитим письменникам і літературним критикам незалежно від того, до якого художнього стилю чи напрямку їх зараховували, чітко й однозначно задеклароване на початку другого періоду, не завжди було реалізоване на практиці. Однак навіть ті спроби, що мали місце в перший8 (а особливо у другий) період викликали неодноразову полеміку в тодішній пресі зі звинуваченнями "ЛНВ" в еклектичності й безпринципності, нехтуванні виховними завданнями літератури тощо. Усе це й досі залишалося недослідженим, не враховувалося при розгляді відмінностей, що об'єктивно існували між окремими періодами видання журналу.

5. "Діло" як орган народовської партії.

На відміну від "Батьківщини", спрямованої на селянство "Діло" замислювалося як загальнополітична інформаційна газета, розрахована на широкі кола українства, включно з міською інтелігенцією, якої ставало дедалі більше. "Діло" стало другою поруч з "Батьківщиною" народовською газетою, що почала виходити невдовзі після неї. Її перше число з'явилося у січні 1880р. редактором було обрано Олександра Барвінського.

Газета "Діло" видатне явище в історії української журналістики. Це одна з найстаріших газет, що існувала близько шістдесяти років (1880-1939).

З часу своєї появи "Діло" висвітлювало ідеологію народовського напряму. Будучи газетою загального типу, широко висвітлювало суспільно-політичне життя України по обидва боки російсько-українського кордону, розповідало про всі визначні події поточної історії: становище галицьких селян, масову еміграцію, першу світову війну, революцію 1905-1907.

Значення газети:

1. за два десятиліття часопис висунувся на роль загальнонаціональної щоденної газети, найбільш авторитетної.

2. відіграла видатну інформаційну функцію, стала справжньою історією сучасності.

3. мала розвинену публіцистику, що була зорієнтована на формування громадської думки, виховання українського патріота, пробудження до політичного свідомого життя українського народу.

4. "Діло" проводило зважену політику, поєднуючи захист українських інтересів з повагою до інших народів краю, критикуючи москвофілів.

6. Характеристика проблематики дитячої та молодіжної преси.

Означення "дитяча", можливо, декого спонукає недооцінювати пресу для дітей. Але дитяча преса (тобто преса для дітей до дванадцяти років) мала свою нішу у структурі західноукраїнської преси. Завдання, що стояли перед нею, були такими ж відповідальними, як і в преси будь-якого іншого типу. Дитяча аудиторія зумовлювала певний специфічний характер видань, але головним фактором були не вікові особливості читацької аудиторії, а саме завдання дитячої преси і стиль викладу, необхідність писати так само, як для дорослих, але ще краще. Завдяки і пресі теж українські діти входили в життя і їх треба було виховувати у дусі віри, добра, правди, їх треба було виховати національно свідомими і борцями за свою державу. Лише так виховані діти могли стати носіями українського духу, запорукою збереження нації.

Ще в 1892 р. гад псевдонімом Б.Вшьхівський Грінченко надрукував в "Учителі" (орган Руського Товариства Педагогічного у Львові) статтю "Періодичні видання для дітей" [2]. У цій статті Б.Грінченко обгрунтував кілька важливих програмно-методологічних положень, які мали велике значення для подальшого розвитку періодики для дітей. Це стосується мети журналу для дітей, його особливостей, вимог щодо структури, ідейно-моральних засад. Отож, "... Дитячий журнал має свою і дуже важливу мету. Ця мета - систематично впливати на дитячу душу, щоб виховати дитину, щоб заложити в її душі підвалини для доброго морального світогляду. Щоб досягти своєї мети, щоб впливати на читача в потрібному напрямі, мусимо знати цього читача, його розвиток, його нахильності", "...кожен написаний для дітей твір мусить бути пройнятий тим чи іншим моральним ідеалом", "...треба сильно доглядатися, щоб замість ідеалу не подати дітям псевдоідеалу; але, разом з тим, без ідеалу, без ідеї не може бути ніякий твір для дітей, так само, як і твір і для дорослих. Треба тільки, щоб цей ідеал був певний, щоб в творові були ідеали добра, правди, краси, людяності (гуманізму)...", "...ще одна вимога твору для дітей: артистичність".

А можна сказати, що першою ластівкою дитячої преси справді була "Ластівка" - додаток, який виходив з 1869 р. при журналі "Учитель" (видавав М.Клемертович). Згодом, від 1875 р. до 1881 р., "Ластівка" виходила як самостійне видання (двотижневик).

Зауважимо також, що деякі видання того часу були адресовані не лише дітям, але значно ширшій читацькій аудиторії. (У цьому нема нічого дивного - апогей структурованості західноукраїнської преси припадає на 30-ті роки нашого століття). Таким було перше видання "Просвіти" під назвою "Зоря, читаночка для сільських людей" (1869 р.), де був матеріал і для дорослих, і для дітей. Аналогічним за змістом було й інше видання 'Просвіти" (1874 р.) - "Байки' Павла Свого (псевдонім Павлика Свєнціцького). Але вже у 1876 р. "Просвіта" видала "Повісточки для дітей" Ом.Грибова (псевдонім Ом.Огоновського), у 1881 р. - "Веснянки" В.Шухевича тощо.

"Дзвінок" виходив у Львові протягом 1890-1914 рр. Заснував його у 1890 р. відомий педагог і етнограф, автор "Гуцульщини" В.Шухевич. Протягом перших двох років він був видавцем (редагував О.Барвінський), а в 1892 р. В.Шухевич передав журнал Руському Товариству Педагогічному.

Крім цього, читачі журналу мали змогу ознайомитися з творами зарубіжних авторів (Дж.Свіфт, Езоп, брати Грімм, Гауф, Андерсен, Р.Кіплінг, М.Твен, - цей перелік теж неповний).

Варто згадати, що у журналі співробітничали письменники і поети з підросійської України.

"Дзвінок" - це справді "золота" сторінка в історії нашої дитячої періодики. Недарма багато хто із поетів і письменників уважав честю для себе надрукуватися на його сторінках. В одному із листів до- брата Михайла Л.Українка писала:

"Світ дитини" - це перше видання для дітей, що почало виходити на західноукраїнських землях після першої світової війни. Журнал виходив протягом 1919-39 рр. Заснував і видавав його вчитель М.Таранько.

"Світ дитини" - одне із кращих видань для дітей протягом 20-30-х років. У 1929 р. у Швейцарії відбувся світовий педагогічний конгрес. З цієї нагоди було організовано велику виставку дитячих книжок і журналів, дитячих робіт. Журнал прийняли тут радо і надали йому місце на виставці.

Заслуга М.Таранька в тому, що йому вдалося залучити до співробітництва багатьох журналістів, учених, художників. Досить сказати, що протягом кількох років у журналі працював (без оплати і гонорару) відомий етнограф В.Гнатюк. Упродовж тривалого часу найбільш активними співробітниками журналу були А.Лотоцький, Ю.Шкрумеляк, Б.Заклинський, І.Блажкевич. Від перших чисел журналу можна було прочитати публікації чи твори К.Гриневичевої. Марійки Підгірянки, Я.Яремової (згодом Головінська), М.Галущинського, Ол.Тисовського, Р.Завадовича, С.Чарнецького. Потім тут появилися й нові імена: В.Радзикевич, О.Бабій, Ф.Коковський, В.Королів-Старий, В.Хронович, о.Г.Костельник, о.П.Штокалко, М.Голубець.

Перше число журналу вийшло 1 листопада 1919 р. У цьому щось є символічне. 1 листопада - пам'ятний день в історії української державності. Із журналом активно співробітничали відомі художники. На його сторінках є ілюстрації О.Кульчицької, О.Куриласа, Е.Козака, А.Манастирського, Л.Геца. Це теж підвищувало професійний рівень видання. Фотознімки на сторінках журналу появляться у тридцятих роках. У зверненні до читачів, написаному в алегоричній формі, говорилось про те, щоб діти не відступались від свого народу, не були байдужими до його справ, а тоді "...не буде приступу ні одній ворожій силі до твоєї перемученої країни". Виховати своїх читачів патріотами - це було основне завдання. А тому журнал друкував багато публікацій на історичні теми. Тут були розповіді як про події з минулого України, так і про події недавні. Історична тематика у журналі була пов'язана з іменами АЛотоцького і М.Голубця. Публікація, як правило, появлялася під рубрикою "Малий історик". До речі, саме ці публікації привертали пильну увагу польської цензури.

Літературний розділ журналу - це публікації творів українських поетів і письменників. Зрозуміло, що на першому місці - Т.ПІевченко.

"Світ Дитини" друкував твори для дітей багатьох зарубіжних письменників (Г.Хр.Андерсен, О.Уайльд, А.їрасек, Р.Тагор, М.Конопніцька, Л.Толстой). У журналі було багато публікацій, де популярно автори розповідали про фізику, ботаніку, біологію, географію, хімію. Цей тематичний напрям започаткував Ол.Тисовський серією розповідей про минуле Землі.

Чимало на сторінках журналу публікацій, у яких маленьких читачів учили, яким треба бути, як себе поводити. Може, сьогодні такі публікації видаються дещо моралізаторськими, прямолінійними, але не є таємницею, що сьогодні нам бракує і хороших манер...

"Світ дитини" прагнув розвивати творчі здібності дитини, виховати в неї ініціативу, бажання досягнути успіху. Для цього він друкував і розповіді про великих людей науки, літератури, мистецтва, і чисто прикладні вправи та завдання.

Важливою була краєзнавча проблематика (рубрики "Славко на мандрівках", "Свій до свого по своє".

Писав "Світ дитини" про спорт, руханку, популяризував пластунський рух, давав описи різних і спортивних, і просто рухливих ігор, графічне зображення руханкових вправ.

Ребуси, загадки, кросворди, шаради, коротенькі анекдоти - це все теж було в журналі.

Непогано було поставлено у журналі і відділ бібліографії, - "Світ дитини" друкував списки рекомендованої літератури для дітей різного віку.

Журнал активно листувався із своїми читачами, друкував їхні твори.

Виходив "Світ дитини" двічі на місяць. Були спроби зробити його тижневиком, та передплатників було мало, а фінансові проблеми М.Таранькові доводилося вирішувати постійно.Видавав М.Таранько і "Бібліотеку "Світу дитини".

Якщо "Світ дитини" мав світський, так би мовити, характер, то "Наш приятель" (1922-1939 рр.) більше уваги приділяв релігійному вихованню, вихованню у християнському дусі.

Журнал "Наш приятель" видавало Марійське товариство молоді у Львові. Серед редакторів - о.С.Бараник, О.Й.Маркевич, о.І.Назарко.

Звичайно, те, що журнал видавало Марійське Товариство Молоді, зумовило і характер, і напрям, і проблематику видання.

Відомо, що Марійські Товариства (вони відзначалися культом Марії, Матері Божої - звідси й назва) виникли на початку XVII століття, у другій половині XIX століття вони відновили свою діяльність у Галичині. У 20-х роках завдяки енергійній діяльності О.И.Маркевича мережа Марійських товариств розрослася. Він прагнув, щоб Марійські товариства були і в школах. Саме тому "Наш приятель"' і виходив як журнал для шкільної молоді і дітей, як орган християнських організацій української шкільної молоді. Виховати дітей і молодь у вірі в Бога, в дусі християнської моралі - такою була мета Марійського товариства молоді.

Крім цього, журнал надрукував сотні віршів і невеликих прозових творів - оповідань, байок, легенд, казок.

Були в журналі і популярні публікації, що стосувалися різноманітних галузей знання.

Як деякий дисонанс сприймається поява пригодницьких оповідань і повістей, але й це можна зрозуміти, зваживши на інтереси дитячої аудиторії. Адже друкував "Наш приятель" загадки, ребуси, шаради та ін. - те, що теж цікавило дітей, розвивало у них допитливість, давало змогу перевірити свої здібності і знання.

Друкував журнал і повідомлення про нові книги, видання.

У тридцяті роки виходили ще й інші періодичні видання для дітей, про які треба сказати. Це журнал "Дзвіночок". "Малі друзі".

Журнал "Дзвіночок" - видання концерну "Українська преса'" І.Тиктора. Виходив він протягом 1931-1939 рр. Редактором був Ю.Шкрумеляк, а видавцем і відповідальним редактором І.Тиктор. "Дзвіночок" був розрахований на сільських дітей молодшого шкільного віку. Видання виховувало своїх читачів у патріотичному дусі, вчило вірити у Бога і жити за християнськими заповідями, а тому публікації відповідного змісту були у кожному числі журналу - це публікації про визвольні змагання українського народу, про маленьких героїв, про видатних людей України. "Дзвіночок" друкував популярні розповіді із сфери фізики, техніки, географії - це розширювало кругозір дітей. Великого значення журнал надавав релігійному вихованню. Молитви, колядки, вірші релігійного змісту, розповіді про Христа, Божу Матір, апостолів - усе це теж було на сторінках видання. Невеличкі оповідання, гуморески (прозові й віршовані), драматичні сцени - і це було на сторінках журналу. Урізноманітнювало зміст журналу, робило його читабельним і те, що маленький читач міг побачити тут загадки, ребуси, шаради, кросворди, те, що було традиційним для дитячої преси.

"Дзвіночок" був добре ілюстрований. Тут співпрацювали такі художники, як Е.Козак і П.Андрусів. Були на його сторінках і фотоілюстрації.

Цікава історія ще одного видання для дітей. Йдеться про журнал "Малі друзі".

Журнал "Малі друзі" виходив у 1937-1938 рр. у Львові. Це був ілюстрований журнал для української дітвори. А уже в січні 1940 р. у Кракові появилося перше число відновленого видання. Протягом 1942-1942 рр. він виходив як "часопис для української дітвори", а протягом 1943-1944 рр. як "часопис для української дітвори у генеральній губернії".

Редакція не приховувала свого наміру зробити журнал засобом боротьби за душу української дитини. І хоча паралельно виходили "Світ дитини", "Наш приятель", журнал "Малі друзі" здобув собі визнання серед української громадськості (і дітвори, зрозуміло, теж) через те, що дуже сильним було національно-патріотичне звучання його публікацій. А частково, можливо, і через те, що він був дешевший, ніж, скажімо, "Світ дитини".

Журнал ставив перед собою досить конкретне завдання - виховати молоде покоління національно свідомим, сильне духом і характером. Це і зумовило зміст, тематику, структуру видання.

' На його сторінках було багато публікацій про героїчну боротьбу українського народу за незалежність, про історичне минуле України. Із цензурних міркувань журнал писав більше про боротьбу з більшовиками, про маленьких учасників цієї боротьби. Часто для героїв цих розповідей обставини складалися трагічно, але саме на таких прикладах і виховують у дітей любов до Батьківщини, мужність, презирство до смерті.

Розповіді про минуле України йшли під рубрикою "Історія рідного краю". Друкував журнал і уривки з віршованої "Історії України", розповіді про видатних українців, як з минулого, так і сучасного життя.

Практично у кожному числі журналу появлялися публікації, що вчили дітей бути чесними, працьовитими, обов'язковими. Журнал прагнув і до того, щоб діти виростали і дорослішали з вірою у Бога.

Були тут веселі гумористичні розповіді. У публікаціях під рубрикою "Що в нас і у світі нового" доступно і популярно розповідалося дітворі про останні події в краю і за кордоном.

Друкував журнал сценічні образки, дитячі сценки. Зрозуміло, що загадки, ребуси теж.

На сторінках видання традиційною була історична тематика. Багато публікацій мали повчальний характер, бо вчили, як себе поводити у тій чи іншій ситуації. Робилося це ненав'язливо. А головне - діти повинні були вирости національно свідомими.

Не кращою була ситуація і в Карпатській Україні. На початку 20-х років (1920-1923 рр.) в Ужгороді виходив журнал "Віночок для підкарпатських діточок". Видання змістовне - редагував його І.Панькевич, активну участь у журналі брав В.Бірчак. Та довго видання не протрималося. Значно довше виходив журнал "Пчілка" (Ужгород, 1923-1934 рр.) ініціатором і фактичним організатором видання був П.Кукуруза. Проте "Пчілку" не можна назвати "чисто" дитячим виданням. Адже журнал почав виходити як додаток до часопису "Підкарпатське пчолярство", призначений для дітей і шкільної молоді, а потім (у 1927-1928 рр.) виходив як ілюстрований місячник для молоді і народу. Тому не можна погодитися, що це дитячий журнал (такої думки "Енциклопедія Українознавства"). Проте видання читачі любили. Друкувалися на його сторінках і відомі вже автори (О.Олесь, Б.Лепкий, С.Черкасенко, М.Підгірянка, С.Русова), і ті, хто починав свій літературний шлях (В. Гренджа- Донський, Ю.Боршош-Кум'ятський, І.Невицька). Читачі могли прочитати у журналі публікації відомих чи таких, що згодом стали відомими, громадських, політичних діячів (А.Волошин, В.Гаджега, А.Животко, Ю.Бращайко).

Молодіжна преса

Вибух Другої світової війни застав керівництво українського студентства у польських в'язницях і концтаборах. Масові арешти відбулися вже у березні 1939 р., бо тоді відбулася (як і попередні, нелегально) сьома конференція. Поліція увійшла до зали нарад, коли вже було обрано новий склад Студентської репрезентації. Присутніх було заарештовано. Почалося слідство. Друга хвиля арештів прокотилася згодом.

Із приходом більшовиків діяльність українських національних організацій припинилася. Значна частина інтелігенції та й студентської молоді подалася на захід від демаркаційної лінії Сян-Буг. Краків став центром українського життя. В умовах німецької організації легальну діяльність українських організацій і установ очолив Український центральний комітет (УЦК), яким керував В. Кубійович. Обов'язок організувати студентське життя ліг на плечі Студентської репрезентації. На початку перебування в Кракові з ініціативи Студентської репрезентації відбулося кілька нарад, на яких обговорювалися актуальні питання студентського життя. Обговорювали навіть думку про відновлення колишньої краківської Української студентської громади, яка мала би організувати українське студентство в Генеральній губернії. Але коли було створено УЦК, Студентська репрезентація почала добиватися, щоб у її структурі була і референтура для студентських справ. Нею, по суті, і стала Студентська репрезентація. Референтура налагодила виїзд українських студентів на студії до Німеччини, бо надії на відновлення деяких факультетів у Краківському університеті розвіялися. Інше важливе завдання - матеріальна допомога українському студентству [1]. Голова Студентської репрезентації СУСОП був водночас і першим заступником президента ЦЕСУС.

У червні 1942 р. було утворено Організацію праці українських студентів | (ОПУС). Керівником було призначено Б. Лончину. До ОПУС входилЛ Медична громада, Громада український студентів-агрономів у Дублянах, "Ватра", Громада українських студентів Політехніки "Основа", Агрономічна громада у Львові, Громада українських студентів лісової інженерії, а також студентський хор "Бандурист", Український спортивний клуб, гурток студенток.

У липні 1943 р. появилося перше число "Студентського прапора". Відповідальний редактор - Ю. Старосольський. У "Передньому слові" редакція писала про свій намір зробити "Студентський прапор" студентським органом, який давав би повний образ українського студентського життя, з журналом співробітничали переважно представники старшої генерації, недостатньо розроблену літературну частину, про те, що бракує на сторінках журналу статей ідеологічно-світоглядних, а наявні не вичерпують проблематики. У журналі не було публікацій, які б свідчили, що редакція підтримує німецьку політику, не було хвалебних публікацй на адресу вермахту, не було запобігання перед окупаційною владою. "Студентський прапор" вмістив лише інформацію І. С. про створення Дивізії "Галичина" .Числа журналу розпочиналися літературною частиною. Це етюди і проза В.Кримського, вірші молодих поетів Ю.Чаплі, Мих.Дяченка, Н.Калюжної, О.Омельчука.

"Студентський прапор" часто друкував статті, в яких порушувалися різноманітні аспекти студентського життя:

На сторінках журналу виступали вчені, інформаційну частину журналу репрезентували рубрики: "Студентське життя", "Рецензії", "Офіційна частина ОПУС-у", "Відгуки", "Новини з-за кордону", Високі школи в Європі", "З актуальних подій".

У рубриці "Студентське життя" є інформація про студентські товариства, їх історію, діяльність. Під рубрикою "Рецензія" журнал вміщував невеликі рецензії на твори літератури (збірка лірики Т.Осьмачки "Сучасникам", збірки Ю.Косача і А.Кащенка), оперного мистецтва (прем'єра "Гамлета" в оперному театрі у постановці І. Гірняка), на роботи театру малих форм "Веселий Львів", на книжку В. Січинського про Ю. Нарбута ("Юрій Нарбут. 1886-1920"), О. Степанів ("Сучасний Львів").

Дискусій на ідеологічні чи політичні теми у журналі не було, але під рубрикою "Відгуки" бачимо полеміку з приводу опублікованих у "Студентському прапорі" статей.

Журнал повідомляв про дискусії, що відбувалися у літературно-мистецькому клубі. Наприклад, така гостра дискусія відбулася після доповіді о.Ір.Назарка "Психіка сучасної молоді". Відзначивши деякі позитивні риси, доповідач із властивою йому вимогливістю, безкомпромісністю і категоричністю говорив про такі негативні риси, як "низький інтелектуальний рівень, брак логічного мислення, брак зацікавлення глибокими проблемами, погоня за легкою лектурою та кінотеатрами, статеве розгнуздання, моральне розладнання, культ голої фізичної сили та заник почуття авторитету..." [18]. Матеріали цієї дискусії журнал вмістив під рубрикою "Наукові доповіді".

Останнє число місячника (ч.4-5 за 1944) вийшло у Кракові - більшовицькі війська були вже близько.

Дещо раніше від "Студентського прапора" за редакцією Е. Пизюра появився "Бюлетень УАТ "Січ" (філії НОУС) у Відні [19]. Видання не збереглося, про нього згадує "Студентський прапор". Були там інформаційно-звітні, аналітично-проблемні публікації, рецензії, хроніка. І. С. писав з цієї нагоди: "Обличчя Бюлетеню" ще дуже не вигладжене і вказує, що У Відні занадто слабке середовище, щоб випускати періодичний журнал" [20].

У 1943 р. у Берліні вийшло кілька чисел "Бюлетеня НОУС" за редакцією В. Рудка. Видання вміщувало хроніку студентського життя, проблемні публікації.

7. Загальна характеристика тематики професійної преси.

Наявність професійно-фахової, станової преси теж свідчить про рівень суспільства, його структурованість. Наскільки важливим є цей чинник, можна судити на підставі такого факту: у польських шовіністських колах про українців погордливо говорили, що це "рорі і спіорі". Справді, українська шляхта давно спольщилася або зросійщилася, інтелігенції було мало (а багато хто із галицьких українців уважав себе русином за походженням, поляком за національністю"). Українським ще частково залишалося греко-католицьке духовенство і наша споконвічна опора - селянство... Парадокс, бо тисячі і тисячі талановитих українців сотні років збагачували науку, культуру сусідніх держав, поступово забуваючи з кожним новим поколінням про обов'язок перед рідним народом.

І все ж невмирущі гени волі і державності, національний інстинкт дали себе знати. І в Галичині, і у Великій Україні щораз міцніше нуртують могутні течії. У Наддніпрянській Україні це набирає форм культурницького руху. У Галичині ж боротьба поступово охоплює усі сфери політичного, духовного, економічного життя. Щораз відчутніше і наполегливіше українці роблять спроби заявити про свою національну індивідуальність, позбутися комплексу меншевартості, стати нарівні з іншими народами, тими, яким вони щедро віддавали свої таланти.

Та що говорити про науку і культуру, коли С.Шах пише: "Фахових державних чи міських шкіл з українською мовою навчання у столичнім городі Львові не було!... Фаховому шкільництву не присвячували наші вибранці народу особливої уваги; мабуть виходило це із підсвідомого психологічного наставлення тодішнього українського суспільства, для якого фахові школи ремесла, торговлі і домашнього господарства були Менш вартісним об'єктом. Увага всіх була звернена на клясичні гімназії з латиною і грекою, що отвирали двері до студії на університеті, а в першу чергу уможливлювали теологічні студії. В наслідок такого наставлення і такого стану речей витворилася з часом в Галичині високо образована, але Ділово мало реальна верства інтелектуалістів, при повному бракові потрібних до організаційного життя фахівців, головно механіків спеціалістів, чого безліч доказів можна би навести при будові власного Державного життя в 1918/19 рр. ...". Щоправда, на рубежі століть ситуація почала трохи змінюватися на краще, а особливо по Першій світовій війні.

Педагогічна преса. Коли йдеться про професійно-фахову пресу, насамперед треба говорити про педагогічну пресу, а також про пресу для лікарів, інженерів, юристів.

Боротьба за рідне шкільництво, за мову завжди була (здається, що залишається й надалі) боротьбою за національне існування. І слово "боротьба" треба розуміти у його буквальному значенні. Річ у тім, що після приєднання Галичини до Австрії, Відень зробив дещо для українців. Так, для греко-католицького духовенства цісарева Марія-Тереса призначила 14 місць у Віденському ВагЬагешп, а цісар Йосиф II у 1783 р. заснував у Львові духовну семінарію з "руською" (українською", тобто) мовою викладання. За Иосифа II було запроваджено навіть обов'язкове шкільне навчання. У 1786 р. українську мову визнали мовою краєвою, хоча вчили її не скрізь, бо вчили церковно-слов'янську мову. Але у 1812 р. обов'язкове шкільне навчання було скасовано.

У березні 1848 р. галицькі українці висунули такі вимоги: 1) в усіх училищах Галичини, де населення цілком або переважно українське, мовою викладання повинна бути українська; 2) розширити викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. Текст цих вимог було надруковано у "Зорі Галицькій" "язичієм" [2].

Ситуація для галицьких українців погіршилася після компромісу між Віднем і Будапештом у 1867 р., який пішов на користь полякам, бо й для них розширили політичні права у краї. Закон Краєвої шкільної ради від 1867 р. виявився невигідним для українців, оскільки українська мова стала умовно обов'язковою. За українську мову потрібно було вести важку боротьбу. Крім Львівської Академічної гімназії у 80-90-их роках минулого століття вдалося відновити українські гімназії у Перемишлі (1887 р.), Коломиї (1893 р.) і Тернополі (1898 р.).

Завдяки жертовним зусиллям процес національного відродження тривав і надалі, боротьба за шкільництво і мову не вщухала, хоча доводилося боротися не лише з польськими шовіністами, а й ) москвофілами. У 1881 р. "було створено Руське товариство педагогічне (РТП). Серед ініціаторів і засновників були В.Барвінський (редактор "Діла"), О.Огоновський (професор університегу), о.О.Стефанович, шкільний радник К.Яновський та інші.

Намісництво затвердило статут товариства. Воно ставило перед собою такі завдання:

"а) промишляти над потребами руского народа на поли шкіл народніх, середніх і висших, займатися основуванням руских шкіл і піддержувати всякі справи виховання публичного і домашнього на основі матерного язика;

б) надавати членам (товариства. - С.К.) поміч так моральну, як і матеріяльну"[3].

Прихильно оцінив діяльність РТП І.Франко, відзначивши те, що РТП розпочало у 80-ті роки видавництво популярно-наукових книжечок.

Роботу РТП ускладнювала надмірна централізація. На надзвичайних загальних зборах у лютому 1912 р. затверджено нову назву - Українське педагогічне товариство і новий статут. На підставі цього статуту товариство стало автономно-федеративним, оскільки було розширено права провінційних "кружків" і "секцій", які, проте. підпорядковувалися Головній управі УПТ [7]. Останні передвоєнні роки були позначені дуже активною діяльністю УПТ. Зростала увага і з боку української громадськості. Багато хто почав робити пожертви для УТП.

Основні видання періоду до Першої світової війни - це "Учитель"! і "Дзвіночок". Та вже від 1880 р. виходила за редакцією Гр.Врецьони "Шкільна часопись"

Часопис Гр.Врецьони займався лише шкільними проблемами і крім учителів мало кого цікавив. Тут були змістовні публікації, але приватне видання не могло спопуляризувати шкшьну справу в народі.

У березні 1889 р. вирішено видавати часопис під назвою 'Учитель", Перше число появилося 1 червня 1889 р. У наступному році реорганізували редакційний комітет. До нього увійшли Л.Сальо, Гр.Врецьона, П.Кирчів, Й.Танчаківський і В.Вітошицький. Редактором став Т.Грушкевич (був ним до 1893 р.).

Початок роботи "Учителя" був досить важким. На загальних зборах 1891 р. "Учитель" критикували - мало цікавого матеріалу, редакція неініціативна, були й інші претензії.

У 1893 р. редактором став проф. В.Шухевич, а в 1895 р. у журналі починає співробітничати М.Грушевський і друкує "Виїмки з джерел до історії України - Руси".

Це позитивно вплинуло на рівень журналу та все ж читачі були незадоволені, що в "Учителі" мало писали про учительські проблеми, не обговорювали зміни у навчальних планах, шкільних законах і підручниках.

Передплатників було недостатньо. Бюджет журналу латали коштом сеймових допомог, що мало негативний наслідок: замовчувались гострі і пекучі проблеми українського шкільництва.

Так, "Учитель" вміщував важливі статті, розвідки, інформував про шкільництво в інших країнах, але не виступав проти того, як трактували українську мову в українських школах (не кажучи вже про польські), не виступав і проти того, що українських учителів переводили працювати на захід, де було менше або мало українців, а також проти заборони курсів для неграмотних. У 1901 р. не лише окремі члени РТП, а навіть цілі філії у своїх резолюціях вимагали зміни напряму "Учителя'", щоб журнал більше писав про кривди і біди українського шкільництва.

З лютого 1911 р. редактор журналу - І.Ющишин. За його редакції журнал стає цікавим не лише для учителів.

Незважаючи на обставини, "Учитель" виступав трибуною, з якої говорили про проблеми українського шкільництва. Він спричинився до збагачення української педагогічної літератури, якої у нас бракувало, і намагався "вписати" наш учительський рух у європейський контекст.

3 початком Першої світової війни "Учитель" перестав виходити^Д 1923 р. М.Таранько знову почав видавати журнал "Учитель" як "місячний журнал, присвячений справам виховання, шкільництва й учительства". Відповідальним редактором був А.Зелений. Виходив журнал протягом 1923-1924 рр. Обсяг - 24 сторінки.

У зверненні "Від Редакції" читаємо: "Йдучи на зустріч бажанню загалу українського вчительства, видаватимемо що місяця, на разі в об'ємі одного аркуша друку журнал п.н."Учитель", присвячений педагогічно-науковим, шкільним і становим справам учительства.

СМетою нашою буде увести українське учительство в сферу нових ідей, в рідню новітніх працьовників на чолі народного виховання й навчання, висвітлювати усі прояви з области шкільництва взагалі, а українського зокрема, і обговорювати справи, що торкаються життя-буття учительства^

Перед нами розкривається отже далекий шлях культурної роботи, з якою в парі йде й велика відповідальність перед трибуналом будучности, перед трибуналом рідного народу" [11]. Також були рубрики "Хроніка", "Рецензії", Бібліографія".

/Журнал захищав права учителів, часто писав про їх проблеми. На

сторінках журналу можна знайти багато_ методичного матеріалу

Наприкінці 1924 р. журнал перестав виходити,

"Учительська громада" видавала свій орган (мова йде про "Нашу школа на основі рішення загальних зборів від 1 листопада 1908) Делегат "Товариства ім.Сковороди" в Чернівцях обіцяв, що Товариство покриє чверть видатків на цей часопис. Було створено Редакційний комітет, до якого увійшли В.Левицький, С.Рудницький, С.Томашівський, В.Щурат. Головним редактором став І.Кревецький. Він редагував "Нашу школу" чотири роки.

Серед основних тем, які порушувала "Наша школа", є такі: шкільна тематика (політичний аспект проблеми); педагогічна тематика; наукова проблематика; бібліографія; хроніка діяльності "Учительської громади у від 1912 р. журнал вміщує комунікати Краєвого шкільного союзу.

Найцікавіші періоди в історії цього видання - це 1909 р. і 1912 р. Переважали у виданні загальнонаукові статті. Публікацій про методику навчання було порівняно мало. Добре були поставлені відділи рецензій і бібліографії. Період 1910-1911 рр. за змістом дещо бідніший. Зауважимо, що ставлення часопису до шкільної влади було досить самостійне і незалежне. Не раз часопис оцінював її позицію щодо українського шкільництва негативно. Через це Краєвий шкільний союз ставився до "Нашої школи" неприхильно, закидаючи їй, що вона підриває повагу до сейму і шкільної влади.

У другій половині 1918 р. видання "Нашої школи" припиняється.

Через три роки, у 1925 р., вирішено видавати "Українську школу", яку вважають наступницею "Нашої школи". На нараді львівських членів 'Учительської громади" 1 лютого 1925 р. прийнято програму нового видання. Це мав бути науково-педагогічний журнал. Першим редактором нового видання став І.Калинович, який редагував журнал до березня 1926 р.

Зміст "Української школи" загалом відповідав наміченій програмі і завданням.

Виходив він до 1944 р.

У 1936-1939 рр. виходив "Шлях молоді", двотижневик позашкільного виховання молоді. Видавав його кооператив "Рідна школа", відповідальним редактором спочатку був Мих.Струтинський, а в 1938-1939 рр. - Вол.Дячук. Обсяг журналу - вісім сторінок.

Редакція мала намір донести живе слово у віддалені кутки краю, стати порадником на важкому шляху до національної свідомості, вказувала шлях, як стати громадянином своєї нації, порушувати актуальні молодіжні проблеми.

Основна рубрика - на першій сторінці (статті "Молодь - одна родина", "Поклін героям", "З Маківки до Києва", "Даймо відсіч большевицьким наймитам", "1 листопада 1918 р.", "Базар"). Тут читаємо про відомих українців із сучасного і минулого - Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, І.Богуна, І.Мазепу, Б.Хмельницького, Т.Шевченка, [.Франка, М.Шашкевича, Лесю Українку, Д.Вітовського, С.Петлюру та ін.). Були у журналі рубрики: "Що пише молодь?", "Книжковий куток", "Огляд подій", "Всячина", "Веселий куток". У 1938 р. започатковано у журналі спортивну тему.

Українська педагогічна періодика сприяла національному вихованню галицьких українців. Це була жертовна праця, бо у 20-30-ті роки Східна Галичина волею західних держав опинилася у складі Польщі. Політика Польщі щодо українського шкільництва була настільки брутальнокуш,о "Рідна школа" при Головній управі запровадила окремий відділ, який займався юридичним аспектом шкільних справ. "Рідна школа" наполегливо боролася за дотримання законності.

З приходом більшовиків українська школа перестала існувати Радянська_школа мала інші методи, принципи, ідеї, мету.

Лікарська преса. Про важке становлення фахової преси на західноукраїнських землях свідчить також історія лікарської преси. Порівняно швидко організувалися вчителі, хоча загалом від "весни народів", що сколихнула Європу, минуло добрих кілька десятків років, поки у Східній Галичині (та й в інших західноукраїнських регіонах) почало формуватися організоване життя представників різних професій.

Поступово виникали та формувалися і професійно-наукові лікарські структури: Лікарська комісія НТШ, "Народна лічниця", Українське лікарське товариство, Медична громада.

Лікарська комісія НТШ - найдавніша за віком лікарська організація - започаткувала своє існування на початку 1898 р. і як комісія НТШ була винятково наукового характеру. На першому засіданні комісії (головою обрали Щ.Сельського, заступником - Е.Озаркевича) вирішено видавати збірник комісії. Збірник мав стати першою пробою власних сил у царині медичної літератури українською мовою. Тому члени комісії зверталися до українців (як за кордоном, так і в краю) з проханням присилати до збірника свої праці. Е.Озаркевич, ініціатор створення комісії, розіслав лікарям-українцям в Австрії 110 запрошень до співпраці та 20 - у Велику Україну. Особливої активності лікарі не виявляли. На засіданні обговорювали і проблеми термінології. Е.Озаркевич запропонував видавати квартальник, у якому публікувати статті із різних галузей медицини, оригінальні праці й реферати цікавих праць українських і зарубіжних авторів.

Протягом 1898-1901 рр. появилося шість медичних випусків 'Лікарського збірника" за редакцією Е.Озаркевича. У 1899 р. появилися два випуски збірника і у 1901 р. - два випуски.

Статті першого тому "Лікарського збірника" вже засвідчили про те, що лікарі орієнтувалися на найновіші видання європейської медичної науки.

Поява "Народної лічниці" ще більше організувала життя українських лікарів Галичини. Оскільки очолив лічницю Е.Озаркевич, для праці над "Лікарським збірником" залишалося доволі мало часу. Тому збірник після 1901 р. так і не вийшов. Українське лікарське товариство мало три головні напрями праці: науковий, професійно-організаційний і громадський. Усі ці завдання УЛТ здебільшого виконувало.

У журналі було багато корисних порад, а також розповіді про життя українських і зарубіжних лікарських організацій. Редакція знаходила місце і для термінології та дискусій на термінологічні проблемі

Багато уваги приділяв журнал питанню санаторіїв.

Перше число "Лікарського вістника" появилося у січні 1920 р. Журнал ставив перед собою важливі завдання: розповідати про українську медичну науку, давати поради лікарям-практикам, захищати станові інтереси лікарів [38].

Журнал виходив протягом 1920 р. - вийшло вісім чисел, чотири із них подвійні.

"Лікарський вістник" одночасно стає органом Лікарської комісії НТШ. Витрати на видавництво були зменшені, бо НТШ мало свою друкарню. Але навіть за таких умов виникали труднощі. Лише з 1933 р. "Лікарський вістник" отримав певну матеріальну основу і виходив вчасно. До 1936 р. "Лікарський вістник" виходив як квартальник. Зрозуміло, що важко говорити про науковий рівень публікацій щодо складних проблем з лікарської практики та методик лікування. З огляду на використану авторами літературу можна сказати про їх добру обізнаність із науковою літературою з даної проблеми.

У цей період (1927-1933 рр.) "Лікарський Вістник" продовжував публікувати матеріали з медичної термінології.

Друкував "Лікарський вістник" і матеріали, що мали лише певне відношення до медицини

Журнал продовжував інформувати читачів про життя і діяльність Українського лікарського товариства, друкував його звіти. "Лікарський вістник" вміщував рецензії на нові книги із медицини, повідомляв про появу нових українських медичних книжок і журналів. Під рубрикою "Посмертні спомини" "Лікарський вістник" друкував досить обширні некрологи, з яких багато дізнаємось про українських лікарів, які працювали на ниві медицини, медичної періодики, брали участь у визвольних змаганнях.

Як і раніше, на сторінках журналу читаємо про методику лікування хворі б, про результати дослідів та експериментів.

Тематика публікацій поступово розширювалася. "Лікарський вістник" почав писати про санітарно-гігієнічний стан окремих регіонів Східної Галичини, про лікарську опіку на селі та ін.

"Лікарський вістник" надалі продовжував висвітлювати діяльність Українського лікарського товариства, його філій, друкував звіти зі зборів, конференцій, "Хроніку сходин Українського лікарського товариства"... Деякі статті порушують організаційні проблеми УЛТ, як, наприклад, стаття Л. Максимонька "Організаційні питання" [47].

Давав журнал інформацію і про діяльність організацій українців-лікарів за кордоном.

У кожному числі є рубрики: "Новинки", "З медичної преси", "Нові видання". Під рубрикою "Новинки" журнал вміщував різноманітні оголошення, інформацію про нових членів УЛТ тощо. У рубриці "З медичної преси" подавалися реферати останніх публікацій зарубіжних вчених. У рубриці "Рецензія", окрім рецензій на нові медичні видання, знаходимо огляди цих видань, наприклад, "Народного здоровля", місячника Українського гігієнічного товариства і Українського протиалкогольного товариства "Відродження" (ч.і "Народного здоровля" вийшло 1 січня 1937 р.).

Безперечно, що "Лікарський вістник" мав не лише професійне, але й загальнонаціональне значення. Його функціонування у важких фінансових умовах, за відсутності української державності свідчило про потенційні можливості народу.

Преса для українських інженерів. У системі української фахової преси 20-30-х років у найскладнішій ситуації перебувала преса для інженерів і для тих, хто вивчав технічні науки. Якщо порівняти з іншою фаховою пресою, то преса для інженерів була найбідніша і щодо кількості видань, і їх обсягу, рівня, і навіть складу авторів.

Таку ситуацію можна пояснити і зрозуміти, якщо простежити історію розвитку цієї соціальної групи, адже потенційними передплатниками видань могли бути тільки інженери.

У XIX ст. серед інженерів було дуже мало українців. Кожна українська родина мріяла віддати сина до гімназії, а потім до університет. щоб він вивчився і став священиком або цісарським службовцем, чиновником. Мало хто думав про технічні науки. Тому й не дивно, що українська інтелігенція складалася тільки із священиків і випускників інших факультетів університету.

Була ще одна причина відсутності українців серед технічної інтелігенції. Щоб продовжувати технічні студії, потрібно спочатку закінчити реальну школу, а не гімназію. Таких шкіл було лише чотири - у Львові, Станіславові, Кракові, Ярославі.

Крім цього, технічна освіта не залишала сподівань на високі посади державної служби. Ось чому мало українців були інженерами, а ті, хто був, при бажанні могли ввійти у Польське товариство технічне, яке провадило активну діяльність і видавало "Сгакоріяпо Іесппісгпе".

Проте ситуація змінилася після 1894 р. Того року у Львові відбулася Перша краєва виставка, після якої в економіку краю вкладено значні інвестиції. Почалися великі роботи - будівництво залізниці, доріг, мостів, меліорація, розбудова міст. Аж тоді в українському суспільстві виникла потреба мати своїх інженерів.

Перша спроба заснувати товариство українських інженерів датується 1900 роком, коли Андрій Корнелля з нагоди прийняття його до НТШ говорив про це з О.Колессою. А.Корнеллі запропонували спочатку створити секцію техніків у НТШ. Але молоді інженери не погодилися.

Вдруге спроба повторилася у 1906 р. А.Корнелля розмовляє з архітектором В.Нагірним, який мав досвід організації багатьох товариств. Після аналізу ситуації з'ясувалося, що ще бракує сил.

Нарешті 1908 р. - ювілейний рік для "Просвіти", адже минуло 40 років від часу заснування. У середовищі інтелігенції почалося помітне пожвавлення.

На заклик А.Корнеллі і В.Нагірного до Львова з"їхалося багато українських інженерів. У листопаді 1908 р. у залі "Руської бесіди" відбулися інформаційні збори під головуванням В.Нагірного. Виступив А.Корнелля і запропонував проект статуту Товариства, який він же і підготував. Після дискусії цей статут прийняли. Засновниками Українського технічного товариства стали: В.Нагірний, А.Корнелля, В.Манастирський, Я.Стефанович, К.Паньківський, В.Бачинський та інші. Намісництво не заперечувало і рескриптом від 28 лютого 1904 р. дозволило Товариству функціонувати.

Початки діяльності УТТ були складні. По-перше, на його появу негативно відгукнулася польська преса. По-друге, члени товариства особливої активності не виявляли, що теж давало полякам привід для єхидних зауважень на адресу новоствореного українського товариства. Взяти хоча б такий факт: у 1910 р. на перші загальні збори Товариства не приїхало достатньо його членів.

Збори відбулися через три роки. У 1913 р. святкували 15-річчя "Основи", тоді відбулися перші загальні збори УТТ. Були присутні представники Української парламентарної і сеймової репрезентацій, делегати від просвітніх, господарських і студентських товариств.

Робота зрушила з місця. УТТ почало займатися науковою роботою, готувати доповіді на актуальні теми, пов'язані з життям Східної Галичини. Для співробітництва із сеймовою репрезентацією створено чотири комісії: дорогово-залізничну, меліоративну, промислову, рільничу. Ці комісії давали сеймовій репрезентації необхідну інформацію.

Після поразки національно-визвольних змагань діяльність Товариства, хоча і з труднощами, відновлена Одні загинули, інші емігрували, дехто потрапив до польського концтабору. 24 вересня 1919 р. відбулися загальні збори, на які зібралося 20 інженерів. Вирішили організувати технічні курси для молодих, бо поляки запровадили строгі обмеження вступу до вищої школи українській молоді.

У червні 1923 р. появилося перше число літографованого часопису "Вісти". Обсяг його - 32 сторінки. У цьому числі було надруковано реферат д-ра М.Чайківського про технічну термінологію та реферат Г.Секунди (із Харкова) "Дещо про російську та українську термінологію".

Друге число не появилося.

На той час у Празі було засновано Український технічний союз, який вирішив видавати український технічний часопис. Місячник під назвою "Технічні вісти'" вийшов у січні 1925 р. і одночасно став Друкованим органом УТТ.

Незважаючи на всі труднощі, наприкінці січня перше число появилося. Серед авторів цього числа були А.Корнелля, проф.М.Шиманович, С.Нагірний.

У 1925 р. появилося шість чисел журналу загальним обсягом 80 сторінок. Для початку це було ніби й непогано, однак грошей для оплати друкарні постійно бракувало.

Наприкінці 1925 р. редакція часопису почала листуватися з редакцією "Наукового технічного вістника", що виходив у Харкові. Завдяки цьому журналу (редактором був В.Баланін) "Технічні вісти" дебютували і в підросійській Україні.

Другий рік існування журналу теж був важкий. У 1926 р-появилося 4 числа обсягом 72 сторінки. Вирішили видавати в 1927 р-"Технічні вісти" як квартальник і меншим форматом (не журнальним, а книжковим).

Цього ж року за порадою В.Баланіна пішли ще на одну важливу зміну: відмовитися від обширних наукових статей, а друкувати оглядові статті, реферувати новинки зарубіжної технічної літератури, але, зрозуміло, й інформувати про стан і розвиток техніки, технічних наук на українських землях, розповідаючи про українських інженерів у світі-

Технічні вісти" ставали ніби доповненням до "Наукового технічного вістника", який мав друкувати головним чином наукові статті. Для цього потрібні були і кадри, і кошти. А рядові члени УТТ, загал українських інженерів ставився до свого видання байдуже. Щоправда, коло співробітників збільшилося. Це проф.М.Грабина, С.Пастернак, Д.Скоропадський, Е.Вертипорох, Е.Перхорович, В.Телятинський.

У 1928 р. появилося чотири числа обсягом 132 сторінки, така ж кількість чисел появилася і в наступні два роки. А протягом 1931-1934 рр. виходить по шість чисел, 1935-1936 рр. - 3 числа, 1937 р. - 10 чисел, 1938 р.- 12 чисел, 1939 р. -6 чисел.

Фахово оцінити науковий рівень публікацій журналу важко, адже минуло шістдесят років, наука і техніка пішла далеко вперед, хоча намагання охопити різноманітні галузі науки і техніки були. Це, скажімо, публікації із проблем гірництва і гірничої геології. Зі статтями на цю тему виступали А.Корнелля, М.К-ий (очевидно, М.Корначевський. - С.К.), їм належать поодинокі публікації. Практично цю тематику розробляв С.Пастернак, якому належать десятки публікацій.

Інші публікації стосуються водного будівництва і меліорації, мостобудування і залізниць, агрохімії, лісництва і архітектури. Журнал інформував своїх читачів і з багатьох інших питань, що могли їх зацікавити. Різножанровими є матеріали про життя Українського технічного товариства. Це цінна інформація, бо вона допомагає відновити історію УТТ, простежити за його розвитком.

Майже у кожному числі журналу опубліковані матеріали від Комісії розбудови українського промислу. Є тут річний звіт про діяльність УТТ у 1932 р. Постійною була рубрика "Хроніка". Привертає увагу і така Публікація: "Що думають деякі члени про акцію стягання залеглостей" [53]. Як бачимо, проблема сплати внесків стояла гостро. Прикро, що багато хто байдуже ставився і до свого Товариства, і до його Друкованого органу.

У рубриці "Організаційно-технічне життя" досить обширно Подається інформація про діяльність польського технічного товариства та Технічних товариств інших європейських держав, зокрема, діяльність Федерації слов'янських інженерів [54], Союзу організації інженерів Українців на еміграції [55]. Інформував журнал своїх читачів про нові виставки, про життя музеїв, про ті вищі освітні заклади, що готують технічних спеціалістів У річнику журналу за 1931 р. є замітка (рубрика "Організаційно-технічне життя") про кількість українців, які вчаться у варшавській політехніщ: у 1930-1931 рр. там вчилося дев'ять українців і серед них одна жінка! Інформацію про Природничий музей НТШ знаходимо в розділі "Огляд" під рубрикою "Науково-технічний огляд" [56].

"Технічні вісти" не обходили увагою ювілеї відомих вчених, ювілеї товариств і установ, ось хоча б - "Рідної школи" (50-річчя якої припало на 1931 р.) та "Маслосоюзу". Відгукувався журнал і на ювілеї технічних товариств інших народів і держав. Є тут і розповіді про вчених, їх життєписи, некрологи з приводу смерті.

У кожному номері був список нової літератури, що могла зацікавити членів УТТ (тобто, це книги відповідного науково-технічного напряму та книги і журнали для широкого кола читачів, що їх отримувала редакція).

Правнича преса. ...Історія української адвокатури на західних землях починалася цікаво. Десь у 30-х роках XVI ст. у Львові Олександер Ігнатович продав спадщину по батькові і за виручені гроші взявся за справу, якою перед тим не займався жоден українець, - за адвокатуру. Про цей випадок пише І.Крип'якевич у своїй праці "Львівська Русь в першій половині XVI віку". До того часу, коли адвокати справді почали відігравати визначну роль в українському національному житті, було ще далеко. К.Левицький писав із цього приводу: "Тому, коли наш нарід дійшов до волі і перших свобід громадянських під Австрією (1848 р.), то він єще довгий час не мав своїх народних адвокатів та через те як безборонна маса наражений був на величезні втрати на всіх ділянках свого життя". Так, наше селянство програло на початку 50-х років минулого століття відому справу лісів і пасовиськ. Коли почалася "весна народів", за словами Л.Ганкевича, у всіх народів Австрії у перших лавах боротьби і на чолі політичного руху перебували адвокати. Ні в Головній Руській Раді, ні в сеймі, ні в парламенті не було українських адвокатів. Народним життям кермували священики і селяни, урядовці і вчителі, хоча були у Львові і адвокати українського походження. Лише у 70-х роках виникає українська адвокатура, українці відкривають свої адвокатські канцелярії. Ще більше українців-адвокатів появилося у 80-90-х роках: "Це вже нова генерація української палестри (адвокатури. - С.К.). Це вже "не оборонці шляхти, міщанства і промисловців", але оборонці цілої нації. Всі вони вже національно свідомі, люди європейської культури, простолінійні і послідовні в своїм поведенні. Вони дають почин і переводять повну реорганізацію національно-політичного, економічного і культурного життя свого народу. За їх почином головно повстають нові справді демократичні, політичні партії, як національно-демократична, радикальна і соціял-демократична.. За їх почином повстають фінансові і економічні установи, що стають основою відродження народу. Вони беруть живу участь в освітно-культурному і політичному житті...".

Вміння української адвокатури засвідчив процес, який у 1893 р. виграв К.Левицький. Прокурор звинуватив відомих мистців К.Устияновича і Ст.Томасевича, що ті, розмальовуючи церкву, на образі, де зображено пекло, помістили у казан шляхтича, чиновника і єврея-лихваря... Мистців виправдали. Процес визначний і тим, що молодий тоді адвокат К.Левицький став на захист прав української мови.

У 90-х роках українські адвокати виграли цілу низку процесів. Ці адвокати - І.Добрянський. К.Левицький, Є.Олесницький, С.Федак, Л.Павенцький, Т.Кормош, А. Чайковський, А.Горбачевський, Л Рожанковський, В.Зарицький та ін.

А. Чайковський (згодом відомий письменник) у 1894 р. запропонував з нагоди першої краєвої виставки у Львові скликати з'їзд правників, ...а також з'їзди медиків, купців, промисловців, студентів, письменників, ремісників, педагогів, війтів [67]. Можна лише уявити, який сильний імпульс дали б ці з'їзди для організації життя українського суспільства. Цього не сталося. Парадоксально, але навіть авангардна адвокатура українського громадсько-політичного життя нічого не зробила для заснування своєї професійної організації, хоча адвокати інших європейських народів мали на той час професійні організації. Щоправда, згадаємо про "Кружок правників" (1881 р.), який було створено при Академічному братстві [68].

Важливою подією в розвитку української адвокатури, у становленні правничої преси стала поява "Часописі правничої" (1 квітня 1889 р.) [69]. Перший український правничий орган заснували і видавали К.Левицький, Є.Олесницький і А.Горбачевський.

Друкував журнал праці і вчених із Великої України. Співробітничав тут і М.Павлик.

Упродовж перших двох років журнал появлявся як місячник обсягом 16 сторінок. З 1891 р. "Часопись правнича" виходила за редакцією К.Левицького як квартальним Від 1892 р., зважаючи на фінансові труднощі, "Часопись правничу" починає видавати Наукове Товариство ім.Т.Шевченка. Журнал виходить як річник - "Видавництво для теорії і практики. Видавництво Н.Т.Ш.", "Видавництво Н.Т.Ш. для теорії і практики", на третій рік - "Розвідки правничі Секції Іст.-Фільософічної Н.Т.Ш. Редактор д-р К.Левицький".

Дослідники відзначають вплив журналу на українську правничу думку і на розвиток правничої термінології.

У роки парламентської діяльності у Відні С.Дністрянському вдалося отримати кошти на видання нового правничого органу. У 1910 р. за його редакцією вийшов "Правничий вістник".

Ще раніше, 18 квітня 1909 р., у Львові засновано Товариство українсько-руських правників. Воно об'єднувало правників Буковини та Галичини і нараховувало перед Першою світовою війною кілька сот членів. При Товаристві діяли чотири комісії. Видавнича комісія відповідала за видання друкованого органу. "Правничий вістник" - це орган Товариства українсько-руських правників, хоча у ньому друкувалися члени правничої комісії НТШ [77].

У 1909 р. Товариство видало документи українською мовою для вжитку в судах Галичини і Буковини.

У 1910 р. вийшло три числа журналу. У редакційній статті ч.і читаємо, що "Правничий вістник" є продовженням "Часописі правничої і економічної". С.Дністрянський так бачив зміст нового видання: "В літературній частині друкуватимуться самостійні розвідки з обсягу правничих та суспільних наук і короткі реферати про чужі праці; практична часть подаватиме рішення судових або адміністративних властей, а станова часть буде берегти станових інтересів різних правничих станів" [78].

У 1911 р. вийшло два великі числа журналу, у 1913 р. - одне велике число, у 1912 р. вийшло останнє (десяте) число "Часописі правничої і економічної".

Статті журналу збагачували українську правничу думку. Товариство українських правників розбудило у правників почуття солідарності, організаційної спільноти, розуміння свого обов'язку. Хиб у роботі Товариства було багато. По-перше, ще не всі розуміли значення фінансово незалежної станової організації. Друга хиба - обірвався зв'язок із університетською молоддю, вона вже не так активно брала участь у науковій роботі, як за часів "Часописі правничої і економічної". Третє - 'Правничий вістник" існував завдяки урядовій фінансовій допомозі і коштам НТШ, але саме Товариство мало цікавилося долею свого друкованого органу. Брак коштів давав себе знати постійно.

У 1914 р. у Львові відбувся перший науковий конгрес Товариства українських правників. Редакція почала готувати до друку розвідки 'Права нації" С.Дністрянського і про "Правду Руську" А.Чайковського, публікації судових рішень у справі "Народного дому". Війна перешкодила випускові наступного числа "Правничого вістника".

"Життя і право" (назву запропонував М.Глушкевич), а 1 липня 1928 р. появилося ч.і цього журналу.

У березні 1929 р. на спільному засіданні делегатів Союзу українських адвокатів і Товариства українських правникш ухвалено видавати далі цей жгурнал як орган СУА і ТУП. У травні 1929 р. число "Життя і права" появилося під спільною фірмою.

Журнал чесно дотримував обіцяної програми. Виходив як квартальник. зробити його місячником перешкоджав, зрозуміло, брак коштів. Достатньої підтримки з боку багатьох членів СУА і особливо ТУП теж не було. Тільки завдяки залізній енергії й невичерпній праці К Левицького, як пише Л.Ганкевич, 'Життя і право" виходило. У той час у судах та інших державних структурах українців було менше, ніж представників панівного народу - поляків у Східній Галичині й на Волині, румунів - на Буковині, мадярів і чехів - у Карпатській Україні. Ті ж українці, які перебували на державній службі, повинні були демонструвати у власних інтересах вірність урядові. Лише українські адвокати були порівняно незалежними і мали можливість захищати національні права свого народу. Не випадково на сторінках журналу досить багато публікацій про адвокатів і адвокатуру, про суспільно-моральну суть цієї професії ("Про завдання сучасного адвоката" К.Левицького, "Етичні завдання адвокатури", "Адвокат і суспільність", "Адвокат, громадянство і нація" М.Глушкевича, "Організація української адвокатури" Р.Домбчевського, "Чого треба вимагати від українського адвоката?" А.Чайковського тощо). Десятки інших публікацій звернені до чисто фахових проблем й аспектів адвокатури, а також до історії. Основні рубрики журналу - "Вступні статті", "Розправи" (наукові публікації), Критичні огляди", "Станова організація", "Бібліографічні записки", 'З життя наших установ", "З адвокатського життя", "З жалібної карти".

З початком Другої світової війни і московською окупацією журнал Життя і право" припинив своє існування.

"Життя і право" - це апогей західноукраїнської правничої преси. З нагоди десятиріччя журналу Р.Домбчевський писав: "Впродовж десяти літ наш часопис вповні виправдав своє завдання як органу, що репрезентує усю національну правничу еліту, теоретиків і практиків. Невеликий об'ємом цей наш доробок, але ж який він цінний, документарний, писаний іноді кров'ю серця! Не було ділянки, якій не присвячено би довших чи коротших наукових чи практичних статей чи завваг-нотаток.

"Життя і право" стануло вповні на всеукраїнському становищі, згідно із своїм завданням: служити усій нації! Було трибуною усіх тих інтересів, без різниці політичних чи яких інших переконань їх заступників, що мали право назвати себе загально-національними інтересами" [85].

Багато уваги журнал приділяв мовній справі.

Журнал зацікавив зарубіжну громадськість. І не тому, що це українське видання, а, на думку Р.Домбчевського, завдяки вартості й оригінальності думок, завдяки тому, що "Життя і право" посідало місце і:уто демократичне і наповнене найкращими правними думками-ідеями.

Наявність такого фахового правничого видання свідчила про 'філість нації.

Протягом 1925-1929 рр. виходив "Збірник Правничої комісії при історично-філософічній секції Наукового товариства ім.Т.Шевченка". Редактором "Збірника" був професор Львівського університету В.Вергановський. Вийшло три випуски. У "Збірнику" опубліковано кількацікавих праць (Р.Лащенка, Р.Ковшевича, Л.Давидовського). Через фінансові труднощі "Збірник" перестав виходити.

"Ера адвокатів", так називали період від 90-х років минулого століття до Першої світової війни, - це блискуча сторінка історії українського політичного життя і української публіцистики Наступний період міжвоєнного двадцятиліття, період відомих політичних процесів проти українських націоналістів засвідчив, що і до того часу українські адвокати багато робили для торжества істини, для втілення української ідеї. Відрадно, що протягом останніх років появилися перші публікації про правничу пресу [86].

8. Українська журналістика в період першої світової війни.

Перший період. Українська військова журналістика від започаткування до формування системи (1912-1917).

Другий період. Українська військова преса в часи революцій у Росії та національно-визвольних змагань України (1917-1921).

Третій період. Українська військова преса в міжвоєнний період (1921-1939).

Четвертий період. Українська військова преса в роки другої світової війни (1939-1945).

П'ятий період. Українська військова преса в післявоєнний період (1945-1991).

Шостий період. Українська військова преса в роки розбудови української державності.

Така, а можливо, більш досконала схема періодизації історії української військової журналістики може бути взята за основу наукового осмислення розвитку одного із типів періодики України. Де шукати корені української військової преси?

Щодо військової преси України, то і вона започаткувалась в значній мірі під впливом журналістики інших держав, у тому числі й Росії. Російська реакційна військова журналістика всіляко стримувала прагнення вояків-українців до усвідомлення свого права на національну незалежність, на творення своєї держави і захист її від зовнішніх посягань.

Періодика, яка надходила до полкових бібліотек, вселяла у свідомість українців думку про те, що вони не мають права на незалежне життя, на самостійні дії, що їх доля - підкорятися, підставляти спину під штуцер свого володаря. "Більше трьох не збиратися, вогнище не розпалювати" - під таким гаслом виховувались нижчі чини армії, у тому числі й за допомогою друкованого слова. Це правило вселялось у свідомість і рекрута-росіянина, і рекрута-українця не тільки на час виконання ними тяжкої військової повинності, а й на решту знедоленого життя. До речі, у такому ж дусі виховувались і галичани, буковинці, закарпатці, які проходили військову службу в чужих для них арміях Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. У процесі такого "виховання" сповна використовувалось і друковане слово.

Широкого розголосу серед військовиків набули таємні листівки декабристів. Такі листівки розповсюджувались і в полках, які дислокувались в Одесі, Чернігові, інших містах України і значну частину яких становили українці. Була віднайдена найбільш доступна форма спілкування з військовиками - публікації подавались на кшталт катехізису: ставились злободенні питання і на них давалися лаконічні відповіді. І майже через століття знаходимо таку форму подачі матеріалів - вже на сторінках газети "Січові вісті" в доступному для читача стилі даються відповіді на питання: що таке народність, хто є українець, які обов'язки має людина перед своїм народом, для чого потрібно знати свою історію та ін.

Преса Українських січових стрільців, стверджує І. Крупський, започаткована виходом першого - і єдиного - номера журналу "Новініяна" (редактор Р. Купчинський). Матеріали видання являють собою віршований нарис або ж пісню про стрільця Новіну, на долю якого випали різні воєнні та любовні пригоди. Це видання не мало значного впливу на вояків (тому, напевне, і вийшов всього один номер) - та все ж це було одним із перших українських військових видань, що з'явилося в 1915 році.

У цьому ж році вийшов у світ стрілецький гумористично-сатиричний журнал "Український самохотник", редактор - М. Ірчан. За змістом це видання було більш різноплановим, ніж "Новініяна". Крім гумористично-сатиричних публікацій, знаходимо і оперативну інформацію, побутові поради стрільцям, поетичні твори. Зміст журналу, таким чином, певною мірою відповідав прагненням стрільців хоч якось відволікти себе від роздумів про тяжке життя.

Динаміка в тематиці видання відповідала тому часові, який судилося пережити йому разом зі своїм читачем. Звідси і тональність матеріалів стрілецьких часописів, які видавалися на фронті, - оптимістична, обнадійлива на кращі часи. І хоча такі часописи здебільшого писалися від руки і відбивалися на гектографі, а тираж їх був незначний - від кількох десятків до кількох сотень, вони з великою зацікавленістю сприймалися стрільцями, дбайливо зберігалися, передавались із рук в руки, стрілецька команда організовувала читання вголос окремих матеріалів. Таким чином, невеликий тираж суттєво не впливав на кількість тих, хто постійно ознайомлю-вався зі змістом часописів.

Надією на краще майбутнє можна пояснювати і те, що військова преса започатковувалась саме з сатирично-гумористичних видань. Окрім "Самохотника", до них належить журнал "Молодий самохотник", який почав виходити з 1916 року у Львові, стрілецький часопис "Бомба", який заснувала "артистична купка У.С.С." і який виходив безпосередньо на бойових позиціях. Незважаючи на те, що вийшло всього два номери, видання було гарно ілюстроване малюнка- ми І. Іванця, Л. Лепкого, О. Курилася, Л. Новіни-Розлуцької. Особливістю видання є те, що журнал сміливо вторгався в найболючіші проблеми фронтового життя. Так, у публікаціях гостро критикувались ті українці-"патріоти", які, вважаючи себе "отцями нації", не бажали бути її синами. Надто перепадало від "Бомби" старшинам У.С.С., які всіляко оберігали своїх дорослих синів. Січові стрільці постійно відчували таку несправедливість, тому і хвилювала їх відсутність тої єдності, без якої незалежної держави не вибороти.

Багато в чому перегукувався з часописом "Бомба" журнал "Самопал", перший номер якого вийшов у травні 1916 року. Мета видання - відновити славу запорізьких козаків, на їх прикладі готувати Січових стрільців "до бою за волю, за народ за свій".

Журнал відрізнявся проблемним та жанровим різнобарв'ям. Публіцистичні статті, оперативна інформація чергувались з фейлетонами, усмішками, анекдотами. Особливо актуальними були публікації, в яких порушувались теми збереження рідної мови, відновлення національної культури, традицій козацтва.

У травні 1917 року виходить перший номер журналу "Червона калина". Редагував його Микола Угрин-Безгрішний. Редакція характеризувала видання як "поважний та гумористично-сатиричний ілюстрований січовий орган". Від самого започаткування видання редакція дотримувалась накресленої лінії: у журналі повинні публікуватись дописи Січових стрільців..

Однією з провідних тем "Червоної калини" є тема патріотизму, незбореного бажання до побудови незалежної демократичної держави. Публіцистичні статті, подорожні нотатки, в основному досконалі за формою і цілеспрямовані за змістом вірші, які закликали до боротьби за волю, поставили цей журнал в ряд кращих військових видань.

Не менш актуальною, злободенною як для редакції, так і для читачів була тема збереження чистоти української мови. З першого номера - статтею "Дещо про літературну українську мову" - "Червона калина" послідовно проводить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від чужоземців.

Ще однією особливістю видання є те, що воно постійно орієнтувало читачів на кращі зразки національної літератури, даючи короткі анотації та змістовні рецензії на книги. І хоч на сторінках "Червоної калини" друкувались, як і в інших виданнях, дотепні анекдоти, усмішки, все ж вони поступались місцем аналітичним статтям на злободенні теми соціально-політичного життя Таким чином, українська військова періодика, яка була започаткована на теренах Галичини, поступово формувалась як один із найбільш суттєвих важелів виховного впливу на свідомість Українських січових стрільців. Із сатирично-гумористичних видань укра-їнські військові часописи стають більш глибокими за змістом, різноплановими за жанровою палітрою.

Отже, українська військова преса започаткувала своє формування в системі постійного, цілеспрямованого інформаційно-виховного впливу, в специфічному за своєю організацією та життєвим укладом армійському середовищі.

9. Жіноча преса.

Життя на землі не можна уявити без жінки. Щось подібне можливе хіба що у інших світах і за іншими біологічними законами. У житті як історичному процесі феміністки справді мали рацію, коли з образою твердили, що написана історія світу - це історія чоловіків (а роль в історії людства багатьох відомих жінок - це лише виняток із правила). Таке ставлення до жіноцтва зумовило їх боротьбу за власні права та за права, однакові з чоловіками. На щастя, ми, українці, належимо до тих народів, чия ментальність, духовність, культура не відзначалися приниженням чи зневажанням жінки.

Український жіночий рух, який виник у другій половині минулого століття, - це не стільки копія з аналогічних рухів у європейських державах, скільки початок відновлення історичного місця українки в суспільному житті, яке їй належало у минулому.

Щодо історії жіночого руху, то на українських землях він відбувався під впливом емансипаційного жіночого руху у світі На західноукраїнських землях жіночий рух не копіював сліпо досвіду жіноцтва в інших європейських державах. Воно й зрозуміло. Європейські (західні, якщо брати ширше) феміністки боролися за рівні з чоловіками права у всіх сферах суспільного життя, а жіночий рух на західноукраїнських землях розвивався спільно із загальним політичним рухом усієї української громади. Українка не залишалася осторонь визвольних змагань у боротьбі за державність.

У Західній Україні жіночий рух започаткувала Н.Кобринська. її однодумцями серед жіноцтва були Емілія Ничай, Уляна Кравченко, Катерина і Анна Павлик. У жовтні 1884 р. у Станіславі відбулися установчі збори Товариства руських жінок.

8 грудня 1884 р. відбулися перші загальні збори, у яких взяло участь близько ста жінок з усієї Галичини. Насамперед вона планувала видавати журнал для жінок. Це мав бути альманах "Перший вінок". Зібрали навіть частину грошей. Однак члени товариства не прийняли кандидатуру І.Франка на посаду редактора, знаючи його як радикала (Н.Кобринська, правда, теж мала соціалістичні погляди), тому вирішили на зібрані гроші купити чашу для станіславського єпископа Пелеша [14]. "Перший вінок" появився за матеріальною допомогою Олени Пчілки. Вийшов альманах у 1887 р. Тут були твори із Наддніпрянської України (Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька) і з Галичини (Н.Кобринська, У.Кравченко, сестри Рошкевич, К.Попович, О.Бажанська, А.Павлик, С.Окуневська та ін

Жіночий рух поступово набирав сили. На початку 90-х років жіночі товариства виникають у різних містах Галичини - у Львові, Тернополі, Коломиї. Долині, Бережанах тощо. У 1893 р. у Львові виник Клуб руських жінок, який очолила Терміна Шухевич.

Дуже помітну роль в історії західноукраїнського жіночого руху відіграв "Кружок українських дівчат", бо з його існуванням пов'язане і продовження жіночої преси. Річ у тому, що Клуб русинок мав елітарний, так би мовити, характер, а молоде жіноцтво, що вчилося і виховалося у 90-х роках, уже було іншим - більш динамічним, демократичним. За ініціативою "Кружка" 1 березня 1906 р. почав виходити журнал "Мета", - "орган поступових жінок". Видавала і відповідальним редактором була Д.Старосольська (Шухевич). Журнал прагнув залучити жіноцтво до активної громадської праці, щоб "жінка могла і сміла забрати голос в усіх загально-людських справах" [17]. Видання висвітлювало діяльність жіночих товариств і організацій не лише у Галичині, а й за кордоном. На його сторінках друкували твори українських і зарубіжних авторів. Журнал дуже пожвавив жіночий рух, та через відсутність коштів у 1909 р. він перестав виходити.

Події початку XX ст. змушували лідерів жіночого руху думати про створення єдиної організації. У 1905 р. Кружок українських дівчат було перейменовано на "Кружок українок", а статут доповнено пунктом про заснування філій.

Із вибухом Першої світової війни жіночий рух перестав існувати. У 1917 р. "Жіночу громаду" перейменували на Союз українок, який очолила Є.Макарушка.

У лютому жінки заснували газету "Наша мета", "часопись робітного жіноцтва". Відповідальним редактором стала Д.Старосольська.

На сторінках "Нашої мети" обговорювалися: національно-патріотичне виховання дітей, проблеми шкільництва та освіти, діяльність вищих закладів освіти, різноманітних професійних шкіл і курсів. Друкувала газета і літературні твори.

Через скрутне матеріальне становище "Наша мета" перестала виходити у 1920 р.

Після поразки національно-визвольних змагань починається новий етап розвитку жіночого руху та його преси. Уже в 1920 р. Союз українок почав відновлювати свої філії у повітових містечках, організовувати нові товариства, намагаючись охопити і село.

Наприкінці грудня 1921 р. у Львові відбувся з'їзд українських жінок. Прибуло понад триста делегаток

Важливо, що на з'їзді було організаційно оформлено Союз українок. Він швидко зростав, до нього приєднувалися члени інших жіночих товариств, члени "Просвіти" тощо.

У 1923 р. на основі господарського відділу створено кооператив "Українське народне мистецтво". Кооператив чимало зусиль вклав у збереження і розвиток народного мистецтва. Важливим тут був економічний аспект, бо поступово формувався ринок для збут}' виробів народного мистецтва.

Кооператив працював успішно, і вже у 1925 р. почав видавати ілюстрований місячник "Нова хата". Спочатку це був журнал, "присвячений модам і справам домашнього жіночого господарства", а ВІД 1926 р. і до 1939 р. - "журнал для плекання домашньої культури • Відповідальним редактором журналу була Марія Громницька, а протягом останнього року існування журналу цю посаду вона ділила разом із Лідією Бурачинською-Рудик.

"Нова хата" популяризувала народне мистецтво, відкривала для своїх читачок забуті і занедбані духовні скарби нашого народу, адже навіть у найважчі часи українці не забували про прекрасне і творили те, що здобувало собі згодом світову славу. А водночас із любов'ю до прекрасного та популяризацією народного мистецтва міцніло почуття патріотизму. Українська вишивка - це річ унікальна, такого багатства не має жоден інший народ.

Власне, з "Нової хати" почався найкращий період в історії західноукраїнської жіночої преси.

Практично одночасно із "Новою хатою" почала виходити "Жіноча доля", перше число якої появилося у вересні 1925 р. Журнал виходив у Коломиї, у видавництві "Жіноча доля", яке заснували Кисілевські. Біля керма видання практично увесь час стояла Олена Кисілевська (журнал виходив до 1939 р., до приходу більшовиків), а відповідальним редактором була Марія Ставнича. "Жіноча доля" - це журнал (спочатку місячник, потім двотижневик, потім тижневик і знову двотижневик у 30-ті роки) для українського жіноцтва. Журнал багато уваги надавав діяльності Союзу українок, хоча і не був органом цієї організації, відображав ті зміни, що зайшли у жіночому русі в середині 20-х років.

Журнал порушував чимало проблем, пов'язаних із селянським побутом, із культурно-просвітницькою та організаційною роботою серед селянок. Мета, яку ставив перед собою журнал - "виховати жінку та свідому своїх прав громадянку, не забуваючи, що вона є при тім дружиною, матір'ю і господинею" [28].

Журнал інформував читачів про діяльність Союзу українок (рубрика "Вісти з "Союзу Українок"), про жіночий рух (рубрики "З життя наших жіночих організацій", "Жіночий рух"). Під рубриками "Зі світа", "З чужого жіночого світу" місячник друкував повідомлення про жіночий рух за рубежем. На цю тему писали українки, які емігрували і проживали у різних країнах.

Новинкою для галицької жіночої преси став "американський" відділ д-ра В.Сіменовича, брата О.Кисілевської, який постійно проживав у Америці. Він у Вашингтоні створив своєрідний корпункт "Жіночої долі". Подобалися читачам і подорожні нариси О.Кисілевської та О.Яблонської.

Розважальна частина "Жіночої долі" репрезентована рубриками "Цікаві вісті" з розважальними новинами та сенсаційними повідомленнями і рубрика "Сміховинки" з анекдотами.

Своєрідною формою періодичних видань стали і альманахи-календарі або календарі, що їх видавало видавництво "Жіноча доля". Це "На новий шлях", ілюстрований календар-альманах (на 1927 р.), "Наш світ", альманах (на 1928 р.), "Наша книга", альманах (на 1929 р.), "Для неї все!", альманах (на 1930 р.), "Жіноча доля", практичний календар-порадник (на 1931 р.),

З 1932 р. "Жіноча доля' видає додаток "Жіноча воля", "часопис для сільського жіноцтва \ Колектив "Жіночої волі" - видання винятково для селянок, так бачив свою мету: "...помогти нашому сільському жіноцтву стати тим, чим є жіноцтво інших народів, а саме: добрими господинями, розумними матерями, свідомими громадянками свого народу" [29]. Журнал виховував своїх читачок у патріотичному дусі - для цього друкувалися матеріали з історії України, з її славного минулого ("Нариси з історії України", художні твори, що мали патріотичне звучання). Журнал намагався підвищити культурний рівень своєї аудиторії, а тому популярно розповідав про видатних класиків української літератури (Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку), про таких відомих жінок, як О.Кобилянська, С.Русова, Н.Кобринська, про інших відомих діячів української літератури.

Другий додаток "Жіночої долі" - "Світ молоді", почав виходити у 1932 р. Спочатку це був додаток для молоді, який у 1934-1938 рр. виходив з уточненням - "місячник для українських дівчат", а в 1939 р. "Світ молоді" заявив про себе як про видання культури, життя, мистецтва.

Видавцем "Світу молоді" була О.Кисілевська, а на чолі редакції стояли Марія Ставнича і Ірина Вільде.

У 1939 р "Світ молоді" змінює свій напрям і виходить яК видання "культури, життя, мистецтва". Головна причина, очевидно, У тому, що "Світ молоді" не витримував конкуренції у боротьбі за молодь і3 націоналістичними виданнями.

10. Стан української журналістики у міжвоєнний період.

Преса студентства міжвоєнної доби

Студентство 20-х рр. і його преса

Поразка визвольних змагань означала закінчення чергового етапу боротьби за державність. Результати війни і визвольних змагань не були втішними для українців. Вкотре українські землі поділили окупанти і українці опинилися перед потребою продовжувати боротьбу за державність у нових умовах. І саме в міжвоєнному двадцятиріччі українське національне життя досягло апогею, а політична думка виробила нові ідеї, які українці сприйняли попри труднощі і перешкоди. У міжвоєнну добу відбувалися складні історичні і суспільно-політичні процеси. Молодь залишалася найактивнішим чинником українського життя і реалізації основного національного ідеалу.

Відновлення організованого студентського життя на окупованих землях; відбувалося поволі, важко, оскільки антиукраїнська політика окупаційної влади охопила усі сфери. Всередині 1919 р. ректорат Львівського університету видав розпорядження, згідно з яким до університету могли бути прийняті лише ті, хто заявив про себе як про громадянина Польщі або служив у польській армії. Згодом польський уряд поширив це правило на всі інші університети. Це відсікало українську молодь від вищої школи, а щоб виїхати на студії до іншої країни, потрібні були не лише кошти, а й дозвіл.

В історіографії студентського руху початку 20-х рр. можна відзначити; спробу періодизувати, визначити основні періоди відновлення повоєнного студентського життя. Це було зроблено в 1923 р. у редакційній статті "Студентського вістника", органу українського студентства. Йдеться про статтю "Українське студентство по війні" (короткий огляд діяльності українського студентства в краю від укінчення війни)". На думку автора перший період охоплює час від половини 1920р. до квітня 1921р.; другий від квітня 1921р. до жовтня 1921р. (збори українського студентства у квітні 1921р., з'їзд на початку липня, заборона студентських організацій); третій від жовтня 1921 р. до квітня 1922 р. (діяльність українського студентства підпіллі); четвертий - від з'їзду краєвого студентства у Львові 14 жовте 1922 р.

"Університетська" проблема була одним із принципових пунктів українсько-польського протистояння, однією із ланок боротьби за державність. Польща усупереч своїм обіцянкам і міжнародним зобов'язанням якомога швидше намагалася полонізувати українські землі. Це стосувалося і вищої школи.

Усі ці роки студентство постійно відчувало гостру потребу в пресі. В архівах Української Краєвої Студентської Ради збереглося звернення "гуртка ініціаторів", у якому говориться про те, що відсутність власного друкованого органу негативно позначилася на вирішенні багатьох питань студентського життя. Гурток вирішив у половині травня (1921 р.) випустити перше число студентського органу, який "...має стати виразником ідей і змагань всього українського студентства...". Першим українським справді студентським часописом у Галичині був журнал "Наш шлях" - орган Української краєвої студентської ради, що появився 1 серпня 1922р. Виходив нелегально як "орган Української краєвої студентської ради зах. земель України у Львові". Текст надруковано на друкарській машинці й літографовано. У статті "Від редакції"" видавці писали: "Будучність належить молоді і її інтересам в найширшому розумінні служитиме цей двотижневик". Редакція заявляла про свій позаполітичний характер, про своє прагнення подолати конфлікти у студентському середовищі і об'єднати студентство на спільній платформі. Зрозуміло, що це прагнення було дещо утопічним, зате аудиторії мало імпонувати те, що журнал хоче перервати "...залізний обруч, яким здавило виховання минувшини душу молодого покоління, розкрити нові широкі горизонти для творчої думки і усвятити культ позитивної духовної праці та силу критичного ума - отце кличі, які мусять врости глибоко в душу нашого юнацтва, стати максимальним виявом індивідуальних потреб і цінностей як одиниці, так і цілости". Загалом журнал намагався охопити студентське життя в краю і на еміграції. Журнал подавав широку інформацію про студентське життя, не оминаючи і гострих питань, у моральному відношенні конфліктних. Йдеться, наприклад, про виїзд студентів українського університету закордон, бо у багатьох випадках це було втечею "від громадянських і студентських обов'язків у краю, егоїстичне бажання спокійного і вигідного життя ... на жебранім хлібі, хвороблива нагінка за заграничним патентом та погана наша типово рутенська вдача недооцінювання всього свого, рідного, ...бажання втекти перед переслідуванням окупаційної влади...", саркастично зауважив бажання творити Україну в Празі, Відні, Берліні, Парижі, Загребі, в Японії, а не на своїй землі.

"Студентські вісти" продовжували "Наш шлях". Чому змінили назву? Можливо тому, що видання так само виходило підпільно. Перше число журналу появилося у 1923 р. Теж машинописний текст, теж літографоване видання. Випускаючи в світ перше число, редакція у зверненні до читачів писала потребу журналу та важливість завдання, яке він повинен виконати. Журнал виходив недовго, але сьогоднішнім дослідникам видання дає надзвичайно цінний першоджерельний матеріал про студентське життя, діяльність окремих студентських організацій у краю і за рубежем .

Журнал гуртував студентство і громадськість навколо "університетської"" проблеми та у боротьбі за українську культуру. Програмна стаття - "Українське громадянство та університет". Невідомий автор обґрунтовує думку: українці програли війну, але це не позбавило їх моральної сили продовжувати боротьбу іншими засобами. Тепер цим шляхом до здобуття державності є боротьба за українську культуру:

У 1923 р. "Студентські вісти" почали і припинили своє існування.

У тому ж 1923 р. виходив "Історичний вісник", що мав фахово-науковий характер. Це був друкований орган студентів-істориків Українського університету у Львові. Наступне число (ч.2-3) було подвійним. У ньому більше публікацій статейного типу ("Нові джерела до всесвітньої та рідної історії"" М.К., "Галичина й Волинь в українській історії й історіографії" І.Кревецького, "Головні питання історії Холмщини" В.Волицького, "Про потребу історії українського шкільництва" П.Кривоносюка). У цьому ж числі були рубрики "Матеріали і замітки", "Науковий рух", "Бібліографія української історії (1922-1923 рр.)". Наступне число не вийшло.

Друкували журнал на друкарській машинці, а потім розмножували.

З кінцем 1923 р. видання студентських органів у краю припиняється єрез переслідування, репресії, нестача коштів

Українське студентство у краю і на еміграції існувало як певна цілісність, зумовлена спільними історичними завданнями, моральними засадами. Після поразки визвольних змагань на території європейських держав (особливо Чехо-Словаччини і Польщі) опинилося багато студентів-українців. Вони були частиною української еміграції.

Найбільше українських студентських організацій було у Чехо-Словаччині. Українці мали тут вищі школи - Український вільний університет, Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова у Празі і і Українську господарську академію в Подебрадах, вчилися у інших вищих школах країни. Матеріальний рівень побуту українських студентів у Чехо- і Словаччині був високим. Цьому сприяла значна допомога уряду. Група її членів у 1920 р. почала видавати журнал І "Український студент". У лютому 1922 р. було засновано секцію "Друкар". І Результатом її праці став виданий у липні 1922 р. літературний альманах І "Стерні", сатиричний журнал "Віхоть", різноманітні бюлетні.

Перше число "Українського студента" появилося у квітні 1920 р. і Видавали його студенти-наддніпрянці, редагував О. Яремченко. 4.1 було 1 рукописне і розмножене у кількості ЗО примірників. Ініціатори видання прагнули зробити перший крок до об'єднання 1 українського студентства і координації його діяльності. Журнал мав бути 1 "...позапартійний і об'єднати закордонне українське студентство на грунті і культурно-національної та наукової праці на користь Неподільної І Самостійної України" [47]. Редакція мала намір зробити журнал органом 1 Празької філії Українського закордонного студентського союзу. Спроба не і вдалася.

Наступне число "Українського студента" появилося у травні 1922 р. 1 як "орган незалежної думки".

Завдання редакції: висвітлювати організаційні питання українськогаИ студентства, організовувати дискусії на актуальні теми студентського життя, ї інформувати читачів про міжнародний студентський рух, вміщувати хроніку І студентського життя у сфері літератури, мистецтва, науки. Редакція заявляла і також про свій намір плекати свободу думки, культивувати повагу доі інакомислячих, поборювати заскорузлість, рутинерство, вузькість. Був намір і І розкріпачити академічну молодь, допомогти їй позбутися військовій урядницької психології, яку вона набула під час війни і повернути її до того рівня, на якому перебувало українське студентство в часи довоєнні. Автори журналу не підтримували активну боротьбу нашого студентства за український університет у Львові. Прагнучи здобути якогомога більше прихильників, дехто із авторів посилався на те, що довоєнні студенти виступали під прапором соціалізму. У 1923 р. "Український студент" почав репрезентувати увесь студентський загал. На початку 1923 р. було створено серед празького українського студентства видавниче товариство "Український студент", воно "...поставило головним своїм завданням поширити видання журналу й зробити його органом вільного слова, трибуною всього українського студентства, де б воно не було, без ріжниці поглядів...".

Перше подвійне число оновленого "Українського студента" мало 132 сторінки. Це радше збірник статей із рубриками, притаманними студентському виданню журнального типу

Низка публікацій присвячена різноманітним аспектам студентського життя.

У 1924 р. видання стає літературно-художнім.

Українська студентська преса початку 20-х рр. у Празі була репрезентована різними типами журнальних видань. У лютому 1921 р. появився "Віхоть" - "сатирично-гумористичний часопис українського студентства в Празі".

У вступній статті редакція писала: "Досить плачу! Хочемо сміятися!". "Віхоть" скорше гумористичне видання, бо незлобиве і доброзичливе, хоча інколи й ущипливе. У квітні 1922р. вийшло ч.5 журналу, але вже під назвою "Новий віхоть". Очевидно, в редакції відбулися зміни, бо текст написано іншим почерком та й манера виконання ілюстрацій інша. Зазначимо, що журнал був рукописний і літографований.

У 1922 р. появився журнал іншого типу - це "Стерні" - "місячник літератури, мистецтва, науки та студентського життя". Журнал вийшов ¦ЗРУкарським способом на 136 сторінках. Відповідальним редактором був И.Гуттер, головним редактором - А.Павлюк. На сторінках журналу виступали представники молодого покоління української поезії й прози: П.Тичина, К. Поліщук, А. Павлюк, Галина Орлівна, Ф. Дудко, А.Нивинський.

Українські студенти, які вчилися в Українському педагогічному інституті імені М.Драгоманова (Прага), теж мали свої видання. Це був "Бюллетень Студентської громади Українського педагогічного інституту в Празі", видання скромне і непомітне. "Спудея", неперіодичного органу Академічної громади студентів педагогічного інституту імені М.Драгоманова вийшло у червні 1925 р. Редакція прагнула зв'язати обірвану нитку традицій: "Спудей" несе прапор із гаслом: не чужі, хотяй і модерні думки, а власна думка на грунті власної традиції"" [69]. Журнал подає інформацію, якими шляхами йтиме до мети: "Наші шляхи: не приладнення до обставин, а боротьба за панування над ними. Не взаємопоборювання, а спільна боротьба. Творчість, а не мертвеччина догм. Відважне шукання, а не лякливе намацування можливостей у потемках. Не політичне виховання товаришів, а етично-корпоративне. Не групова мораль, а загальноукраїнська. Братерство на грунті лицарства, старе гасло наших предків - українських козаків є й нашим гаслом. Чесність не лише з собою, але й з іншими. Не ідилічний спокій садків і ставків наша стихія, не задуха мертвих багнищ компромісу, а рух і гомін старого діда-Славутича" [70]. Це відгомін ідей українського націоналізму, творів Д. Донцова, українського корпоративного руху, студентські корпорації теж прийшли до націоналістичної ідеї. Програма видання невиразно простежується у публікаціях журналу. Окремі публікації подають ідейні пошуки студентства. Активним автором журналу був Б.Гомзин (відповідальний редактор). Виступали на сторінках видання викладачі інституту - Д. Дорошенко, Д. Чижевський, С. Русова, Л.Білецький. Стаття Д. Чижевського "На теми філософії історії"" подає розуміння високого трагізму боротьби в історії. У статті "Думки про Шевченка (естетичні та історично-філософічні фрагменти)" Д. Чижевський обґрунтовує розуміння боротьби як закономірності буття.

Основні рубрики журналу - "Цікаві думки", "З життя Академічної громади", "Надіслані книжки", "З мистецького життя", "Бібліографія".

Історія української студентської преси знає і видання наукового типу. Це "Українське книгознавство". Історія видання почалася у Варшаві, де у травні 1922р. за редакцією Л.Биковського вийшов збірник під однойменною назвою, що був органом гуртка бібліологів при Українській студентській громаді у Варшаві. У трьох випусках "Українського книгознавства" є ґрунтовні публікації, що стосуються історії української бібліології, бібліографії, організації бібліотечної справи. У журналі були рубрики "Хроніка", "Мівсеіапеа" (повідомлення з інших періодичних видань, факти з книгознавства), "Нові книги", "Різне".

Українська академічна громада при Українській господарській академії в Подебрадах у 1923р. почала видавати "Записки Української академічної громади при Українській господарській академії в Ч.С.Р.". "Записки" - наукове видання, як такий тип вони були найпомітніші серед студентської преси на еміграції. У вступній статті редакція констатувала, що характерною рисою життя українського студентства до подій останніх років був романтизм, оснований на історизмі, й утопізм у сфері ідеалів; ці негативні риси яскраво проявилися, коли прийшов час здійснювати наші національні ідеали. Редакція закликала критично поставитися до нашого минулого, до подій останніх років, усвідомити свої хиби і мету. Редакція вважала, що "європейська атмосфера" допоможе українському студентству позбутися традиційних хиб, дотеперішнього "українського туманного універсалізму". Вона ставила собі за мету допомогти студентам академії у справі самовиховання, вміщуючи на сторінках "Записок" їх початкові спроби у відповідних фахових галузях, щоб підготувати кадри українських фахівців-громадян, будівничих Української Держави. Разом із цим редакція заявляла, що вона не буде друкувати вірші, красне письменство, полеміку і публіцистичну пропаганду своїх ідей. "Зміст складатиметься виключно з фахових статей, матеріалів до історії громади та хроніки" [75].

Студентство академії видавало у 1923-1927 рр. гумористичний журнал "Подєбрадка". Виходив він неперіодично. Видання було гострим стосовно "зміновіхівців" і комуністичного ДОПСу (Ділове об'єднання поступового студентства), М.Грушевського і П.Тичини, українських політиків і діячів. Редакція називала такі властивості "Подєбрадки", пишучи про журнал як про мінеральну воду: робити повільних рухливими, надто рухливих повільними, обнижувати шлункові інтереси, втихомирювати партійні пристрасті, виробляти толеранцію, класти "зась" надмірним апетитам [79]. Об'єктами гумору були визначені: а) ширше громадянство, б) академічне юнацтво, в) підростаюче покоління. 4.1 було "присвячене" старшому поколінню. Редакція отримала критичні відгуки [80]. Наступні числа журналу толерантніші.

У студентській пресі з Подебрад вирізнялася "Наша громада", друкований орган Української академічної громади. Журнал почав виходити навесні 1924 р., від ч. 9 (червень) - це місячник. Текст машинописний. Обсяг - від 40 до 56 сторінок. Редакція подає свої завдання: відображати студентське життя в усіх його проявах, "...тому ми не можемо і не маємо права накреслювати якогось обмеженого щодо змісту напрямку" [83]. Своїм обов'язком вона вважала не заплющувати очей на "хвороби" студентської дійсності, а висвітлювати їх і лікувати. "Наша громада" репрезентувала широку амплітуду політичних поглядів студентства. У зверненні "До шановних читачів" редакція писала, що її мета - не боротьба, "не наступ на одні ідеологічні напрями й оборона інших, а боротьба з антинаціональним продажництвом, що виявилося в такій ганебній формі, як ренегатство (не смєновеховство!)" . Журнал розповідав про "Марксівські курси", на яких читалися лекції про т.зв. науковий соціалізм. Це намагання стати над партіями й ідеологічними течіями спричинилася до того, що редакція отримувала багато заяв-протестів, обурених листів, спростувань. Журнал викривав шовіністську політику російської еміграції, у тому числі і її студентські організації (ОРЕСО), ДОПС як більшовицьку агентуру, про "зміновіхівство" "Наша громада" згодом відверто писала як про національну зраду. Є. Маланюка у своїх публікаціях ("Про творення української індивідуальности" у ч.Ш за 1924 р., "Шельменко і шельменчата" у ч. 12 за 1924р.) еволюціонував у напрямі до націоналістичного світогляду. Журнал критикував "Діло", "Український голос" (Перемишль) за прихильні до "українізації"" статті.

Важливим осередком українського студентства на еміграції залишалася віденська "Січ". 1 лютого 1921 р. науково-літературна секція видала перше число "Молодого життя", місячника української академічної молоді. У вступній статті редакція осудила політику "дикої жандармської Польщі" щодо українців, заявила, що майбутні "...дні українського народу вимагають від нас бути не безобразною масою дипломованих інтелігентів-ремісників, але в першій мірі борцями-рядовиками... Наш орган не є проповідником якої-небудь української партії. Наше завдання - це служба Українському Народові. Наш ідеал - бути цементом при будуванню Великої Української Суспільності". Оця позиція, ця думка - стати понад усіма партіями служити лише народові, неувага до ідейно-теоретичного обгрунтування діяльності була притаманна багатьом, але вона не була продуктивною. Ще до появи 1-го числа журналу "Молоде життя" "шляхетсько-жандармська Польща" заборонила його отримання і розповсюдження серед університетських і гімназійних громад. "Молоде життя" за відсутності у 1921 р. друкованого органу Українського студентського союзу у Львові виконувало цю роль. Журнал розповідав про хроніку подій, пов'язаних із українським університетом у Львові. У кожному числі була інформація про життя українських студентських організацій у Східній Галичині. "Молоде життя" писало про життя українського студентства на Буковині, в Німеччині, подавало хроніку діяльності віденської "Січі". Серед помітніших публікацій журналу - стаття В. Старосольського "До питання про студентські завдання", І. Федіва "Два основні завдання українського студентства під сучасну хвилю" (ч.4-5), Мих.Кедрина "Чи українське студентство має право брати участь у громадсько-політичних організаціях" (ч.З), Г. "Слабодухи чи зрадники?". У цій статті автор таврує ганьбою 42 українців, які записалися до польської політехніки у Львові: "В той час, коли може і рішається доля Східної Галичини, коли навіть від тільки пасивної резистенції опору треба перейти до активної відпорности польського насильства, тоді на фоні змагань появляються зрадники в своїх власних рядах, нещасні перекиньчики, які параліжують силу українського студентства... Виросте з таких паничиків тільки бюрократичне лакейське сміття на польському лані" [98]. Журнал опублікував список українців, які записалися на студії до польських високих шкіл і яких через це українське студентство бойкотувало.

Ч. 2 журналу присвячене Т. Шевченкові - у 1921 р. минали 60-ті роковини від дня його смерті. Публікації про Т. Шевченка пронизані не лише любов'ю до нього, але й закликом до боротьби.

"Молоде життя" виходило лише у 1921 р., але на той час воно було чи не єдиним студентським виданням, що принципово і рішуче підтримувало боротьбу українського студентства в краю за українські високі школи.

"Молоде життя" не було єдиним друкованим виданням "Січі". У 1924 р. група "січовиків" видала кілька чисел сатирично-гумористичного журналу ирР^ик" (В. Янів назвав його "Єретиконом" [99]). Крім цього, товариство 14 У Граці видавало (неперіодично) друкований орган "Гадка" [100].

У Польщі (на етнічних польських землях) на початку 20-х рр. українська .тудентська преса не набула ширшого розмаху, хоча в таборах, де перебувала тонована Армія УНР, були утворені студентські організації, колишні гуденти брали активну участь у виданні таборової преси.

1 липня 1921 р. появився "Студентський вістник" - неперіодичний бюлетень українського студентства на еміграції в Польщі. Він вийшов у таборах для інтернованих. Перше число мало два видання. Перше видання на гектографі вийшло на дешевшому папері зеленого кольору накладом 60 примірників, друге - накладом тисячу примірників. Наступне студентське видання "Студентський голос" появилося у 1927 р. Його видавець - Українська студентська громада. Це видання можна вважати студентським ідеологічним, оскільки "Студентський голос" як "орган вільної академічної думки" готував грунт для утворення Об'єднання українських націоналістів-державників.

Секція студентів-рільників при Українській студентській громаді Варшаві у травні 1922 р. видавала "Українську ріллю" (друкували на шапірографі), гурток бібліологів УСГ у Варшаві видав збірник "Українське книгознавство" .

У Німеччині осередком українського студентського життя був Берлін. У січні 1921 р. ініціативний гурток заклав Спілку студентів-українців у Німеччині. Спілка намагалася об'єднати всіх студентів-українців у Німеччині, допомагати їм матеріально. У тому ж 1921 р. "ліві" члени Спілки вийшли з організації і заснували Академічну громаду, але у ній була невелика кількість членів. Існували інші українські студентські організації у Берліні, зокрема, при вищих школах діяли фахові гуртки українських студентів. Про пресу знаходимо окремі згадки: ВЛнів пише про альманах-одноднівку "Для неї" (1922 р., Берлін) і збірник "Уіуаі Асасіетіа" (1922 р., Берлін), що мали літературно-мистецький характер [109]. У ч. 4-5 (травень-червень) за 1921р. "Молоде життя" писало, що спілка студентів-українців у Берліні незабаром видаватиме місячник "Джерело" за редакцією І.Лоського [110]. Видання не вийшло.

У Берліні було засновано Видавництво української молоді. Журнал "Український студент" у ч.1-2 за 1923 р. видрукував відозву видавництва, в якій його засновники просили українську громадськість допомогти молоді у змаганнях за рідну книжку. Відозву підписали І. Бжосньовський, Є. Вировий, І.Драбатий, Д. Кравчук, Г. Мазуренко, Л. Марголіна, Д. Олянчин, Д. Равич, Г.Чикаленко, О. Шпилинський, О. Яремченко.

У Данцігу теж було багато українських студентських організацій. Найбільшою була "Основа", заснована у жовтні 1922 р. Входили до неї студенти-політехніки.

Студентська преса 30-хрр.

В історії молодіжної преси студентська преса 30-х рр. посідає більш помітне місце у суспільному житті. В політично-публіцистичний лексикон того часу увійшло словосполучення "студенти 30-х років". Старша генерація, не зв'язана з націоналістичним рухом, вживала його у негативному сенсі. Чимало різножанрових публікацій стосуються цієї проблеми і допомагають з'ясувати місце, значення, тенденції студентського руху та його преси 30-х рр. Це .публікації у "Студентському шляху", "Ділі", "Новому часі", "Меті", "Громадському голосі", "Новій зорі".

Під час листопадових демонстрацій 1929 р. проти москвофільства і радянофільства були сутички із поліцією. Багатьох учасників заарештували. Усе це прискорило організаційний процес. 15 грудня 1929 р. відбулася І Краєва студентська конференція. На ній було вибрано Центральний студентський комітет. Цей орган повинен був підготувати Конгрес західноукраїнського студентства.

На конференції студентство зробило свій вибір: перейшло від професійних справ до утворення ідеологічних організацій, до політичної діяльності.

Як розвиток рішень конференції появилася одноднівка "Студентський шлях". "Студентський вістник", що виходив у Празі, був відірваний від життя у краю. Він лише частково міг задовольняти потреби студентського руху. "І тому саме студентське життя видвигає вже сьогодні конечність видавати краєвий орган, якого ціллю було б: стежити за всіма проявами життя українського студентства передусім в краю, а далі й закордоном; скріплювати зв'язки між поодинокими студентськими краєвими й закордонними організаціями та загалом українського студентства; обговорювати професійні справи українського студентства та звертати увагу на всі його хиби й недостачі; з'ясовувати становище українського студентства в суспільній структурі та затіснювати його зв'язки з українським громадянством; порушувати всі пекучі питання нашої сучасності та бути повним і всебічним інформатором українського студентського руху". Одноднівка "Студентський шлях" вміщувала статті: "Роль студентства в житті західноукраїнських земель" В. Янева, "Завдання студентської організації"" СІ Охримовича, "На шлях народної праці" М. Дужого, "Оезідегаіа" Л. Гаращак, "ЦЕСУС та його значення в житті українського студентства" Р. Зубика, "Корпорації як нова форма організації студентів у нас" А.Мілянича, "До питання двох генерацій" А. Фіголя, спогад Яр. С. "День перед смертю" про Адама Коцка; була рубрика "Хроніка".

Вплив "Студентського шляху" можна порівняти з впливом на початку століття "Молодої України", щоправда, з тією різницею, що старше покоління на початку 30-х рр. ставилося до студентської молоді. Вона започаткувала новий період в студентському житті - далеко важчий від попереднього та вічно незакінчений, період вияву ідеї назверх, період роботи". "Студентський шлях" вміщував інформацію про життя і діяльність українських студентів та їх організацій в інших державах.

"Студентський шлях" активізував студентство як важливий чинник суспільно-політичного життя; утвердив націоналістичний світогляд; координував діяльність студентських структур, взаємодію із нестудентськими організаціями; інформував про студентське життя. В одноднівці "Студентський шлях" В. Янів писав: "...В сучасну пору українському студентству треба бути по словах євангелія цим квасним тістом, на котрому виросте нове й здорове життя". Цю тему журнал порушував часто.

Публіцисти "Студентського шляху" захищали позицію молоді, нове сприймання життя, що стало реальним фактом дійсності.

Щоб зміцнити зв'язок з усіма осередками студій і громадської діяльності українського студентства, а також урізноманітнити й поглибити зміст журналу, редакція "Студентського шляху" створила мережу власних кореспондентів. У ч. 9-Ю за 1932 р. було вміщено "Правильник кореспондентів, що визначав обов'язки кореспондентів журналу. Вони поділялися на три категорії: 1) кореспонденти поза межами польської держави; 2) кореспонденти із високошкільних осередків Польщі; 3) кореспонденти із повітів на українській етнічній території. Кореспондентів за межами Польщі були представниками українського студентства в краю, а тому їхня діяльність була не лише журналістською. Кореспонденти отримували відповідне посвідчення. З огляду на великі компетенції кореспондентів, головний редактор призначав їх на певний час, після якого мала бути своєрідна атестація. А на початку 1933 р. було започатковано ще одну новинку: періодичні засідання редакційної колегії "Студентського шляху". У тих засіданнях брали участь не лише ті, хто вже виступав на сторінках журналу, але й потенціальні автори, ті, хто мав відповідні задатки. На засідання запрошували і сторонніх людей.

Усе. це значно активізувало роботу "Студентського шляху" і зробило Його одним із "...найкращих , найповажніших, найтриваліших і найцінніших чинників, сцементовуючих і консолідуючих наше студентське життя".

1933 р."Студентський шлях" продовжував висвітлювати різноманітні пРоблеми студентського життя. Лише як її відлуння проблеми "батьків і дітей" сприймається публікація

На сторінках "Студентського шляху" переважала суспільно-політична проблематика, а не "студентська", не "професійна".

Польська поліція пильно стежила за перебігом молодіжного руху і студентського зокрема. Репресії проти української молоді посилилися після утворення ОУН.

У липні 1935 р. почав виходити "Студентський вістник", "неперіодичне видання студентського кружка "Рідної школи" ім. П. Могили", відповідальним редактором цього видання був В.Кох. Після перерви студентство знову мало свій друкований орган, на сторінках якого виступали автори, відомі читачам завдяки публікаціям у "Студентському шляху" (З.Коссак, О.Ольжич, М.Дужий, В.Габрусевич, З.Кравців). Появилися нові імена - Ж. Процишин, Р. Лісовий, Б. Катамай, Р. Ільницький, Б. Данилевич. Багато публікацій підписано криптонімами. До березня 1937 р. вийшло три випуски.

У травні 1936р. почався Львівський процес над С.Бандерою та іншими пРовідними діячами ОУН в краю. Процес був резонансний. Навіть польські к°ла і преса, що не стояли на шовіністських позиція, змушені були по-іншому подивитися на "українську справу". Цей процес ще яскравіше продемонстрував готовність молодого покоління до боротьби. Піднеслися духом навіть ті, хто на попередньому процесі зламався. відображав поточних подій, хоча підтекст найважливіших публікацій був очевидний.

Загалом же треба сказати, що незважаючи на цікаві публікації, навіть на появу в двох останніх випусках рубрики "Із студентського життя", "Студентський вістник" так і залишився скорше збірником статей.

Наприкінці грудня 1936р. відбувся V краєвий студентський конгрес, рішення якого свідчили, що криза у студентському русі минає. 1 березня 1937р. почали виходити "Студентські вісті", інформативний бюлетень, що його видавала на правах рукопису статистична комісія при редакційній колегії "Студентського вістника". Редакційний комітет відзначав у статті "У дорогу!", що студентське життя знову стає важливим відтинком національного життя [48], а тому є потреба реєструвати постійно і систематично всі його прояви. Справді, на його сторінках можна прочитати інформацію про діяльність різноманітних студентських товариств, організацій. Але життя "Студентських вістей" було короткочасним.

Наступне і останнє студентське видання міжвоєнної доби появилося влітку 1938р. Це був теж "Студентський вістник". Видавцем і відповідальним редактором його був Б.Томків, але редагував журнал М.Прокоп. Журнал був продовженням "Студентського шляху" і прагнув стати трибуною студентства, таким виданням, яке б не обмежувалося вирішенням лише професійних питань і вузьких життєвих проблем.

11. Більшовицька преса.

Революційна преса нового типу, створена В. І. Леніним, більшовицькою партією. До неї належать періодичні видання центральних органів партії і місцевих більшовицьких організацій; а в широкому розумінні - вся парт. преса (листівки, прокламації, брошури, книги) з часу появи більшовизму. Спираючись на традиції марксистської періодики в Зх. Європі, зокрема, на досвід роботи К. Маркса і Ф. Енгельса в "Новій Рейнській газеті", В. І. Ленін у нових істор. умовах розвинув принципи революц. преси, визначив її роль і значення в політ. вихованні трудящих мас, у створенні марксистської партії робітн. класу. Висока ідейність, войовнича партійність, принциповість, правдивість і народність, високий теоретичний рівень - усі ці ленінські принципи Б. п. дали їй змогу стати не тільки колективним пропагандистом і агітатором, а й колективним організатором. Формування Б. п. нерозривно пов'язане з робітн. рухом, з історією Комуністичної партії Радянського Союзу. Літ.-видавнича діяльність перших марксистських орг-цій у Росії жорстоко переслідувалася царизмом. З цим пов'язаний ряд особливостей Б. п.: короткочасність виходу, часті зміни назв легальних періодичних видань, підставні дані місця і часу нелегальних видань, однойменність різних органів та ін. Безцензурні видання Б. п. друкувались у підпільних друкарнях РСДРП, а також за кордоном. Друкування, зберігання, транспортування та розповсюдження нелегальної революц. л-ри доручалося досвідченим професіональним революціонерам. Безпосереднім попередником Б. п. були періодичні видання революц. соціал-демократії кін. 19 - поч. 20 ст. (газ. "Рабочий" Благоєва групи, 1885; "Вперед", Київ, 1896; "С.-Петербургский рабочий листок", 1897; "Робочая газета", Київ., 1897, та ін.). Першою заг.-рос. нелегальною марксистською газетою була створена В. І. Леніним 1900 за кордоном "Искра", яка відіграла вирішальну роль у згуртуванні розрізнених с.-д. орг-цій в єдину революц. партію. II з'їзд РСДРП (1903) визнав "Искру" центр. органом партії. З № 52 газету прибрали до своїх рук меншовики. Це змусило В. І. Леніна вийти з складу редакції "Искры" і почати підготовку видання нового друкованого центр. органу партії. Під впливом ленінської "Искры" активізувалася видавнича діяльність місц. орг-цій РСДРП

(Баку, Тифліс, Нижній Новгород, Перм та ін.). Кілька газет іскрівського напряму вийшло на Україні ("Харьковский пролетарий", "Киевский социал-демократический листок", "Летучие листки" Катеринославського і Луганського к-тів, "Південно-революційної групи соціал-демократів в Одесі).

Б. п. мобілізовувала маси на боротьбу проти царизму в роки першої рос. революції 1905-07. Осн. друкованим органом більшовиків стала спочатку газ. "Вперёд" (грудень 1904 - травень 1905, Женева). За рішенням III з'їзду РСДРП з 14 (27).V 1905 замість газ. "Вперед" почала виходити газ. "Пролетарий" - центр. орган партії. Після з'їзду ЦК РСДРП організував нелегальне видання в Росії газ. "Рабочий" і "Летучих листков ЦК РСДРП". Нелегальні більшовицькі газети видавались також парт. к-тами в Москві, Казані, Ризі та ін. містах. Під час революції 1905-07 більшовики дістали можливість випускати легальні видання. У Петербурзі видавалася перша легальна робітн. газ. "Новая жизнь" (1905), яка після повернення В. І. Леніна з еміграції на поч. листопада почала виходити під його безпосереднім керівництвом як центр. орган партії. Легальні більшовицькі газети видавали в Москві, Тифлісі, Читі, Красноярську. Незважаючи на репресії після придушення грудневих збройних повстань 1905, протягом 1906 - 1-ї пол. 1907 у Петербурзі виходили легальні більшовицькі газети "Волна", "Вперёд", "Эхо", "Новый луч", "Рабочая молва", "Наше эхо" і "Труд", у Москві - "Светоч", "Свободное слово", "Вопросы дня" та "Истина", в Києві - "Работник" (для першого номера В. І. Ленін надіслав статтю "Напередодні"), у Катеринославі - "Южная Русь", у Луганську - "Донецкий колокол" та ін. У Петербурзі видавалися наук.-літ. і політ. журнал "Вестник жизни", щотижневики "Тернии труда", "Простые речи" і "Зрение". В умовах відступу революції більшовики відновлювали нелегальну пресу. Першою нелегальною газетою цього періоду була газ. "Партийные известия" - орган Об'єднаного ЦК РСДРП (1906). Після IV (Об'єднавчого) з'їзду РСДРП центр. органом більшовиків стала нелегальна газ. "Пролетарий". У 1906-08 редакція "Пролетария" видавала нелегальну масову газ. "Вперёд", розраховану на рядових робітників. Велику популярність мала нелегальна газ. "Казарма", яка була фактично центр. органом військ. орг-ції РСДРП. При активній участі більшовиків на Україні виходили солдатські газети: "Жизнь солдата" (Катеринослав, 1906-07), "Голос солдата" (Київ, 1906) та ін. Б. п. відіграла важливу роль у політ. вихованні робітн. мас, залученні до революц. боротьби селян, солдатів, демократичної інтелігенції, у створенні політ. армії революції. Після поразки революції 1905-07 царська влада, переслідуючи більшовиків, посилила боротьбу і проти їхньої ідейної зброї - Б. п. Але її видання не припинилося. Вже в липні 1907 у Петербурзі почали виходити "Известия ЦК РСДРП", 1909 за кордоном - газ. "Социал-демократ" - центр. орган РСДРП. В 1907-08 нелегально видавалися газети "Железнодорожный пролетарий" (Київ), "Борьба" (Миколаїв), "Одесский рабочий" і "Рабочий" (Севастополь) та ін. Хоч виходили вони недовго і не завжди регулярно, пропагандистське значення їх було вагомим. Б. п. у період реакції 1907-10 стала надійною опорою В. І. Леніна в боротьбі за збереження і зміцнення нелегальної політ. партії робітн. класу.

Нове пожвавлення Б. п. було пов'язане з піднесенням революц. руху 1910-14. Велике значення в політ. вихованні робітн. мас мала в цей час "Рабочая газета", організована В. І. Леніним. У кінці 1910 більшовикам разом з меншовиками-партійцями вдалося налагодити в Петербурзі випуск легальної парт. газ. "Звезда", в Москві більшовики видавали легальний філос. та сусп.-екон. журн. "Мысль", а після його розгрому поліцією з грудня 1911 - в Петербурзі легальний марксистський журн. "Просвещение". Величезну роль в історії партії і Б. п. відіграла створена В. І. Леніним легальна масова робітн. газ. "Правда", перший номер якої вийшов у Петербурзі 22.IV (5.V) 1912. "Правда" відкрила нову епоху в історії Б. п., стала якісно новою газетою - газетою робітників, які були її кореспондентами, видавали її на власні кошти. Вона була, по суті, легальним бойовим штабом нелегальної більшовицької партії і відіграла виняткову роль у зміцненні низових парт. орг-цій і груп, у політ. вихованні пролет. мас, залученні кращих представників робітн. класу до парт. лав, у дальшому піднесенні революц. робітн. руху. День виходу в світ першого номера "Правды" став днем Б. п. і відзначається щороку як знаменна дата в житті партії і рад. народу. Ідейний вплив "Правды" визначав напрям легальних газет і журналів: "Вопросы страхования" (Петербург), "Работница" (Петербург), "Наш путь" (Москва) та ін. У період першої світової війни майже всі легальні періодичні більшовицькі видання було заборонено. В жовтні 1914 В. І. Ленін за кордоном відновив видання центр. органу більшовиків -газ. "Социал-демократ". Не припинялася видавнича діяльність місц. більшовицьких орг-цій, нелегально виходили "Пролетарский голос" (Петроград), "Южная правда" (Катеринославська губ.), "Голос социал-демократа" (Харків), "Правда труда" (Донбас), "Пролетарий" (Катеринослав) та ін. Однак усі вони видавалися нерегулярно. Після перемоги Лютневої бурж.-демократичної революції 1917 більшовицька партія вийшла з підпілля. В березні 1917 відновилося видання "Правды", яка згуртовувала маси навколо партії, мобілізовувала їх на боротьбу проти бурж. Тимчасового уряду, за перемогу соціалістичної революції. Ряд газет більшовицьких орг-цій виходив на місцях. Видавалися військ. газети і газети для селян: "Солдатская правда", "Окопная правда", "Деревенская беднота" (Петроград) та ін. З березня по жовтень 1917 більшовицькі к-ти та військові орг-ції при них випускали на Україні 12 газет, зокрема "Пролетарий" (Харків), "Голос социал-демократа" (Київ), "Донецкий пролетарий" (Луганськ), "Звезда" (Катеринослав), "Голос пролетария" (Одеса), "Молот" (Полтава), "Пролетарское знамя" (Миколаїв ).

12. Українська преса часів німецької окупації України.

Історичне тло розвитку української преси часів другої світової війни ще й досі викликає ідеологічні суперечки, й доволі гострі. В українському суспільстві існують дві полярні точки зору на цю проблему. Згідно з першою, українська нація в роки війни боролася як проти німецько-фашистських, так і проти московсько-більшовицьких окупантів, але потерпіла поразку й змушена була перевести боротьбу за відновлення незалежності в інші площини. Друга трактує ці ж події як участь українського народу у Великій Вітчизняній війні, тобто у героїчній боротьбі усього радянського народу за волю і незалежність СРСР, у якій, у контексті другої світової війни, разом з союзниками він здобув історичну перемогу.

Український народ включився у нову світову війну одним з перших. 1 вересня 1939. розпочалися запеклі бої на німецько-польському фронті, а 17 вересня Червона армія розгорнула так званий "визвольний похід" на захід, взявши, згідно з планом "Молотова - Ріббентропа" (а фактично Сталіна - Гітлера) участь у розподілі Польщі.

Західна Україна відійшла до СРСР. Трудящі Галичини у багатьох випадках радо зустрічали червоноармійські підрозділи, сподіваючись на покращення власної долі у возз'єднаній Україні та у державі робітників і селян.

Цей обережний оптимізм відобразила частина західноукраїн?ьких газет, здебільшого прокомуністичної орієнтації. Націоналістично налаштовані видання побачили в подіях, що розгорнулися, нову загрозу звільненню України. Зрештою, через кілька місяців НКВС почали переслідування і тих, і інших. Члени компартії Західної України швидко розібралися в ситуації та почали приховувати свою приналежність до КПЗУ від "братів по вірі". Вочевидь, націоналістичні кола відразу стали до процесів совєтизації західних областей у безумовну опозицію. Ці процеси в першу чергу охопили ство?ення нових органів влади, переміни навчальних програм у школах, а поволі почали переходити й у світ преси.

Всьому процесу переведення соціально-політичного життя краю на радянсько-сталінський спосіб життя потрібні були нові відносини в сфері масової інформації. Все видання, що біли надбані галицькою інтеліґенцією до 1939 р., виявилися не просто непотрібними, але вкрай шкідливими. Ні співпрацювати з ними, ні навіть терпіти їхнє існування нова влада не мала наміру. Замість них почали виходити об(єднані органи обласних та міських партійних комітетів "Радянська Волинь", львівська "Вільна Україна", тернопільська "Вільне життя", станіславська "Радянська Україна", дрогобицька "Більшовицька правда". Згодом, після перебрання у Румунії Північної Буковини, у Чернівцях почалося видання обласної "Радянської Буковини". Дуже швидко розгорнулася мережа районних газет з дуже претензійними назвами, механічно перенесеними з Східної України, зміст яких був чужим і незрозумілим галичанам: "Сталінська перемога" (Рава-Руська), "Червоний прапор" (Коломия) тощо.

У Львові, Станіславі, Дрогобичі, інших містах розпочалися перші арешти української інтеліґенції.

Початок Великої Вітчизняної (або ж радянсько-германської) війни 22 червня 1941 р. перервав розвиток подій за сценарієм, вже відомим східним українцям.

В перші дні війни редакції перебудовували роботу на новий лад. "Все для фронту, все для перемоги!" - це гасло визначило життя радянських людей на чотири довгих роки. Основними тематичними напрямками місцевої преси стали повідомлення з фронтів, пропаганда справедливого характеру війни, розгортання мобілізаційних ресурсів, переведення промисловості на виробництво військової продукції, евакуаційні проблеми.

У діючій армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет - "За Родину!", "В бой", "За победу!". Кореспонденти низових військових газет брали матеріал прямо в землянках та окопах, на вогневих позиціях, на бойових кораблях. Багато з них загинули смертю хоробрих, виконуючи редакційні завдання.

Фронтовими кореспондентами центральних газет "Правда", "Красная звезда" стали відомі радянські письменники К. Симонов, Б. Полевой, Є. Петров, А. Гайдар та багато інших.

Номери армійських газет періоду Великої Вітчизняної війни - це суміш з партійних передовиць, описання боїв, повідомлень Совінформбюро про становище на фронтах, інформація про життя тилу, міжнародні події, наприклад, пов'язані з відкриттям союзниками "другого фронту". З текстів обов'язково вилучалися цензурою будь-які підробиці, що могли б розкрити військові таємниці. Наприклад, бойові частини або оборонні підприємства іменувалися по прізвищах їх командирів або директорів: "На заводі, де директор І. П. Сердюков, освоїли новий вид продукції для фронту. Відзначилися..." - а далі перераховували робітників, інженерів, керівників, які заслуговували на поляки від парткомів.

В умовах "дивізіонки" редакція та друкарня складали єдиний комплекс і пересувалися разом згідно з переміщеннями штабів. На окрему згадку заслуговують фронтові фотокореспонденти та кінооператори, які не могли описувати події з слів учасників чи очевидців, а мусили самі лізти в пекло бою за цінним кадром.

Таким чином, нова війна породила і новий тип преси - компартійно-фронтовий. Він відрізнявся від "мирних" типів певною романтикою надзвичайних, історичних подій, газети створювали атмосферу ненависті до ворога, волі до перемоги, прагнення військового подвигу, звитяги, подолання страшних труднощів і принесення жертв задля захисту Батьківщини та кінцевої перемоги.

Це певною мірою ріднить такі газети з пресою січових стрільців або з підпільними журналами, газетами й листівками української повстанської армії. Але абсолютно протилежна ідеологія - комуністична, інтернаціональна замість демократичної, національної - породжує особливості теми, проблем, заголовків, лексики тощо.

Подібними були й організація та методи підпільної журналістської роботи. В бойових ланках були призначені дописувачі з числа колишніх вчителів, активістів тощо, вони конспіративно передавали матеріали до редакцій, які мали прямий контакт з військовим командуванням та політичним центром.

Порівнюючи пресу ОУН-УПА та червоних партизанів, слід мати на увазі, що перші спиралися на підтримку обмеженого населення на порівняно невеликій території - тоді як за другими була величезна країна з потужною економікою, армією, зв'язком з Великою землею. За документами, партизанам було відправлено літаками 84 похідні друкарні з усім необхідним та й з верстальниками й друкарями. Кількість друкарень УПА, вірогідно, сягала 10 - 20.

Для ефективного забезпечення діяльності цієї преси у надзвичайних умовах фронту й тилу ЦК партії було вжито ряд термінових заходів.

Було змінено структуру управління засобами масової інформації: керівні функції були передані Управлінню пропаганди й агітації ЦК ВКП(б), яке направляло до редакцій численні й дуже детальні інструкції: про що писати, як само писати, на які особливості теми звертати увагу. У них часто містився й аналіз номерів окремих газет з типовими помилками.

Підтвердженням незмінно великої ролі преси як незамінного "гвинтика" у партійній машині навіть у таких надзвичайних умовах (а може, й саме в них) став лист Управління пропаганди й агітації від 3 березня 1942 р. " О работе районных газет". Цікаво, що поруч з турботами, пов'язаними з воєнним часом, саме тут, вперше за місяці війни, наголошувалося й на необхідності для загальнополітичних видань приділяти увагу роботі кооперації, їдалень, лікувальних закладів.

Наступний керівний матеріал, надісланий до редакцій з Управління, називався "О недостатках газет в освещении работы промышленных предприятий. Письмо Управления пропаганды и агитации ЦК ВКП(б) всем редакторам городских, областных, краевых и республиканских газет". Недоліки виявилися численними, їх було достеменно проаналізовано й піддано критиці. Гідне поваги те, що у важких умовах від місцевої преси вимагалося не послабляти уваги до роботи крамниць, їдалень, міського транспорту, лікарень, дитячих закладів:

"Недооценка кул?турно-бытовых вопросов ведет к отрыву газет от трудящихся, от их повседневных нужд и вопросов, снижает авторитет газеты и ослабляет ее влияние и действенность борьбы за выполнение и перевыполнение производственных планов".

Як відомо, у перші тижні війни гітлерівці захопили західну Україну, а в перші її місяці зайняли значну її східну частину. Кілька місяців уся територія України знаходилася під німецько-фашистською окупацією. Випуск партійно-радянських газет на цей час на теренах східної України припинивс? повністю, за виключенням листівок підпільників та друкованих видань крупних партизанських з'єднань під командуванням Ковпака, Федорова ("Партизанская правда" тощо). Ці газети виходили в лісових друкарнях на обладнанні, що доставлялося з Великої землі разом зі зброєю, вибухівкою та пачками "Радянської України" і центральних московських газет. У формуванні бойових загонів та веденні ними воєнних дій вони зіграли надзвичайно важливу роль. Ґрунтовне й цікаве дослідження короткої, але яскравої історії преси па?тизанського руху зробив С. І. Горєвалов, студенти повинні обов'язково ознайомитися з його монографією.

ЦК КП(б)У та радянський уряд евакуювалися на схід. Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка вела передачі українською мовою з Саратова, "Радянська Україна" - з Москви, а фронтова радіостанція "Дніпро" була наближена безпосередньо до місць ведення боїв. Орган ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР газета "За Радянську Україну!" в 1942 році виходила навіть без зазначення місця її випуску.

Вигнання німецько-фашистських ок?пантів з українських земель почалося з Ворошиловградської (нині Луганської) області, невдовзі у 1943 р. в цьому місті почався випуск центральної української партійно-радянської газети "Советская Украина", згодом її редакція перебралася до Харкова, а вже звідти повернулася до Києва восени 1943 року.

З Луганщини почалося відновлення й низових ланок партійно-радянської преси. Вже в перші тижні після відновлення райкомів партії почали виходити "Під прапором Леніна" (Мілове), "Ленінський заклик" (Рубіжне), "Лен?нська перемога" (Містки).

Згодом, із просуванням лінії фронту на захід, почали виходити одна за одною обласні газети в тому ж партійно-радянському варіанті вони проіснували до кінця горбачовської перебудови, тобто до початку 1990-х: "Соціалістичний Донбас" (Сталіно), "Соціалістична Харківщина", "Зоря" (Дніпропетровськ). Перші номери відновлених газет з'являлися на другий-третій день після визволення обласних центрів від німецько-фашистських окупантів. Видані в дві полоси, на напівпрозорому чи, навпаки, дуже цупкому папері, вони, тим не менше, знаменували початок мирного життя. Так, "Днепровская правда" (Дніпропетровськ) в перших жовтневих номерах 1943 р. друкувала розпорядження міськвиконкому, вісті з фронтів, міжнародну інформацію. Цікавість викликає розпорядження про заборону населенню випасати худобу в скверах в центрі міста.

"Ворошиловградская правда" повідомляє про стан шахт області та перші дії по відновленню вуглевидобутку.

Натомість у великих містах окупаційні влади почали випускати колабораціоніст?ькі газети, як, наприклад, "Нове життя" у Харкові - втім, ці видання не мали широкого розповсюдження серед населення. За змістом вони являли собою суміш офіційних повідомлень військових комендатур, управ бургомістрів, та передруки з геббельсівських видань у Німеччині.

Дещо по-іншому складалася доля української преси в західних областях.

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала так званий визвольний похід згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, за яким територію Польщі було розділено між Германією та СРСР. Результатом цього походу стало приєднання Галичини до Великої України. Встановлюється радянська влада на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Волині тощо.

Відразу розпочинають вихід нові обласні газети, органи відповідних обкомів КПУ: "Вільна Україна", "Львівська правда", "Прикарпатська правда". Майже одночасно починають виходити низові партійно-радянські газети - органи міських і районних комітетів комуністичної партії та виконкомів новостворених рад. У створенні нових видань значну роль зіграли журналісти, відряджені партією зі східних областей УРСР.

До початку Великої Вітчизняної війни в Галичині розпочалося створення колгоспів, у відповідь на репресії НКВС розгортається рух національного опору. Відбувається відтік національно мислячих кадрів у підпілля ОУН-УПА, на чолі якого стояв Степан Бандера.

22 червня 1941 року II Світова війна перекидається на територію Радянського Союзу. За кілька днів було припинено видання партійно-радянських газет в Галичині внаслідок поразки Червоної армії на першому етапі війни. До кінця 1941 року практично вся Україна була окупована. Український радянський уряд опинився в евакуації.

30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення української незалежності у вигляді Української Самостійної держави. Її очолив Ярослав Стецько. Першою ластівкою" відновленої української преси можна вважати газету "Самостійна Україна" (у Станіславі вийшло 4 номери). Крайові управи німецької окупаційної влади починають видавати офіційні газети. Поруч з ними деякий час ?снувала незалежна українська преса.

Гітлер через півтора місяці скасував самостійну Україну, створив на її місці генерал-губернаторство.

Радянські війська так швидко залишали галицькі міста, що кидали готові до використання друкарні, запаси паперу тощо. Цим відразу скористалися діячі національного відродження, які не були репресовані НКВС і щойно вийшли з підпілля. Невдовзі після заміни влади тут почали одна за одною виходити незалежні і на певний час навіть непідцензурні новій владі українські газети.

від червні по серпень військову владу в Галичині утримувало командування мадьярських (угорських) військ, їх окупаційний хортистський режим був порівняно м'якішим, аніж гітлерівський, що прийшов йому на заміну. На перебіг подій значний вплив мав і факт проголошення та існування протягом майже двох місяців Українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком, скасованого згодом за наказом з Берліну. Я. Стецько потрапив до концтабору.

З кінця липня, вказує дослідник зі Львова О. Луцький у збірці "Українська періодика: історія і сучасність", "практично вся газетна періодика Галичини виходила як пресові органи місцевої влади - повітових і міських управ". Прихильність їх до Організації українських націоналістів спочатку виголошувалася відверто на сторінках газет, але потім, з огляду на вороже ставлення німецьких нацистів до ОУН, вказівки ці щезли, але суті це не змінило.

Серед цих видань слід особливо відзначити дрогобицьку "Вільне слово", "Золотий тризуб" (Калуш), "Тризуб" (Чортків), "Воля" (Копичинці).

На початку серпня 1941 р. владу на Галичині перейняли у угорців німці. Відразу почалися більш жорсткі порядки, зокрема, ряд незалежних низових газет та "Самостійна Україна" були закриті. Через день замість неї почала виходити газета "Українське слово", видання в українському національному дусі. Але її редакція мусила швидко перейти до згоди та співпраці з окупантами, зокрема щодо висвітлення подій на східному фронті, забезпечення поставок продовольства й фуражу для німецької армії. Про це свідчать назви окремих статей: "обов'язок села в воєнний час", "Мобілізуйтеся на господарський фронт".

Провідною темою цієї газети, як і решти інших, стає антибільшовизм. Висвітлюючи розвиток українського життя, газета віддзеркалювала роздробленість руху за незалежність України. Провину за чергову невдачу у визвольних змаганнях українського народу за власну державність одні покладали на його вождів, інші - власне на народ, який не зміг об'єднати власні сили на черговому історичному переломі.

Водночас газетярі друкували історичні розвідки, літературні твори, критичні статті щодо творчості Лесі Українки, Богдана Лепкого, Миколи Хвильового. Інколи редакція дозволяла собі поодинокі антигітлерівські нотки. Так, 7 серпня 1942 року, до річниці з дня народження М. Міхновського, цитували його "Самостійну Україну": "Доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права скласти зброю".

Німці поставилися до справи створення нової мережі засобів масової інформації на підкорених землях дуже серйозно. Зокрема, передбачили постачання свіжої інформації до Львова спочатку поїздом з Берліна та Відня, а потім телеграфом. Тим самим було вирішено питання забезпечення всіх часописів одноманітною офіційною інформацією щодо подій в Німеччині, в світі, на фронтах тощо.

Для керування цією справою створили прес-службу генерал-губернаторства і, зокрема, "дістрікту Галичина". Шеф преси призначив виголосити, що державна мова на території Галичини - німецька. Окремо дозволявся вихід офіційної преси українською й польською мовами. Нова влада перейняла до своїх рук і забезпечення газет необхідними матеріалами і папером. Прес-служба в Галичині тепер видавала дозвіл на придбання паперу кожній редакції окремо. Друкарні теж могли видавати тиражі тільки з дозволу влади, а експедіювати (розповсюджувати) можна було тільки дозволені владою видання.

Так протягом короткого часу було уніфіковано інформаційне життя в пресі. Окупаційна влада вела політику зменшення кількості українських видань, тому протягом перших місяців 8 газет перестали виходити. Деякі редакції прагнули пристосуватися до нових умов і вижити, зберегти свою корисність і новій владі, і читачам, наприклад, друкували "Самоучку німецької мови", що теж може бути розцінено як поступка в національній справі та колабораціонізм з нацистами..

Під командою шефа прес-служби Лемана було створено інформаційне агентство "Телепрес". Місцева інформація теж почала "фільтруватися" через гітлерівську цензуру. А з 1 грудня 1941 р. було заборонено вміщувати у львівських виданнях будь-які матеріали без попереднього перегляду особисто Леманом.

Всі газети в обов'язковому порядку друкували офіційні матеріали, інформацію про стан на фронтах, які створювалися безпосередньо в геббельсівському міністерстві інформації в Берліні.

Найважливішим у справі підкорення преси Галичини новій владі виявилося те, що кадри в редакції та інформагентства теж призначалися за узгодженням з Леманом. Зауважимо, що, на якісну відміну від попереднього етапу, на роботу в редакції не залучали журналістів та редакторів з Германії або східної України.

місцеві газети виходили з дозволу окупантів за умови повної підтримки нової влади і всіх без виключення її рішень і дій, наприклад, "У бій" (Косів) і "Воля Покутя" (Коломия), "Рогатинське слово". Серед українського населення ці видання ставали все менш авторитетними, бо співпрацювали з німцями.

В Станіславі існувала обласна газета "Вісник Станіславської обласної управи", у Львові - "Щоденні вісти", В більшості своїй ці газети поліграфічно злиденні, на їх сторінках мало помітно творчості. Співробітники ци? газет втекли в Німеччину після приходу Радянської армії, побоюючись звинувачень у колабраціонізмі та націоналізмі.

В 1941-1943 роках починає знову виходити українська преса в діаспорі. В Бухаресті Дмитро Донцов видавав журнал "Батава", в Берліні - "Український вісник".

Найактуальніша публіцистика Степана Бандери і її тема - боротьба з більшовизмом. Бандера сидів в німецькій тюрмі і звідти писав: "Ворогом нації є не режим, царський чи більшовицький, а сама московська нація".

Дмитро Донцов - дуже емоційний публіцист, який виступав з крайніх націоналістичних позицій (стаття "Atrophia cerebre", в ній стверджував, що Україна терпить утиски через те, що у її лідерів "атрофія мозку"). Він негативно ставився до місцевої української преси за її інертність, невміння пропагувати національну українську ідею.

Натомість стрімко зростає популярність підпільної преси ОУН-УПА (листівок, прокламацій, які друкувались на машинці, переписувались від руки). Вони містили заклик до боротьби і проти Сталина, і проти Гітлера, за відродження національно і державно незалежної України. Ця преса проіснувала до приходу на Галичину Червоної армії, продовжувала працювати й пізніше, знову в підпіллі, виходячи у схронах-бункерах серед лісів або поблизу сіл. Яскрава історія цієї преси міститься у монографії С. І. Горєвалова, з якою обов'язково мусять ознайомитися студенти.

Прогітлерівська тенденційність відштовхнула від колабораціоністських видань широкий читацький загал. А підпільна преса ОУН-УПА в період від 1942 по початок 1950 рр. набуває великого впливу та авторитету, хоч і не має ні серйозної друкарської бази, ні фахівців. Саме тому поруч з часописами "За самостійну Україну", "До зброї", "Самостійник" та ін. видаються неперіодичні "Чорний ліс" (місце розташування однієї з крупних баз повстанців), "Маківка" (місце перемоги УСС над російською армією під час І світової війни). Найцікавіше, що в підпіллі випускалися офіційні видання "Вістник УГВР", "Бюро інформації УГВР", "Самостійність". Серед провідних публіцистів слід, на думку львівського вченого С. Костя, назвати П.. Полтаву, О. Горнового, П. Думу, Л. Кужіля та ін.

Історичний досвід виходу української періодики в Галичині під час гітлерівської окупації дозволяє зробити кілька висновків:

* за будь-якої найменшої можливості, зміни історичних обставин українська інтеліґенція, населення відновляли вихід незалежних друкованих видань національно-патріотичного, самостійніцького характеру;

* до кінця 1930-х років українська преса опинилася під сильним впливом і відверто співпрацювала з ОУН, а потім і з УПА, отримуючи від них підтримку та вбачаючи в них реальну силу, що може відстояти українську ідею та захистити інтереси місцевого населення. Наступний історичний досвід показав, що на той час такої сили забракло;

* окупаційний німецько-фашистський режим встановив структуру керування пресою, що мало чим відрізнялася від "партійного керівництва" нею під час встановлення радянської влади: механізми розподілу кадрів, цензурування, забезпечення папером і друкарськими послугами і навіть експедіювання були дзеркально схожі між собою. Різниця полягала лише тому, що компартійна пропаганда видавала свої дії як заходи боротьби з буржуазно-націоналістичним рухом на користь трудящих Галичини, простих українців, і тому мала певну підтримку, а гітлерівська окупаційна влада все робила задля Фатерлянду, не прикриваючи своїх намірів надто складними пропагандистськими вигадками;

13. Тоталітарна преса (1945-1990 р.р.).

1. ПРЕСА ПЕРІОДУ КУЛЬТУ ОСОБИ

В 1928-1929 рр. розпочався період якісно нової політичної та економічної кризи СРСР та зокрема радянської України, який закінчився встановленням тоталітарного режиму й культу особи Сталіна. Криза зародилася в протиріччі між величезною дрібновласницькою стихією селянства та соціалістичним ладом організованого робітничого класу великих промислових виробництв.

В числі соціальних груп, підданих Сталіним найжорстокішому винищенню, були саме партійні журналісти, і перш за все публіцисти ленінської школи. Разом із так званими "старими більшовиками" їх знищила створена й відлагоджена ними ж в роки громадянської війни машина класової боротьби. Такою була розплата за поступки диктатурі та відступ від загальних законів буття задля швидкого вирішення проблем часу.

Цей переворот в журналістиці стався тихо, практично без шумних процесів.

З журналістами такого не було. Режисери політичних спектаклів розуміли, що викриття "ворогів народу" в редакціях газет нічого позитивного дати не зможе, а шкоди завдасть великої - підірве довіру народу до слова "Правды", а отже й до самої партії. Преса - це надто серйозний політичний інструмент, пов'язаний з масовою свідомістю, щоб втягувати її в політичні ігри, розраховані на маси. Журналісти були поставлені перед драматичним вибором - або прийняти диктатуру вождя та вірно служити йому, або йти з редакцій та й з життя. Вибір, зазвичай, робили за них. Кожен кореспондент був на виду, з усіма особливостями його манери письма та політичними уподобаннями. Непотрібні зникали тихо: просто вранці не виходили на роботу. Інколи оголошували про термінові відрядження, в інших випадках інсценували трагічну загибель чи смерть внаслідок "раптового" тяжкого захворювання.

Так поволі, на протязі кількох років на початку 1930-х було замінено склад провідних працівників центральних та місцевих редакцій.

Решта газетярів та новоприбульці з числа молодих членів партії сталінського призову продовжували робити газети, брати участь у соціалістичному будівництві, розвивали форми й методи роботи, грунтуючись на вже досягнутих рівнях майстерності.

Зниження дієвості преси почалося на протязі 1930-1932 рр. Нові господарі країни почали поволі усувати місцеві газети з активного суспільно-політичного життя. Подібна "розкіш" лишилася припустимою тільки для центральної "Правды".

1934 г. - новий рубіж у розвитку партійної преси, віха в історії країни. Закінчилася індустріалізація, колективізация. СРСР через величезні втрати почала виходити з кризи. В 1935 р. в "Правде" вийшла знаменна стаття "Хлеб без карточек". Сталінська Конституція проголосила: "Социализм в СССР победил окончательно и бесповоротно".

Водночас країна починає втягуватися в геополітичні процеси підготовки до другої світової війни.

Починається передвоєнний період, котрий характеризується для країни подвійною ситуацією. З одного боку, соціалізм через всі кризи й катаклізми, заплативши неймовірно високу ціну у 7 мільйонів людей, реально привів до покращення життя тих, хто лишився в живих. На XVII з'їзді партії було відзначено: "Для трудящихся в СССР исчезла угроза безработицы, нищеты и голода". Це, підкреслювалося, було досягнуто на рейках соціалістичного будівництва. Зазначимо, як приклад пропагандистської напівправди, що безробіття зникло лише в його класичному розумінні - на довгі десятиліття воно перемістилося, так би мовити, всередину робочого часу найманих працівників, а боротьба з простоями та прогулами стала однією з "вічних" тем партійної преси.

Передвоєнна партійна преса України демонструвала кілька тематичних напрямків: вивчення основних положень сталінізму, прославлення успіхів, досягнутих на шляху побудови соціалізму, боротьби з ворогами народу.

Щодо вивчення основ казарменного соціалізму, "Правда" й місцеві газети розгортали цілі кампанії щодо освоєння чергових "шести ознак соціалізму", проголошених вождем, або переймалися проблемами марксизму та мовознавства після написання "кормчим та рульовим" відомої статті на цю тему.

Характерною ознакою преси тоталітарної моделі ( в СРСР - періоду культу особи) завжди було друкування на перших сторінках газет портрету вождя. В СРСР - Сталіна, в Китаї - Мао, в Північній Кореї - Кім Ір Сена. Паралельно йшло широке цитування думок та настанов вождів, практично кожен більш-менш помітний матеріал мав бути "підкріплений" ізсередини посиланням на їхні твори.

Щодо боротьби з класовим ворогом - газети формулювали громадську думку, спрямовану, за вказівкою з гори, на смертні вироки політичним супротивникам вождя, друкуючи фотознімки розгніваних натовпів та подаючи величезні заголовки: "Розбити собачі голови ворогам народу!".

Газети стають все більше й більше тенденційними та ангажованими. Преса починає повністю працювати на диктаторський режим. Водночас центральні газети буквально розквітають видатними газетярськими талантами, найяскравішим з яких були у 1930-ті роки М.Кольцов, луганчани Б. Горбатов, Ю. Жуков та інші.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що до початку Великої Вітчизняної війни в радянській Україні було створено новий тип преси - компартійний. Він відрізнявся від так званих буржуазних періодичних видань.

2. ПРЕСА ПЕРІОДУ "ХРУЩОВСЬКОЇ ВІДЛИГИ"

З цього ж 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті Й. Сталіна та кількох невеличких кремлівських "переворотів" до партійної, тобто до абсолютної влади в країні прийшов М. Хрущов, з ім'ям якого пов'язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою відвертого тоталітаризму "відлигою" саме через спробу відкинути практику культу особи.

Почалося масове міське будівництво, аби забезпечити житлом усіх громадян ("хрущовки"). Крім того, потрібно було відновлювати й промисловість, а отже безліч сил йшло на побудову нових заводів, фабрик і т.д.

Усі ці події по первах дуже активно висвітлювалися як у центральній "Правді", так і в інших ЗМІ.

На цьому тлі виглядає нібито незрозумілим, чому чотири десятиліття преса, як центральна, так і місцева, виявляла майже цілковиту байдужість до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний суспільний рух.

По-перше, партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не заперечувала, але і не допомагала: в першу чергу будувалися заводи, а отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не вважали за доцільне.

По-друге, газети, незалежно від їх рангу, як правило, були загальнополітичні, чотириполосні, трьох-п'ятиразові, і їм ледве вистачало обсягів на висвітлення чергових настанов ЦК. Тому все, що не входило текстуально до прямих вказівок пресі, лишалося і з об'єктивних, і з суб'єктивних причин поза увагою ЗМІ.

Налагоджений механізм поступово почав давати збої у виконанні рішень центру в суспільстві, де кожна виконавча ланка (в тому числі й преса) чекає вказівки центру. А "історичні рішення" насуваються хвилеподібно: не встигли виконати одну постанову - а вже прийнято іншу. Після будівництва - бібліотечна справа, за нею - виплавка чавуну, згодом підготовка кадрів для медицини, діяльність морфлоту чи невідкладні міжнародні проблеми. За рік набігало більше двох десятків термінових і дійсно важливих постанов, матеріалів пленумів або й рішень з'їздів. Щоразу доводилося забувати вчорашнє, кидати сьогоднішнє й хапатися за чергове. В такий спосіб за метушнею губилася робота, за тактикою - стратегія.

Неспроможність такої системи досягти кінцевої мети в конкретній справі врешті решт зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі - побудови комунізму. В той момент в післясталінські часи, коли це стало зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням підняти тривогу. Але давнє "табу" - партійна дисципліна, органічна неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу - не давало змоги критикувати партію.

Таким чином, один з висновків, до яких підводить нас історія партійно-радянської преси України післясталінського часу, полягає в тому, що компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.

Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму - один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси. Замість застарілих назв низових газет "Більшовицький штурм", "Сталінська перемога" тощо прийшли нові: "Комуністичний шлях", "Шлях до комунізму", "Будівник комунізму" та подібні. Як і газетярі часів громадянської чи Великої Вітчизняної воєн, журналісти часів "відлиги" в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством годі й шукати на газетних шпальтах того часу: їх там немає.

Відмова від жахливої спадщини тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь на ХХ з'їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика фактично тоталітарного керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав'язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Преса, особливо місцева, так само бездумно "била в барабани" на теми хімізації промисловості, витіснення інших сільськогосподарських культур "королевою полів" кукурудзою. Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її "славного минулого". Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтеліґенцією, в яких перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів - але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія - від економічного інтересу. А це, згідно з Марксом, неодмінно мало привести до "посоромлення ідеї".

І все ж шістдесяті роки, без сумніву, похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Саме в цей час було закладено в ґрунт зерна, які проросли наприкінці 1980-х. Перебудову розпочинали саме "шістдесятники", розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянського суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. (Подібна реакція повториться на початку "перебудови"). Журналісти в масі своїй раптом починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов'язково. А як слід це робити по-новому - ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний, драматичний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до нового, несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене "вгорі" як рух проти лінії партії, з усіма можливими висновками. Так складалася обстановка непевності, з якої дуже багато партійних журналістів бачили вихід назад, у лоно партійного консерватизму та творчого застою.

Отже, особливість і головне протиріччя "хрущовської відлиги" полягає, перш за все, в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованісті суспільства і партії, що звикли бути керованими - і новими рівнями свободи, без якої став неможливим подальший поступ суспільства. По-друге - творчі сили суспільства, в тому числі в журналістиці, не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Схоже було на те, що комуністичну свободу реформатори проголосили - але не дозволили. В цьому велика провина компартійного апарату, який не сприйняв і навіть не захотів зрозуміти реформ. А відтак, є в історичній поразці "відлиги" доля відповідальності й преси, яка в масі своїй залишилася на боці консервативних сил як слухняний "гвинтик" у цьому самому апараті.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях М. Хрущов був усунутий з поста першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

3. ПРЕСА ПЕРІОДУ ЗАСТОЮ

Партію і країну очолив Л. І. Брежнєв. Він відновив посаду генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою голови Верховної ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.

Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя. Люди якось вже звикли і до змін, і до розвінчань попередньо непогрішимих.

Перші роки так званої "епохи застою" були визначені досить динамічними реформами в економіці. Здавалося, ніби реформи, розпочаті наприкінці 1950-х а потім загальмовані, знову відновилися. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.

Партія пожвавила роботу у керівництві пресою. У ряді постанов ЦК, що приймалися раз на два роки, порушено фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: "О повышении роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся" (1968 р.), "Об освещении вопросов социалистического соревнования в печати Литовской ССР"(1973 р.), "О мерах по улучшению подготовки и переподготовки журналистских кадров" (1975 р.), "О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации и пропаганды" (1977 р.), а також важлива постанова "О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы" (1979) та інші.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом "один партком - одна газета" переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети, які відрізнялися тільки особливостями територій, що були ними охоплені. Зрідка, під час поділення областей чи районів, автоматично з'являлися нові видання. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя.

Зовні це виглядало так: з газет зникли "живі" матеріали про живих людей, замість них з'явилися "парадні портрети" передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми й з'їзди розписувалися, як спектаклі, до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це не могло позначитися і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, а їй треба було відображати його таким, яким воно мало бути, або яким його бачили партійні керівники.

Оскільки в житті парадні заходи поволі витісняли вдумливу роботу, це знаходить відображення в публікаціях преси. Журналістика ніби завмирає у раз і надовго завданих і звичних ідеях, формах. Всяка новизна не схвалюється - а без цього творчість припиняється, вся справа починає вироджуватися. Настає епоха "застою". Робота не для результату, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції, тепер заборонялося критикувати навіть проведення звичайних політзанять. Ціла війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили, за особливим дозволом військової цензури, висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту (так закодовано називалося Головне управління СРСР по охороні державних таємниць) мала свої управління в кожній області, а уповноважених - практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам'ять товстий "Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой печати" з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців. Порушення ретельно нотувалися, винних попереджали, погрожували звільненням з роботи. Одним з найпоширеніших "гріхів" було неточне називання постанов ЦК КПРС.

Професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М. Кольцова, політична загостреність памфлетів І. Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К. Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів "Литературной газеты" - нарисовці О. Чайковская, А. Ваксберг

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сергій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Характерно, що в газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику: там, в численних лещатах великої політики, дипломатичних тонкощів, лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтеліґентської аудиторії зуміла залишити за собою московська "Литературная газета".

Для українських авторів і такої можливості не було: республіканські газети, такі як "Правда України", "Радянська Україна", "Робітнича газета" та "Сільські вісті", хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у підтримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних подіях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були проявами втечі від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення.

Від хрущовських часів СРСР вважалася і дійсно була країною з найбільш "читаючою" публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала від 5 до 10 і більше газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге - велика довіра в суспільстві до радянських журналістів, взагалі до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістю до заборонених "ворожих радіостанцій" "Голос Америки", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі". Важливим є й те, що парткоми організовували і жорстко контролювали передплату, нав'язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, "Комуніст України" чи "Трибуна лектора"), як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Слід зазначити, що власне українська преса, тобто така, що видавалася рідною мовою на рідній землі, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов'язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську ("Дніпровська правда" та "Зоря") або у Ворошиловграді ("Ворошиловградская правда" та "Прапор перемоги". Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, "Правда" або "Комсомольская правда" мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, - а найпопулярніша тоді "Сільські вісті" лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети - близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінційності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал приділяв саме союзній пресі. По-друге, вона мала набагато більшу "географію" пошуку тем, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання - і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи журналістів московських та київських.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою - партійними інстанціями, місцевими органами КДБ тощо. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував - або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед так званих "дисидентів" або "инакомыслящих" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію або стати в'язнем тюрем чи сибірських таборів. Неосталінізм був гуманнішим від старого культу особи: масових репресій, розстрілів не було, але атмосфера остраху щодо "зайвого слова" лишалася. Сумне прочитання російського прислів'я "Слово не воробей: поймают - вылетишь" народилося в редакціях саме в ці роки.

Найрішучіші та найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем цієї історії було видання у 1972 р. позацензурного (нелегального) журналу "Український вісник". Він став своєрідною реакцією на першу хвилю залякувань і арештів, які прийшлися на українську національну інтелігенцію на 1965 рік (нагадаємо: 1964 р. - прихід Брежнєва до влади, поступове відновлення тоталітарних методів управління державою). Взагалі у партійного керівництва стосунки з інтелігенцією якось не складалися. За умов повної підкореності преси партійній волі публіцистична загостреність тогочасного мистецтва, і найбільше поезії, перебирала на себе завдання духовного оновлення суспільства. Навіть реформаторська частина партійної верхівки злякалася того, що розпочаті нею процеси можуть вийти з-під її контролю. В цьому був сенс конфлікту і наступного розриву. В цьому полягала й приреченість розпочатих реформ.

А відколи прийшов до влади новий генсек, гоніння на інтеліґенцію, особливо творчу, як на самостійно мислячий прошарок суспільства не тільки не послабли, а й посилилися.

Українська позацензурна або самвидавна, підпільна преса, стала тоненькою ниточкою, що зв'язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона не з'явилася на світ на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, постаті М. Грушевського, В. Винниченка, інших велетів та сотень дописувачів, чиї імена лише один раз з'явилися в цих виданнях, щоб назавжди лишитися на пожовклих сторінках. За нею було й несприйняття українською інтеліґенцією брежнєвського "застою", ставлення до нього як до нового лиха, що насунулося на рідну землю.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, припиняється видання позацензурної преси.

4. ПРЕСА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ЧАСІВ

ПЕРЕБУДОВИ (1985-1991 рр..)

У 1982 р. пішов з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п'ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою повністю підпорядкований партійним комітетам інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В. Андропов, прагнув "затягнути гайки" і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не до демократизації життя, а до впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні, наприклад, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на зростаючий вал прикладів недисциплінованості, безгосподарності, в масі своїй (за командою парткомів, але і за власним бажанням) стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського "розгрібання бруду" набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний генеральний секретар ЦК КПРС К. У. Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу охопила апатія, а економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Чому партійно-радянська преса, ніби голка за ниткою, слухняно слідувала за всіма вигинами політичного життя величезної держави? Чому не мала власного голосу (хоч і охоплювала впливом сотні мільйонів людей) під час визначення долі країни та й власної теж? Відповідь міститься в ленінській настанові: "Партийная пресса не может не быть частью общепартийного дела". Отже, ще великий вождь мимохіть заклав у партійний апарат механізм його самознищення, і преса стала одним з визначальних "гвинтиків" власного руйнування.

Історична трагедія всієї преси цього типу полягає в тому, що, чим краще вона виконувала свої завдання, чим бездоганніше слугувала хибній політиці, тим швидше наближала власну загибель. Воістину велич піднесення визначає глибину падіння!

1. "ПЕРЕБУДОВА" У КРАЇНІ Й ПРЕСІ

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з?їзд КПРС. Вперше, на відміну від попередніх з?їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, скотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їх роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план. Було втрачено ставлення до людини як до найвищої цінності цивілізації, і навіть у постановці проблеми людину називали "человеческий фактор" підвищення продуктивності праці.

Горбачов зробив спробу повернути партію обличчям до людини. По суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР, протилежний демократії, несумісний з нею.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса (і радянської України також) спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова "гласність" та "плюралізм". Згідно з ними, дозволялося мати і навіть оприлюднювати власну думку, яка могла навіть відрізнятися від думок, дозволених партією.

Спочатку, як і в старі часи, преса передруковувала "декрети" нової доби. Потім розпочалася робота по їх роз'ясненню.

Наскільки серйозно поставилися "прагматики" до справи, свідчить гасло, яке 28 травня 1990 р. М. Горбачов виголосив у "Правде":

"Речь идет о повороте, сравнимом с Октябрьской революцией".

Відтак наступила "золота доба" преси. Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії, все ще не міг їх критикувати. Так було заведено ще в сталінські часи.

Саме цей "парниковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить і партії, тобто й себе самої.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити врешті решт "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм, навіть якщо прагнули робити це для його врятування.

Таким чином, "золота доба" журналістики містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, щезла її "парасолька" над пресою, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

Найцікавіше, що такої небезпеки не передбачали, про неї не попереджували ні документи ЦК, ні прогнози вчених.

Всім так хотілося рішучих, кардинальних змін, всі вірили, що це обов'язково будуть зміни на краще.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Вони відстають від життя, не позбавилися елементів догматичного мислення, стереотипів та казенщини.

Редакціям доводилося займатися терміновою їх реалізацією та одночасно висвітленням низки пленумів ЦК партії, які спускали зверху сценарії звільнення суспільства.

Прийнятий в ті часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (пресу)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій.

На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було у Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в інших містах вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС.

Цей розлом перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, всевладдя одних і тих же сил і персон.

Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак на Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а на Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.

Однак кволість дій членів "хунти" та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік "ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під "перефарбованою" назвою "Демократична Україна".

14. Становлення та розвиток радіо і телебачення в Україні.

Телебачення в незалежній Україні не виникло на пустому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.

Одним з перших учених, що досліджували практичне застосування телевізії, був українець Борис Грабовський, який, щоправда, працював за межами України. У 1928 році він вперше у світі сконструював повністю електронну систему телебачення і продемонстрував на ній передачу рухомого зображення. Проте згодом відкриття Грабовського було відсунуте на задній план винаходами інших вчених, зокрема американських та німецьких.

1 лютого 1939 року відбулася перша телетрансляція в Києві, зі студії, спеціально обладнаної в Будинку Українського радіо. Аудиторія цих перших трансляцій складалася з декількох десятків власників телеприймачів, що мешкали в столиці України; передавалися, як правило, концерти оперної та естрадної музики. Про телетрансляції повідомлялося в місцевих друкованих органах комуністичної партії, і тривали вони аж до початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року. Після війни розвиток телебачення в Україні уповільнився.

Тільки в 1949 році на Хрещатику,26 почалося будівництво першого українського телецентру. Наприкінці 1951 року звідси почалися перші телетрансляції, переважно прямі передачі концертів оперних артистів. Першим директором українського телебачення стала Н.Серапіонова.

Протягом наступних 15 років телецентри відкривалися послідовно у Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Сімферополі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді та Ужгороді. Телебачення, яке зараз є всепланетарним явищем, у той час було суто регіональним, місцевим, прив'язаним до студій.

З 1954 року у Києві з'явився пересувний телецентр, який виїжджав для репортажів з місць надзвичайних подій. Тоді ж телеефір почали заповнювати кінофільми, а з 1956 року в Києві знімалися і телефільми.

20 січня 1965 року вперше в ефір вийшла загальнореспубліканська телепрограма України - "УТ". Першу програму підготовила Харківська студія телебачення. Уже в цьому 1965 році обсяг мовлення УТ становив понад 200 годин. У наступні 5 років тривав поступовий перехід від разових виходів обласних студій з передачами на УТ до створення загальнореспубліканських циклів та рубрик, проведення спільних екранних акцій. В 1969 році вийшла в ефір перша кольорова програма УТ.

До 1972 року усі телетрансляції відбувалися на одному каналі; з 6 березня 1972 року УТ було відокремлене від ЦТ і почало виходити на окремому каналі.

Якісно новий етап в історії українського телебачення розпочався після Чорнобильської аварії 26 квітня 1986 року. Після катастрофи УТ було заборонено транслювати будь-які телесюжети, що могли б свідчити про важкі наслідки аварії. Творчій групі з 2 телеоператорів, що вирушила 2 травня до Чорнобиля, було заборонено знімати. Політбюро ЦК КПРС видало таємне розпорядження про спеціальну підготовку репортажів, що свідчили б про нормальну життєдіяльність району, де відбулася аварія. Перший відеорепортаж безпосередньо з зони аварії потрапив до інформаційної програми "Актуальна камера" УТ тільки 12 травня. Зусиллями героїчних працівників київського телебачення правда про Чорнобиль стала доступною для всіх телеглядачів України. Протягом 1986-88 років творчою групою з телестудії "Укртелефільм" було створено трилогію "Чорнобиль:два кольори часу", що увійшов в історію як один з найкращих українських телефільмів.

Тим часом на українському телебаченні відбувалися процеси, що відповідали загальній демократизації, відновленню свободи слова та гласності в СРСР. Першими програмами, що вловили цю течію, були програми "Молодіжної студії "Гарт". Однією з найяскравіших програм став літературно-мистецький відеоканал "Плеяда", організатором якого була коментатор Людмила Лисенко. Ця програма активно сприяла національному відродженню, торувала шлях до незалежності нашої держави.

Наприкінці 80-х років добре прижилася на Українському телебаченні форма відеоканалу. До неї належали інформаційні програми "Ранкова мозаїка", "Вечірній вісник", "Будьте з нами", громадсько-політичні випуски "Творче об'єднання "Громада" представляє. . . " , телеканал "Право", літературно-художня студія "Основа", науково-популярна програма "Свічадо", дитяча "Канал "Д"", кінематографічна "Чарівний промінь" тощо. Одні з цих програм адресувалися всім, інші - певній аудиторії (молодіжній, дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами.

Друга половина 80-х років ознаменувалася на телебаченні принципово новою формою спілкування - телевізійними мостами. Перший український телеміст "Київ-Братислава" було влаштовано в 1986 році, йому передував договір про творчу співпрацю між Українським та Словацьким телебаченням. Протягом наступних двох років було проведено більше двадцяти таких телемостів.

Коли 15 травня 1990 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України ХІІ скликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І програмі УТ засідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламенту тривав 4 роки.

Під час загострення політичної ситуації в 1990-91 роках телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1991 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)". Тепер уся влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація системи телебачення та радіомовлення України, що у значній мірі сприяла тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою.

2. Телебачення в період становлення української незалежності.

19 серпня 1991 року, в день перевороту Державного Комітету Надзвичайного Стану в Москві, на українському телебаченні повинне було відбутися планове профілактичне відключення технічних засобів. Проте телебачення з самого ранку працювало, транслюючи, як і всі інші канали, програми ЦТ. Всі телеканали були здубльовані з ЦТ аби передавати розпорядження ДКНС. О 14:00 керівництво УТ відключило канал Українського телебачення від І програми ЦТ, а о 16 годині в прямому ефірі з Київської телестудії до народу звернувся Голова ВР України Кравчук, повідомивши, що режим надзвичайного стану на території республіки не вводиться. У першому випуску "Новин" УТ о 17 годині матеріалів на підтримку путчистів не було. Так само і в подальших випусках були тільки матеріали, що непрямо засуджували дії ДКНС.

24 серпня 1991 року позачергова сесія парламенту України транслювалася безперервно в прямому ефірі з 10 години ранку до 21 години вечора: в той день приймали "Акт про проголошення незалежності України". За кілька днів було опубліковане "Звернення до телеглядачів та радіослухачів", в якому говорилося:

"Державна телерадіомовна компанія України... заявляє: про свою незалежність від будь-яких союзних органів телебачення і радіо; про повну підтримку парламентських та державних органів, політичних сил, що відстоюють суверенність України і створення самостійної демократичної держави України."

Одразу ж після серпневих подій звільнено з посад кілька керівних працівників УТ. 27 серпня були ліквідовані головні Дирекції приграм УТ. Партнерство та взаємодію між програмними службами та профільними головними редакціями мали здійснювати створені натомість Головна редакція телевізійних програм і випуску і відповідна служба на радіо. Відповідальність за достовірність змісту та художню якість передач повністю покладалася на їх творців. Безперечно, це рішення Президента Укртелерадіокомпанії М. Охмакевича було помилковим. Складний технологічний процес підготовки передач та видачі їх в ефір був позбавлений штабу. Побачивши ускладнення, які воно за собою принесло, він сприяв створенню 1 січня 1992 року Генеральної дирекції програм УТ. Але при цьому цілий ряд його функцій не були визначені, що поглиблювало кризу УТ.

Проте ця криза не була помітною на фоні політичної ейфорії, яка панувала в суспільстві. Одразу після проголошення незалежності екран УТ заповнили численні "застольні бесіди", малохудожні політизовані "круглі столи" , нескінченні прес-конференції та брифінги. Починається і малоконтрольоване засилля реклами. Активна позиція українського телебачення сприяла підтвердженню під час референдуму 1 грудня 1991 року "Акту незалежності України".

Після референдуму почала втілюватися в життя постанова Кабміну України про впровадження в Укртелерадіокомпанії контрактної форми прийому на роботу керівників, творчих працівників, спеціалістів та висококваліфікованих службовців. У лютому всі майже 9 000 працівників системи державного телебачення і радіо були звільнені, а потім із кожним індивідуально укладався контракт на роботу в компанії строком від 1 до 3 років. Водночас були здійснені і деякі структурні зміни на УТ. До десяти існуючих головних редакції Генеральної дирекції програм УТ додалося ще 4. Одночасно над головними редакціями було створено ще одну ланку - у вигляді творчих об'єднань: "Громада", "Культура", "Наука", "Молодість". Через це суттєво зросла чисельність кадрів, проте приріст обсягів мовлення УТ був неістотний. Водночас через відставання зарплатні і особливо авторських гонорарів від темпів інфляції телевізійники були просто незацікавлені в творчій роботі.

3. Боротьба за другий канал українського ТБ.

На 1992 рік перепадає чергова спроба створення другої програми Українського телебачення. У лютому, одночасно з вищеназваними структурними змінами в генеральній дирекції програм УТ-1, було створено керівництво "Творчо-виробничого об'єднання другої програми Українського телебачення", основою формування якої мала стати студія "Укртелефільм" з її творчим і технічним потенціалом. Проте кадри студії не були готові до освоєння телевізійного ремесла. Набрані ж додаткові співробітники в більшості мали слабке уявлення про технологію підготовки телепередач. Крім того, не вдалося розробити оригінальну концепцію програми УТ-2. Її структурні підрозділи дублювали чи тематичні головні редакції УТ-1, чи знімальні структури студії "Укртелефільм". Безперспективною була ставка на технологічну базу "Укртелефільму" як виробничу основу для формування УТ-2. Через рік від цієї ідеї відмовилися.

Тим часом у вересні 1992 року з'явилося УТ-3, директором якого став М. Білоус. Це був суто творчий підрозділ, сформований при Головному технічному центрі УТ. Безпосередньо передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань, а за залучені кошти - спонсорські, надходження від реклами, а також програм сторонніх виробників (комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми телевечора одним модератором. На відміну від традиційних радянських дикторів, ведучі УТ-3 самі готували свої екранні "прокладки", багато імпровізували. Інша особливість цього каналу - високий темпоритм ходу самої програми. Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося, як правило, 7-8 передач, то по УТ-3 - майже вдвічі більше. Кожен випуск, окрім художніх фільмів, займав 20-30 хвилин. Такий же високий і внутрішній динамізм більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски новин CNN. Канал задумувався як своєрідне "Вікно у світ" - на противагу УТ-1, що традиційно переважну частину свого ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3 створювалися недержавними телекомпаніями ("ЮТАР", "Мегапол", "7 канал", "Гравіс", "ТБ Табачук", "УНІАН" тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським телебаченням, яке вдвічі переважало їх за ефірним часом.

Таким чином, на початку 90-х років у телевізійному просторі України склалося таке становище: на її території розповсюджувалися російські телепрограми "Останікно" (повністю), "Російський канал" (до 60%), 2/3 так званої "Освітньої програми", яким протистояли УТ-1 обсягом 15 годин середньодобово, УТ-2 та УТ-3. Перевага склалася на користь російських телепрограм, які успадкували технічну базу колишнього всесоюзного телебачення.

4.Комерціалізація телебачення в Україні.

Проект положення "Про Державну телерадіомовну компанію України" було розроблено у 1992 році. Згідно з ним, Укртелерадіокомпанія мала бути загальнодержавною організацією, до складу якої повинні входити республіканські підрозділи та підрозділи телебачення та радіомовлення в областях (містах), що здійснюють теле- та радіомовлення на території України та за її межами. Виконуючи ці завдання, компанія веде творчо-виробничу, господарську та комерційну діяльність, має переважне право на використання теле- та радіомережі на всій території України, може мати власні телерадіокомунікаційні засоби. Укртелерадіокомпанія мала визначати зміст, обсяг і порядок розповсюдження республіканських, міських і обласних державних радіопрограм, що входять до її структури і складають єдину систему телерадіомовлення України. Її фінансування повинне здійснюватися за рахунок державного бюджету і коштів від комерційної діяльності та спонсорства.

З'являється ідея ретрансляції супутникових телеканалів з-за кордону. Для цього слід було подолати ряд перешкод: відсутність якісної технічної бази для масового прийому та поширення зарубіжних телепрограм; неправомірний прийом та розповсюдження сигналів більшістю комерційних телекомпаній України; відсутність синхронних перекладів українською мовою більшості програм зарубіжних телестанцій за умов мовної неготовності значної частини нашого населення сприймати їх в оригіналі.

До певної міри подолати ці бар'єри вдалося лише ICTV (International Commercial Television) - телекомпанії, заснованій у грудні 1991 року концерном РРТ та американською корпорацією "Storyfirst Communications". Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній світу. Але це не механічна ретрансляція, а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів. Правда, на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію всієї України. Згодом ICTV стала четвертою загальнонаціональною телемережею в України. Нове обличчя каналу почало формуватися у 1998 році з приходом до керівництва компанією Ю. Плаксюка.

Україна планувала запуск власного восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового телебачення, проте це так і не було здійснено. А першою прорив до космічного мовлення здійснила телекомпанія "ТОНІС" - найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанія, заснована у 1988 році в Миколаєві. Отримавши спеціальний дозвіл уряду, "ТОНІС "через орендований супутниковий ствол 16 грудня 1994 року почав мовлення на Європу, Північну Африку та Близький Схід.

Становлення незалежної української держави збіглося у часі з періодом виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній. Вже на початок 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній, студій, редакцій, програм ТБ та радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії, в тому числі більше 400 телекомпаній. З них 284 не вели мовлення.

Зарубіжна відеопродукція, використовувана абсолютною більшістю "альтернативних" телестудій , є основою їхнього екранного благополуччя. Підхід переважної більшості недержавних засобів ТБ до використання наданого їм ефірного часу є досить одноманітним: в основному прокат закордонної відеопродукції, часто сумнівної технічної та художньої якості.

Функції координатора творчих і технічних зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація "Українська телевізійна спілка", утворена наприкінці 1991 року. Вона об'єднала близько 50 колективних членів. Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі розбудови телеінформаційного простору в Україні.

Введення у дію 22 лютого 1994 року Закону України "Про телебачення і радіомовлення" поставило на порядок денний питання про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення. З обранням 15 грудня 1994 року складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та затвердженням тоді ж парламентом Тимчасового Положення про цей позавідомчий орган відкрився реальний шлях до наведення порядку у телерадіоінформаційному просторі держави.

5.Реформування Укртелерадіокомпанії.

Після перемоги Л.Кучми на виборах 1994 року стало зрозуміло, що керівник УТРК М.Охмакевич, що очолював УТ протягом 15 років, неспроможний в сучасних умовах впоратися зі своїми обов'язками. Наприкінці серпня 1994 року новим президентом компанії було призначено О.Савенка. Ще перед тим першим віце-президентом компанії Зиновієм Куликом почалася розробка принципово нової структури державного телебачення України.

В перші дні 1995 року з'явився Указ Президента України "Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України". Згідно з ним, був утворений Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо), Головою його призначений Зиновій Кулик. Кабінет Міністрів України був зобов'язаний утворити Національну телекомпанію Україну, державну телерадіокомпанію "Крим", Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії та обласні державні телерадіокомпанії - всі підпорядковані Держтелерадіо України.

Отже, на місці безправних дирекцій програм ТБ створювалася Національна телекомпанія України як юридична особа. Вперше з'явилася можливість на засадах повної самостійності організувати центральне телевізійне мовлення. Національна телекомпанія має право вести мовлення на двох телевізійних каналах на територію всієї держави. Концерт радіозв'язку, радіомовлення та телебачення (РРТ) був переданий зі складу Міністерства зв'язку до Держтелерадіо України.

Усе це було здійснено з метою вийти на параметри сучасних творчо-виробничих відносин. Монополізм окремих редакцій та груп на місце в ефірі мав поступитися місцем справжній здоровій конкурентній боротьбі за право виходу на загальнонаціональний телеефір. Крім того, у 1994 році уряд зміг фінансувати діяльність УТ на 60% від потреб, тобто перед колективами телекомпаній постало реальне завдання: навчитися заробляти гроші на свої потреби.

Перше півріччя 1995 року стало періодом напруженої праці по реорганізації системи державного телебачення. Із створенням НТКУ вималювалися за обсягами два повноцінні канали: УТ-1 - 18,7 годин середньодобового мовлення, УТ-2 - 16 годин. Було створено дирекції каналів: першого на чолі з М.Білоусом, другого з І.Сторожуком. Наступним кроком розбудови Національного телебачення України стала розробка нових концептуальних засад Українського телебачення та введення з 3 вересня 1995 року нових сіток мовлення на каналах УТ-1 та УТ-2. Відбулася структуризація каналів УТ за чіткішим окресленням їх функціональних засад. Так, Перший канал - це інформаційний, громадсько-політичний, розважально-спортивний, Другий канал переважно культурологічно-освітній.

Внаслідок річної діяльності НТКУ вперше після розпаду СРСР була збудована принципово нова система державного телебачення України. У тісній співпраці з Держтелерадіо НТКУ вдалося кардинально змінити пропорції телерадіоінформаційного простору України на користь національних інтересів. Українське телебачення перестало бути додатком до "Центрального", а стало цілком самостійною суверенною телесистемою.

У вересні 1995 року бурхливі дебати викликав наказ Зиновія Кулика про перехід УТ-2 на 3-й канал, який до того займала телекомпанія "Громадське російське телебачення".

З середини 1995 року Національна рада почала видачу ліцензій телерадіокомпаніям. Першою отримала ліцензію Національна радіокомпанія, а ось з НТКУ виникли проблеми. Відновлення видання ліцензій сталося аж 19 вересня 1996 року, до того ж відбувалося розслідування та дебати щодо правомірності існування НТКУ.

Формування телепростору України другої половини 90-х.

На початку 1997 року у телевізійному інформаційному просторі склалася принципово нова ситуація: на загальнонаціональних каналах господарями стали три не залежні один від одного мовники. З'явилися реальні умови для конкуренції потужних телекомпаній, їх творчого співзмагання. Одразу ж почалася рейтингова боротьба за глядача. Поступово вперед вийшов "Інтер", за ним з невеликим відставанням "Студія 1+1". На жаль, Національна телекомпанія, яку в листопаді 1996-го очолив В. Лешик, через непродуману програмну політику здала завойовані програмні позиції.

Поштовхом для створення каналу "Інтер" стала доля в Україні колишнього першого каналу ЦТ. Правомірність існування каналу "Останкіно" (ГРТ) в правовому телевізійному полі нашої держави була доволі сумнівна. За законом "Про телебачення і радіомовлення" будь-які іноземні телекомпанії не мають права вести мовлення на території України. Проте і в 1994, і в 1995 році російське телебачення займало найпотужніший в Україні телеканал. У 1995 році народився проект спільного мовлення. Відповідно до закону, ГРТ отримало 29% акцій спільного телеканалу і стільки ж відсотків бере участь у прибутках, створюючи програмний продукт. У Києві була відкрита організаційно-творча структура і здійснюється верстка програми. "Інтер" далеко не є механічним ретранслятором найкращих програм ГРТ: навіть програма "Время" транслюється на ньому не зовсім адекватно московській версії. Український програмний продукт у перший стартовий рік "Інтера" був представлений в його ефірі перш за все інформаційними програмами як власного виробництва (Інтерновини), так і вироблюваними однією з кращих в Україні телевізійною інформаційною агенцією "Вікна". Це "Уїк-енд", "Спорт-тайм", "Вітражі", "Мелорама", "Подробиці" тощо. Одначе Інтер - це в широкому розумінні слова міжнародний канал. Він поєднує не лише російські (ГРТ) передачі з програмами власного виробництва та продуктом кращих українських телевиробників, а й залучає у свій ефір апробовані програми європейських і світових компаній. О. Зінченко, президент "Інтера", здобув великий авторитет і в 1998 році був обраний народним депутатом Верховної Ради України.

Творцем телекомпанії "1+1" був Олександр Роднянський, кінематографіст-документаліст. Студія "1+1" була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63 фільмів. Цим створено прецедент реальної оцінки, вираженої у конкретному грошовому еквіваленті, тобто "національного надбання", яким безконтрольно користувалися до того різні телекомпанії України. З тих пір "1+1" безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення "1+1" сягав майже половини всієї програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм. 11 листопада 1996 року Нацрада з питань телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9 годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.

З 1 січня 1997 року "Студія 1+1" переходить з УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника. Створена телевізійна служба новин ("ТСН") , у сітці мовлення з'являється ряд нових авторських програм: "Табу", "Пісня року", "Бомба", "Про спорт", "Проти ночі" тощо. Імідж телекомпанії пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних телесеріалів та найякіснішої кінопродукції.

Оплата "Інтером" та "1+1" своєї частки мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ, що почасти утримувало його від розорення.

Тим часом по всій країні сформувалися регіональні системи телебачення, що також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що, як правило, далеко випереджували державні ТК. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Києві (120), Одеській (76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо.

Практично неконтрольованою через відсутність нормативної бази виявилася наприкінці 90-х років в Укрїні система кабельного телебачення: характер її діяльності майже підпільний. Згідно з чинним законодавством порядок її діяльності мала визначати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, чого насправді не відбувалося.

Складною була ситуація у телерадіопросторі Криму: кримчанам активно пропонували програми ГРТ, РТР, НТВ, комерційної студії "Чорноморська", і на одну годину загальнодержавного та місцевого державного телевізійного мовлення припадало майже дві з половиною години зарубіжного. Велося воно державними технічними засобами, значною мірою - за державний рахунок.

Наприкінці 1996 року створено Телевізійну Академію України, членів якої було обрано на Першому Всеукраїнському Конгресі національних виробників телевізійної продукції в Україні. В Конгресі взяло участь більше 85% зареєстрованих телекомпаній. Кожному з 241 представників було запропоновано проголосувати за 17 з 55 відомих в телевізійному світі діячів. Серед членів Академії - Ада Роговцева, Олександр Роднянський, Тетяна Цимбал, Богдан Ступка, Роман Балаян, Богдан Бенюк, Зиновій Кулик. Президентом ТАУ було обрано Олександра Роднянського. Головним завданням ТАУ є проведення Всеукраїнського конкурсу телепрограм "Золота ера". На перший конкурс було представлено 452 програми у 12 номінаціях.

15. Стан сучасної української журналістики.

Сучасна українська журналістика, отримавши статус самостійної національної школи, в певний конкретний період для того, щоб стати привабливою в очах українських споживачів інформації мусила вибирати між двома традиційними шляхами. Вона могла довго і настирливо бути попелюшкою, або починати за традицією - з професії повії. На сьогодні ситуація виглядає так, що у загальній масі українська журналістика обрала другий шлях. І наслідком цього другого шляху стали певні, вже сьогодні очевидні, уроки.

Першим негативним уроком цього другого шляху стала втрата в нашій країні напряму "політична журналістика". В Україні практично не сформувалася цілісна і зрозуміла для суспільства політична журналістика, яка б розповідала своїм громадянам про реальну політику в Україні.

Другим уроком стала достатньо висока ступінь непрофесіоналізму. Тим не менше, непрофесійна журналістика є меншим злом, аніж професійна антижурналістика, яка так само є достатньо модним явищем в сьогоднішній Україні. Спроби створити неполітичну журналістику протягом двох-трьох років завершились тим, що в Україні сьогодні є популярною журналістика на замовлення політиків або певних олігархічних структур, що не є за визначенням політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним суб'єктом політики. Хоча, за логікою, вони мусили бути суб'єктом або елементом творення громадянського суспільства, а не політичного режиму. І важко не помітити не журналістські, а політичні причини, які пояснюють вищезгаданий стан речей.

Першим аргументом мусить слугувати елементарна аксіома - не може бути конкурентною, професійною і цивілізованою журналістика в країні з недемократичним, неправовим і закритим політичним режимом. Можна спробувати щось зробити в конкретному регіоні, в конкретній галузі, в конкретній проблемі, але все це обмежено в часі, і немає тих якісних характеристик, які б змінили ситуацію в країні вцілому.

Друге пояснення полягає в тому, що в Україні є дві площини функціонування медіа. Це площина пострадянського і олігархічного форматів. Не можна погодитись із твердженням, що в нашій державі створена система комерційних ринкових медіа. Якби ми жили в системі комерційних медіа, то власник медіа діяв би абсолютно інакше. Він би давав абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно корегував би генеральну політичну лінію, як це він робить сьогодні. Коли власники теле- та радіокомпаній говорять журналістам, що ваша проблема не заробляти гроші і робити конкурентними медіа, а говорити правильні речі й захищати правильних людей - це не комерційний і не ринковий продукт, це олігархічні медіа, які нічим не кращі за державні.

Ситуація в державних та муніципальних медіа теж досить непроста. Коли кажуть, що роздержавлення ЗМІ може автоматично вирішити проблему, з цим важко погодитись.

До якого нового статусу має привести медіа роздержавлення? У сьогоднішніх умовах більшість з них отримають статус олігархічних. Можливо, це частково вирішить проблему матеріального становища тих людей, які переходять в олігархічні медіа. Це цілком очевидно. Але з точки зору сутнісних характеристик інформаційного простору, це принципово нічого не змінить.

Загалом можна вважати, що державних медіа у нас вже не існує. Показовий приклад - Перший національний телеканал. Якщо поцікавитися його спонсорами і тими, хто викупив телепрограми чи здійснює рекламну політику на цьому каналі, то можна побачити, що значною мірою це структури, які представляють основні фінансово-політичні угруповання в Україні. Тобто, насправді, це не є якась група людей, уповноважених суспільством або владою формувати концепцію та забезпечувати інформування глядачів Першого національного телеканалу. Партії СДПУ(о), НДП чи Партію регіонів України ніхто не уповноважував готувати телевізійний продукт на цьому загальнонаціональному і державному за формою власності телеканалі. Досі не створено експертної ради чи іншої громадської інституції, яка б здійснювала контроль за використанням коштів Державного бюджету та моніторинг якості програм. Ця дилема і протистояння між дуже поганими державними медіа та не кращими, з точки зору суспільного інтересу, олігархічними медіа, мусили б бути вирішені на користь абсолютно іншого, третього формату медіа.

Для зміни ситуації в Україні недостатньо лише звинувачувати медіа в тому, що вони нічого не роблять. Адже дещо можна зробити вже сьогодні і зробити двома шляхами. Або правовим шляхом через прийняття законів (політики), або "шляхом звичаєвого права" (журналісти), тобто явочним порядком.

Професійним або правовим шляхом можна рухатися й не вирішуючи глобальних завдань. Необхідно вирішити ключові та найпринциповіші проблеми журналістської діяльності. Наприклад, взаємини по лінії - засновник і журналіст. Це питання, яке мусить бути обов'язково врегульованим, бо інакше триватиме історія з відкриттям і закриттям газет з однаковими назвами, де мінятимуться лише знаки плюс, мінус, крапочки тощо. Коли відбувається зміна засновників, то розпочинається боротьба за торговий знак, заручниками якої стають працівники видання. Чисельні подібні прецеденти мусили б навчити, що не варто працювати або небезпечно працювати у газеті, де 99-% акцій де-юре володіє мало кому відома бабуся з Британських Вірджинських островів, або група пенсіонерів з Нової Зеландії, хоча всі знають, що де-факто реальними власниками є київські олігархи.

Хрестоматійний приклад - історія з припиненням випуску газети "Независимость", коли журналістський колектив став заручником невдалого переговорного процесу головного редактора з представниками різних фінансово-політичних груп.

Адже, як свідчить практика, коли у журналістів виникають проблеми, вони реально не можуть знайти суб'єкта оскарження неправових дій і юридично не мають з ким змагатися. Оскільки за документами знайти його неможливо, а журналіст, відповідно, не має змоги захистити свої права. Цю достатньо складну проблему можна врегулювати шляхом прийняття відповідних правових документів. Що, в свою чергу, також дасть можливість вивести реальних власників ЗМІ із тіньової сфери. Відповідно, зникне й система подвійної оплати праці журналістів, яка досі практикується в абсолютній більшості олігархічних медіа і додатково посилює залежність журналістів.

Тепер щодо другої групи проблем, яку можна вирішити без додаткової законодавчої бази, але вона не менш складна, оскільки пов'язана з психологічними особливостями взаємовідносин в самому журналістському середовищі. Насьогодні існує низка спільних проблем, які змушують журналістів шукати систему єдиних правил поведінки, кодекс професійної етики, дотримуватись своєрідного аполітичного солідаризму. Якщо олігархи-політики не здатні виробити певні правила поведінки в інформаційному просторі, то можна домовитись про неписані правила поведінки в середовищі журналістів на засадах солідаризму. Проблема полягає ще й в тому, що в старшій генерації працівників ЗМІ утворився певний розподіл, за яким важко визначити загальнонаціональних лідерів та авторитетів в цій сфері. Тому тут важливішим є молодше покоління журналістів, яке ще остаточно не розподілене олігархічною інфраструктурою національного ринку медіа. Історична місія молодого покоління українських журналістів полягає в тому, щоб спробувати самим і змусити старше покоління діяти за спільними правилами. Правилами, які не врегульовані законодавством, але які є загальноприйнятими в середовищі журналістів. Наприклад, не ставити своє прізвище під матеріалами на замовлення, до якого журналіст не має жодного відношення; боротися за кожне слово у власному матеріалі.

Окрім етичних існують і фінансові правила поведінки, які надзвичайно важливі для посилення конкурентноспроможності своєї професії. Наприклад, у деяких українських представництвах західних компаній журналісти діяли за визначеними спільними правилами поведінки. Але в процесі зміни керівництва молоде покоління журналістів їх зруйнувало, погодившись на меншу оплату праці і на абсолютно інший формат відносин із засновниками.

Сьогодні український ринок медіа знаходиться між двома серйозними небезпеками. Перша - це тіньова олігархічна сфера, яка діє за межами будь-яких правил поведінки і не хотіла б бачити журналіста самостійним суб'єктом взаємовідносин. Такий підхід заохочує своєрідну журналістську "проституцію". Друга серйозна небезпека для української журналістики - це поступове нищення українського ринку медіа, який ще остаточно не сформувався. В Україні знаходять попит російські та інші іноземні інформаційні проекти, в яких українські журналісти лише обслуговують ідеї тих, хто ніколи не жив у нашій країні, але претендує на її краще знання. Це не просто принижує українську журналістику, це є небезпекою для формування цивілізованої національної школи ЗМІ.

ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ ЖАНРИ

1. Публіцистика, як вид творчості.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний працівник мас-медіа може стати публіцистом, - для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Слово "публіцистика" виникло в німецькій мові ("Publizistik"), але в свою чергу постало з латинського слова "publikus", що в перекладі означає - "суспільний, народний". З німецької мови воно поширилося в інші європейські мови, в тому числі й в українську.

Публіцистика - це своєрідний тип творчості, предметом котрого є актуальні явища й важливі питання поточного життя суспільства, а метод їх освоєння характеризується, поєднанням логічно-абстрактного й конкретно-образного мислення, внаслідок чого створюється нова духовно-інтелектуальна цінність (публіцистичний твір), спрямована на дослідження, узагальнення й пояснення явищ життя, з метою впливу на громадську думку й суспільну свідомість.

"Публіцистика, - стверджує відомий науковець-журналістикозиавець Йосип Лось, - це словесна сфера моделювання свідомості, вияв незгасної активності, динамізму людського духу, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина вияву інтересів та вартостей людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності".

У різноманітних джерелах підкреслюються такі головні функції публіцистики:

* формувати громадську думку,

* викликати зміни або консервувати в суспільній свідомості критерії та оцінки соціальних подій.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, - він роз'яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, агітує й пропагує. У публіцистичних творах поєднуються лексико-стилістичні особливості наукового дослідження і ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.

Щонайважливішою властивістю сучасної публіцистики є її науковість. Сплав науки і публіцистики виражається в прагненні журналістів всебічно осмислити підняту проблему, дати зважену й точну оцінку висвітленому явищу, довести до кожного реципієнта свою правоту, переконати його не вибухом емоцій, не почуттєвими доказами, а цифрами, фактами, логічними аргументами, посиланнями на першоджерела своєї інформації. Поважний і глибокий аналіз соціальних проблем, свіжість думки і слова, міцна й надійна, а головне - достовірна, аргументаційна база - ось ознаки, що дозволяють говорити сьогодні про публіцистику як різновид наукової діяльності.

Предмет публіцистики - це соціальна дійсність, суспільно-політичний аспект виробничих, економічних, моральних, мистецьких, наукових, духовних та інших явищ життя і проблем.

Справедливою буде така дефініція: публіцистика - це суспільствознавство та людинознавство. Суспільство й людина - це два глибоко й тісно взаємопов'язані між собою боки єдиного предмета публіцистики. Вона висвітлює і з науковою глибиною досліджує функціонування суспільної людини у створеному самою ж людиною соціумі.

Публіцист мусить глибоко знати предмет дослідження, часто на рівні спеціаліста, але найважливіше - він повинен уміти повернути предмет суспільною стороною, показати його соціальну, політичну значимість, розкрити моральний, філософський, людинознавчий зміст.

В основі праці публіциста - відкриття суспільних колізій, аналіз суперечностей, виявлення проблемної ситуації. У зв'язку з цим перед публіцистом на початковому етапі створення його твору виникають такі завдання:

* віднайдення "первісних фактів", тобто встановлення сукупності фактів, що породжують проблему; відокремлення їх від мільйонногранної дійсності для пильного вивчення;

* вироблення гіпотези "первісних фактів", припущення про їхні причини, значення, місце в суспільному житті;

* дослідження проблемної ситуації, збирання додаткової інформації, так званих "вторинних фактів" через вивчення документів і джерел, аналіз висловлювань та вчинків широкого кола учасників події, проведення численних додаткових інтерв'ю;

* перевірка гіпотези "первісних фактів", встановлення хронологічного перебігу подій, причиново-наслідкових зв'язків, генезису, структури і т. ін. явища;

* створення остаточної концепції, перехід від гіпотези до пояснюючої теорії, тобто вироблення розуміння й оцінки явища чи події, їх ролі й місця в житті, прогнозування впливу на сучасність, практичні пропозиції щодо їх використання.

Найчастіше з публіцистикою асоціюється уявлення про документальну творчість. Але насправді документалістика - лише частина публіцистичної літератури. Як і в художній творчості, тут вагома роль належить вимислу.

Вимисел у публіцистиці тісно пов'язаний з фактами реальної дійсності, а художні образи - з авторськими міркуваннями, утвердженням певної тенденції. Роздуми про конкретні факти дійсності, дати, цифри, імена реально існуючих осіб спричинюють те, що образи публіцистичних творів сприймаються як одиничні, подібні до конкретних реальних осіб, на відміну від образів художніх творів, які розцінюються читачем як узагальнення багатьох подібних явищ.

Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на узагальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу читацького загалу.

І все ж публіцистичний образ, хоча він і оточений конкретизуючими вказівками й фактами, залишається художнім образом. Це не фотографічно застигле відтворене зображення окремого предмета, а картини дійсності, що осяяні світлом естетичного ідеалу, авторської ідеї, покликані привести читача до однозначних висновків щодо порушеної проблеми. У публіцистичних жанрах художні образи не в меншій мірі, ніж цифри, факти, логічні докази, інформуючі, і переконують читача. Тим паче, що саме художні образи справляють щонайглибше ідейно-емоційне враження. Тому вони цілком самодостатні" структурі публіцистичного твору.

Публіцистові потрібні сміливість і мужність для постановки важливих, але часто болючих, дискусійних питань. У художньо-публіцистичних творах провідна роль належить особі оповідача, який розповідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного факту до другого, знайомить з явищами, аналізує і роз'яснює проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує читача лабіринтами подій і фактів, думок і міркувань, є важливою ознакою публіцистики. У свідомості читача, як правило, закріплюється образ автора-оповідача з його улюбленою темою, системою аргументації, мовним стилем.

Відрізняються від художньої літератури тема й ідея публіцистичного твору. Якщо в художній літературі під темою розуміється предмет відображення, та сфера дійсності, яка відтворена письменником, то тема публіцистичного твору - це не тільки предмет відображення, але й проблема, яку автор побачив у ньому, його оцінки й концепція порушеного питання.

Ідея публіцистичного твору також має своєрідне втілення. Вона мусить бути тут вербалізована, тобто словесно виражена у вигляді висновку, дефініції чи формули. Вона повинна бути сформульована логічно чітко, однозначно і не допускати множинності витлумачень. На відміну від художніх творів, які потребують інтерпретацій, "розшифрування" авторського задуму, встановлення філософської концепції, що випливає із зображених картин дійсності, публіцистична ідея належить самому творові, формулюється самим автором, належить йому, виключає двозначність розуміння. Це робоча, дійова ідея, покликана наштовхнути читача на дію, соціальну акцію.

Ідея художнього твору випливає з нього, але не належить йому. Вона постає в суспільній свідомості внаслідок інтерпретацій тексту літературною критикою та окремими читачами; художня ідея суб'єктивна, часто не збігається або й істотно відхиляється від завдань і цілепокладення письменника. Інтерпретація художнього тексту дозволяє проникнути в сутність твору як висловлювання, що має певну мету, задум і мотиви. Але саме витлумачення в свою чергу залежить від історичного моменту та індивідуальних рис інтерпретатора. Існує цілий ряд обставин, що дозволяють витлумачувати художній текст в цілях дослідника: його освіта, світогляд, безпосередня партійна приналежність та ін. Іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка з цього приводу якось зазначив, що після смерті він стане флюгером на вітрі, маючи на увазі, що вже не зможе захистити свої твори від свавільних суб'єктивних інтерпретацій.

На відміну від художньої, публіцистична ідея не визнає множинності й суб'єктивності витлумачень. Публіцист не може допустити, щоб його зрозуміли неправильно або не зрозуміли зовсім. Це означатиме, що він працював намарне. Він навіть не може допустити, щоб читачі витрачали внутрішні ресурси на витлумачення його ідей. Публіцистові потрібно не просто, щоб його зрозуміли, а щоб його зрозуміли сьогодні ж, негайно, інакше його робота просто не потрібна. Публіцистична ідея реалізує себе як імперативна ідея, належить самому творові, є частиною його тексту і витлумачень не потребує.

Публіцистика не може бути безконфліктною, як і безпроблемною. Публіцистичний конфлікт - це безпосереднє, адекватне відображення суперечностей соціальної дійсності. Особливості їхнього відображення в публіцистиці - у виявленні суспільно-політичної основи колізії, в оголошенні підтексту, розшифруванні таємниць, у виявленні прихованих для масового читача й досліджених і розкритих публіцистом причиново-наслідкових зв'язків.

У публіцистиці існують такі типи конфліктів:

1. Обставинні, тобто такі, які відображають боротьбу людини з обставинами життя, причому обставини можуть мати як природний, так і соціальний характер, можуть бути об'єктивними, так і суб'єктивними.

2. Міжперсонажні конфлікти. Це такі зіткнення, у яких чітко окреслені дві протидіючі сторони, кожна з яких представлена колективом або окремими особами, що переслідують власні цілі та інтереси. Журналістові слід бути особливо обережним у висвітленні таких конфліктів, уважно вивчати позиції обох сторін, зберігати об'єктивність, оскільки його втручання в міжлюдську боротьбу, як правило, приводить до перемоги підтримувану ним сторону.

3. Внутрішньо-психологічні конфлікти. До їх числа належать такі, які розгортаються в свідомості людини між різними сторонами її характеру чи спонукальними векторами. Найпоширенішими різновидами внутрішньо-психологічного конфлікту є конфлікт між почуттями і розумом, правом і обов'язком. Хоча психологізм не займає в публіцистиці такого поважного місця, як у художній літературі, але увага до внутрішньо-психологічних конфліктів, розкриття глибин людської свідомості є важливим способом реалізації її людинознавчої сутності.

Загалом, з внутрішньо-психологічним конфліктом маємо справу завжди, коли зображається духовна еволюція героя, його перехід з одної життєвої позиції на іншу, з одного щабля розуміння ситуації на інший. Такий перехід так чи інакше пов'язаний з переосмисленням і запереченням попереднього погляду чи позиції, утвердженням у свідомості людини нових цінностей.

Зрозуміло, що газета чи журнал не можуть орієнтуватися лише на публіцистику, - певне місце на їхніх сторінках мусить бути відведене й інформаційним жанрам, стислій, некоментованій інформації. Публіцистика -- це ніби важка артилерія, що далеко не завжди використовується в бойових діях і яку залучають для розв'язання стратегічних завдань. Але в кінцевому рахунку успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що працюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню інформацію, коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і сподіваються від журналістики читачі.

2. Памфлет. Його функції і використання у сучасній журналістиці.

Памфлет - сатиричний художньо-публіцистичний жанр, в якому розвінчуються небезпечні негативні явища. Розрахований на ідейне знищення об'єкта критики. Як і фейлетон, практично в газетах не зустрічається. Разом з тим, може відродитися на сторінках, насамперед, партійної преси.

Памфлет (від гр. рот і phlego - все палю) - сатиричний, гостровикривальний твір, у якому розвінчуються суспільно небезпечні явища, розрахований на ідейне знищення об'єкту критики. Памфлет -ефективна зброя боротьби проти реакції, шкідливих антинаукових суспільних концепцій, ідеології і практики небажаних елементів.

Неоціненний внесок у розвиток жанру зробили Іван Франко, Остап Вишня, Кость Котко, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Федір Маківчук, Тарас Мигаль.

У роботі над памфлетом дуже фажливо методологічно правильно висвітлювати події. Сатирично переконливі висновки - необхідний компонент твору. Але часто памфлетист сам висновків не формує, а лише підводить до них читача.

Памфлет - сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викритгя значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за першій лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошеній божевільним. Памфлет- сатиричний жанр публіцистики різко викривального характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викритгя значного суспільного явища (важливої соціальної події, видатного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефективність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660-1731) за памфлет "Найкоротший шлях розправи з дисентерами" (1702) був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713-1784) за трактат "Лист про сліпих для повчання зрячим" (1749) був кинутий до в'язниці, а П. Чаадаєв (1794-1856) за "Філософічні листи" (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за першій лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу "Телескоп") був оголошеній божевільним.

3. Види мислення і метод відображення у журналістиці.

Журналістика і є найважливішою галуззю практичного мислення в людській діяльності.

Це твердження потребує додаткових пояснень.

Кожний вид мислення користується переважно певними одиницями комунікації, тобто в кожному виступають різні спонукальні засоби саме до цього виду мислення. При художньому домінують символічні засоби комунікації, при науковому провідне місце посідають знакові засоби, а при практичному -сигнальні. Отже, відповідно - символ, знак, сигнал.

Кожному видові притаманні й свої засоби узагальнення -одиниці операційного мислення. У художньому цією одиницею виступає образ, у науковому - поняття, у практичному - дія. За характером зв'язку з різними сферами психіки художнє мислення найбільше дотикається емоційної сфери, наукове -пізнавальної, а практичне - вольової.

Слід окремо наголосити, що в цих залежностях не існує ніякої ієрархічної підпорядкованості. І сигнал, і символ, і знак функціонують кожен у відповідному виді мислення як одно-рівневі між собою, виступаючи лише основним і визначальним засобом комунікації для даного виду. Сигнал, наприклад, у практичному мисленні включає в себе і символічні, і знакові засоби, будучи лише стосовно них домінуючим. Отож, взаємопроникнення одиниць комунікації, одиниць операційного мислення, пізнавальних процесів, а також зв'язок з усіма сферами психіки характерні для кожного розвиненого виду мислення, щораз тільки треба виділяти ту категорію, яка є визначальною для даного випадку.

Художній та науковий типи мислення, як яскраво виражені, а також відповідні їм індивідуальні психічні типи вивчалися детально й глибоко. Але цього не можна сказати про третій тип. В ієрархії людських здібностей практичне мислення довгий час ототожнювалося з діями оператора, диспетчера, конструктора, тобто роль творчості зводилася в порівнянні з іншими видами мислення до найменшої частки. Лише останнім часом практичне мислення починає розглядатися як рівноправне серед інших видів. Це дозволяє подивитися під цим кутом зору на журналістську діяльність.

Отже, стосовно журналістики одиницею узагальнення, тобто одиницею операційного мислення є дія - інформаційний публічний виступ журналіста - у будь-якому виді масової інформації, у будь-якому жанрі. Коли ж ми говоримо про одиницю комунікації в практичному мисленні, то уточнюємо, що відбувається складне переплетіння сигналу, символу й знаку при домінуванні першого. Це означає, що життєва подія, факт чи явище виступає для журналіста як сигнал насамперед. Не як символ - тобто в повноті своєї художньої умовності. Не як локальна знакова система, тобто наукова якість, що певним чином уже сформалізована або формалізується в межах можливого засобами понятійного мислення. А саме як сигнал - спонука до дії, до виступу, хоча в ньому значну, але все-таки підпорядковану роль можуть відігравати і символічний, і знаковий змісти. Для практичного мислення характерні

1) процес зредукування мислительних дій, тобто вибіркове використання лише найбільш потрібного для аргументації й утвердження своєї концепції, тут не передбачається вичерпність аргументації; редукція від безконечного до конечного - головна властивість практичного мислення; оскільки будь-який об'єкт потенційно в інформаційному відношенні невичерпний, включення його в активну епіс-темологічну систему передбачає інформаційне обмеження, представлення його як певної скінченої структури;

2) процес дифузії наукових і художніх елементів, при домінуванні тих чи інших одиниць залежно від предмета опису; журналіст апелює водночас до раціональної й емоційної частини нашої свідомості, часто підміняючи argumentum ad rem (аргументи від речей) на argumentum ad hominem (аргументи від людини);

3) асоціативність поєднання різних текстових частин, що репрезентують різні типи мислення; журналістика передбачає довільність композиції, ніби "випадкове" включення то художніх, то наукових мислительних операцій;

4) полемічність, що випливає з внутрішньої іманентної діалогічності людського мислення; журналіст завжди розмовляє з аудиторією, навіть якщо він не веде відкритої суперечки з виявленим опонентом, він звертається до людей з метою переконати їх у правильності своїх поглядів, у прагненні спонукати до чогось.

Метод журналістики складається ніби з двох невіддільних одна від одної частин: методу вивчення дійсності й методу викладу наслідків цього вивчення. Перша частина, власне, тотожна методам збирання інформації. Про другу частину слід сказати докладніше. Вона характеризується:

1) описом (дослідженням) дійсності на підставі свіжих спостережень узятих просто з життя фактів і явищ;

2) широким використанням абстрактно-логічного (понятійно-наукового) способу мислення (який лишається все ж у межах суб'єктивного бачення світу, не претендуючи на наукову повноту, точність і виразність);

3) наявністю образу автора, який об'єднує асоціативні частини тексту, упорядковує факти, демонструє свій рух до висновків;

4) "лабораторністю", навмисною сконструйованістю, комбінаторністю.

Найголовніша властивість методу журналістики полягає в загалом довільному поєднанні елементів наукового й художнього мислення. Серед журналістських творів неважко знайти статті, що наближаються за глибиною осмислення явища, за методом мислення й за стилістикою до наукових праць. Але так само легко виявити й журналістські твори, засновані на художньому мисленні і збудовані на образній домінанті, що наближають їх до літературної творчості.

Наведімо приклади з історії. Дуже часто літературна критика розвивається в межах понятійного мислення. У 1988 році в журналі "Новый мир" (№ 9) була опублікована стаття Олександра Гунгнуса "На руїнах позитивної естетики. З історії одного терміна". Вона нанесла руйнівний удар по поняттю соціалістичного реалізму, який тоді ще залишався на озброєнні радянського літературознавства. "Соціалістичний реалізм, - довів автор, - це не естетика й не творчий метод; це в кінцевому рахунку замаскована релігія, без якої не могла обійтись замислена Сталіним імперія казармового соціалізму" . Стаття взагалі не містила в собі образного елемента, публіцистичну проблему артор розв'язав лише в межах наукового типу мислення. Відтак, ця стаття (а таких багато з'являється на сторінках друкованої преси) являє собою зразок наукової публіцистики.

Поруч з нею не менш сильні позиції в публіцистики художньої, збудованої на образному відтворенні картини світу. Яскравою образністю, глибоким людинознавчим пафосом відзначається публіцистика Максима Рильського (1895-1964). У книзі "Вечірні розмови" (1962), яка склалася з публікацій поета на сторінках газети "Вечірній Київ", зібрано чимало нарисів про його видатних сучасників. Зокрема, у нарисі "Останнє полювання" відтворений образ Амвросія Бучми в останні роки його життя, відображена його любов до природи, уміння бути щасливим на сцені і в житті.

Ми бачили приклади, які демонструють використання двох крайніх різновидів мислення (наукового і художнього) в окремих публіцистичних творах, але найбільш поширеним типом журналістських текстів є такі, де по-справжньому асоціативно поєднані елементи наукових доказів і художньої переконливості.

Звернімося до творчості знаменитого російського журналіста Анатолія Аграновського. У нашумілому свого часу циклі нарисів "Листи з Казанського університету" (1960) він підняв проблеми реформування вищої освіти, неефективних методів навчання студентів, старіння викладацького корпусу. Тут створені образи багатьох учених і талановитих студентів, але разом з тим широко використані й наукові докази, статистичні дані, викладені наукові теорії, проблематика досліджень лабораторій і т. д. Така комбінаторність дозволила авторові, з одного боку, глибоко, а, з другого боку, цікаво, відобразити життя вищого закладу освіти, не тільки поставити важливі проблеми, але й олюднити їх, показати їх вплив на долі людей. Твори такого типу найчастіше зустрічаються на сторінках періодичної преси.

Розгляньмо наукові й художні складники методу журналістики.

Як і завжди в науці, чільне місце в побудові концепції й у рухові до висновків належить доказам і аргументам.

Доказ є окремим виявом аргументації і виявляється тоді, коли в текст журналістського твору включаються положення або твердження, істинність яких встановлена раніше і не підлягає сумніву в межах існуючої системи знань.

Аргументами так само є документальні дані, в основі явих лежать об'єктивні факти, події, реальні прояви тих чи інших тенденцій об'єктивної дійсності. Означений тип представлений кількома групами елементів доказової дії.

4. Фейлетон, як жанрова форма сатиричного відображення дійсності.

Фейлетон- сатиричний жанр публіцистики, що виявляє комічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним засобом фельєтоніста є художній образ. Автор обов'язково повинен створили образ негативного явища, події, героя, в осмисленні яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціальну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап Вишня, назвавши його "усмішка".

Фейлетон (фр. feilleton - аркуш) зародився наприкінці XVIII ст. у французькій революційній пресі. Спочатку це були невеликі публікації, друковані у вигляді додатка до видання на окремому аркуші. Згодом такого характеру твори перейшли на газетну сторінку. Ще на початку ХХ століття жанрові особливості таких публікацій не враховувались: фейлетоном вважали все, надруковане в газеті "підвалом".

Таким чином, фейлетон - сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ дійсності. За найбільш поширеною класифікацією, фейлетони поділяють на документальн і проблемні. Будь-який фейлетон у тій чи іншій мірі базується на фактах дійсності, тим паче, кожен фейлетон повинен бути проблемним.

Методика роботи над фейлетоном у зв'язку із складністю його як жанру "подвійного підпорядкування" багато в чому відрізняється від методики роботи над творами інших жанрів преси. Найчастіше джерелом тем фейлетонів є редакційна пошта, власні спостереження сатирика.

Звичайно, найбільш плідні такі пошуки фейлетоністів, в яких тематика виступів підказана самим життям, визначається задовго до самого виступу, а потім фейлетоність лише добирає факти.

Застосовуючи той чи інший композиційний прийом, втілюючи той чи інший задум, порушуючи ту чи іншу проблему, журналість повинен пам'ятати про величезну відповідальність, яку він накладає на себе, взявшись за написання фейлетону, - жанру, що вимагає пильної уваги до кожного слова, до кожного факту.

5. Методика роботи над нарисом.

Змістом нарисового твору є відібрані автором і відображені у відповідності з його суспільно-політичними ідеалами факти і явища соціального життя, а також викликані ними думки, міркування, судження. У змісті твору має поєднатися те, що власне, йде від об'єкта зображення - тобто явища, і від суб'єкта - тобто автора. Між змістом і формою існує тісний внутрішній зв'язок і разом з тим ряд непомітних переходів. Якщо, навприклад, в інформаційних жанрах в основу повідомляються факти, а змість і авторська позиція проявляються хібо що у їх виборі, то у пубіцистичному творі автор ці факти ніби групує згідно з думками, що виникаються у нього в результаті заглиблення у їх внутрішню сутність. Отже, на передній план виносяться не самі факти, а ідея як суттєва сторона їхнього змісту.

Складовим елементом художньої форми твору є його композиція - свієрідна структура, що зумовлються змістом, розміщенням і співвідношенняи всіх складових частин (компонентів) твору, порядок розгортання подій і розстановки персонажів. Складність художнього письма полягає в тому, що характер не можна зобразити лише переліком його властивостей, лише розповіддю про нього... Характер можна розкрити, тільки зобразивши всі його взаємовідносини і зв'язки. Логікою своєї поведінки і завдяки фантазії автора герої включаються у нові подї, у нові відносини і у вчинках та діях розкриваються і формуються як типи. Коли ведемо мову про нарисовий образ, мусимо чітко усвідомлювати його спорідненість з образом художнім. Нарисовий образ, як і художній, це не що інше, як узагальнення фактів і явищ, їх оцінка. Крім зображення людської особистості нарис володіє великими можливостями створювати і узагальнювати типи. Нарисовцеві потібно доконче знати, що типізація починається з відбору матеріалу. Аналізу фактів дійсності, людських характерів та рис.

Публіцистична творчість, як підкреслю вальс вище, немилима поза фантазією, поза творчою уявою і хистом.журналіста на основі сприйняття ним реального життя, створення нових образів. Фантазія - неодмінна умова будь-якого творчого процесу, і було б безглуздо заперечувати її роль навіть у найбільш строгій науці.

Пейзажні характеристики мусять органічно вплітатися у роповідь, інакше цей атрибут буде перешкодою до сприйняття твору. У нарисі мусять знайти своє місце і гострота політичних оцінок, і актуальність теми, і пофос наукового дослідження, і точний аналіз. І все це повинно злитися з художнім образом. Тільки тоді вийде справжній майстерний сплав думок і слів, овіяних глибоким поетичним відчуттям. Поширеними засобами публіцистичності є авторські відступи, підтекст, риторичні запитання, звернення, іронія, антитеза, гавмисний повтор тощо. Публіцистичність відображення підсилюють саме авторські відступи, коли у певній послідовності і відповідно до задуму викладаються фаети, і раптом автор ніби "зупиняє" сюжет і вводить у твір якісь нові деталі, факти.

6. Портретний нарис. Зарисовка.

Портретний нарис. У його центрі зображення внутрішнього світу людини, розкриття її характеру через конкретні суспільно значимі вчинки, конфліктні ситуації. Завдання автора при написанні такого на рису - з безлічі фактів вибрати найхарактерніші, найтиповіші, назвати час і місце дії, точно відтворити життєву ситуацію. При цьому нарисовець мусить виділити з характеру свого героя найприкметніші риси і, розкривши їх через певну ситуацію, піднятися до масштабних узагальнень чи висновків або ж внутрішньою логікою розповіді підвести до них читача.

Тенденція відходу нарисовців від чистого автобіографізму взагалі є визначальною для сучасної публіцистики. У портретних нарисах, в яких простежується поведінка конкретної людини в екстремальних умовах найбільшої змістовності, ідйної впливовості досягається тоді, коли автори не зупиняються на рельєфних фактах, не ходять довкруж них, а підносяться до художніх узагальнень.

Зарисовка- найбільш компактний жанр художньої публіцистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визначною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб'єктивно) її значення. В ценрі зображення тут виступає завжди конкретна та локальна за значенням і масштабами подія. У зарисовці, як і в репортажі, виразно виявляється авторське "я", чим, безумовно, підсилюється ефект авторської присутності. Це саме той журналістський твір, у якому рельєфно проступають найбільш характерні риси особистості, найяскравіші, найсуттєвіші факти з життєпису персонажа. Які б особливості зарисовки ми не виділяля, незаперечним є те, що авторові не треба прагнути до всеосяжності, всеохопленян у показі характеру героя, зображенні події чи явища. Його головна мета - виосібнити зпоміж багатьох, навіть суттєвих граней найосновнішу і знайти ефективну форму її публіцистичного вираження.

7. Проблемний та подорожній нарис.

Проблемний нарис. Характеризується поглибленим осмисленням багатогранних проблем сучасного виробництва і передусім таких, як дальше підвищення ефективності і якості праці, системний і комплексний підхід до питань соціології, політекономії, механізму керівництва та управління, глибинного нарисово-публіцистичного освоєння складних соціальних аспектів нашого життя. Крізь призму трудової діяльності людини публіцисти прагнуть розкрити багаті обрії її внутрішнього світу. Це, так би мовити, традиційний ключ публіцистичного осмислення й освоєння об'єктивної реальності.

Однак спостерігаємо й іншу тенденцію, характерну нинішньому нарисові, що ґрунтується на широкому соціологічному аналізі. Конкретна людина присутня в ньому постільки, поскільки бере участь в освоєнні проблеми, якогось її аспекту, ілюструє думку. Автори не те що відмовляються від традиційного героя - вони не відчувають у ньому потреби.

Причому головне завдання публіциста-проблеміста наших днів не в тому, щоб вчити, як будувати, сіяти, а в тому, щоб конкретну життєву проблему оцінювати через призму досвіду, внутрішнього світу героя, журналістським камертоном вловитиі відбити тривоги, клопоти, надії, ставлення героїв до проблеми. Чи не тому багатьом публіцистичним творам властва конструктивність, яка проявляється в бажанні автора прийти на допомогу, що обумовлюється розумінням справ, умінням бачити причини, передбачати перспективи. Додамо, що при написанні проблемного нарису важливо зосередити увагу на головних епізодах, вичленити проблеми, відібрати найбільш валиві факти. Автор повинен думати, щоб не тільки розповітати про те, що саме слід зробити, а й як цього досягти. Проблемні нариси високої проби мають виховувати читачів, формувати їх державне мислення, тобто пробуджувати усвідомлення громадянського обов'язку, допомагати їм стати на чіткі життєві позиції, залучати до освоєння багатств культури і, крім того, розвивати ще цілий комплекс якостей: сміливості, наукового розрахунку, інженерного підходу до доцільності прийнятих рішень, уміння дивитися на буденний факт з висоти наших спільних цілей.

Подорожній нарис. Один з найдавніших різновидів нарисової творчості. Основою такого нарисує, безумовно, дорожні спостереження, зустрічі з цікавими людьми, враження від баченого, почутого й пережитого, соціальні, економічні, наукові, моральні проблеми, що відкриваються мандрівникові. Однак подорожній нарис - це не просто протокольна хроніка, яка фіксує буквально все, що побачив і почув автор. Тільки широкий світогляд, правильна соціально-політична позиція, постійна здатність дивуватися допомагають всебічно осмислити і проаналізувати побачене і цікаво, доступно його зобразити і таким чином уникнути описовості та споглядальності. Нарисовець повинен володіти талантом справжнього художника, творчою сміливістю, глибоким світоглядом.

8. Критерії визначення нарису.

В історію нарис увійшов в XVIII столітті як жанр демократичний, прогресивний, бо, власне його розвиток співпав із значними соціальними подіями та змінами в історії людства. Перші праобрази нарису з'явилися в 1709-1712 рр. в Англії. Це були сценки лондонського життя. У Франції до цього жанру зверталися просвітителі, в Німеччині його розвивали Гейне і Гете. В російській журналістиці поява нарису пов'язана з так званою літературою мандрів.

Нарис- найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, у якому досліджуються реальні життві яквища через людські долі та характеристики з метою впливу на соціальну практику, формування особистості, її орієнтації у системі соціально-політичних і духовних цінностей.

Характеризуючи нарис слід брати до уваги: 1) предмет і масштаб пізнання, осмислення, узагальнення та відображення; 2) функціональне призначення, пізнавально-виховні можливості і завдання; 3) масштабність висновків та узагальнень; 4) стилістичні особливості, тобто виражально-зображувальні засоби.

Нарис - це самостійний жанр публіцистики, в якому на документальній основі узагальнюються важливі суспільно-політичні яквища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини, розкринняїї характеру.

Нарис - центральний жанр публіцистики, що передбачає оперативний відгук на подію, розкриття образу цікавої особи, створення портрет}' колективу, розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї й чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються "нарисовці". Внутрішньожанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Головна особливість нарису - широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

9. Сміх як засіб впливу на аудиторію.

Психологи наголошують, що увагу привертають найбільш потужні, яскраві, нові та несподівані подразники. Але привернути недовільну увагу до мовленнєвого повідомлення - це ще не означає спонукати слухачів дослухати його до кінця: треба не лише завоювати їх увагу, але й підтримувати її до закінчення мовленнєвого впливу. Інтерес є одним із найефективніших збуджувачів уваги. Для збудження уваги та інтересу є два засоби: розташування найбільш важливих повідомлень у тексті та мотивація, її дієвість для аудиторії. Доцільно розташовувати найважливішу інформацію на початку (антикульмінація) чи у кінці тексту (кульмінація), а не в середині. Дослідження показали, що кульмінація має більшу перевагу для зацікавленого слухача або читача, для якого достатньо невеликого стимулу, щоб примусити його дослухати або дочитати текст до кінця. З цієї точки зору, ефективним є використання у навчальному процесі гумористичних ситуацій чи анекдотів, тому що особливість цього жанру полягає в тому, що уся суть анекдоту міститься в останній фразі. Засоби привернення уваги об'єкту впливу можуть міститися не лише у самому текст і, ал е й за його межами. На процес сприйняття у значній мірі впливає настанова, тобто готовність до певної діяльності. Ця настанова фіксується свідомістю реципієнта та спричиняє стійкий вплив на розуміння матеріалу, що пропонується для сприйняття. Розумова активність та, як наслідок, підвищення продуктивності недовільного запам'ятовування викликає при цьому й своєрідний орієнтувальний рефлекс на новітність. Як відомо, гумор є потужним засобом впливу на емоційну сферу людини та важливим чинником емоційної пам'яті, а отже, й засобом підвищення ефективності навчання та підсилення мотивації вивчення іноземної мови. Емоційне збудження залучає до активної діяльності важливі підкоркові центри мозку. Це тонізує кору великих півкуль та підвищує їїфункціональну працездатність. Вплив на емоції сприя є не лише стійкому, але й швидкому запам'ятовуванню навчальногоматеріалу, оскільки формування слідів емоційної пам'яті відбувається, головним чином, з першої пред'яви. Таки м чином, гумор є одним із найефективніших засобів емоційного впливу на аудиторію, він допомагає підтримувати жвавий інтерес т а увагу, створювати сприятливу моральну т а емоційну атмосферу. Як вважають психологи, сміх виступає як засіб об'єднання людей. Спільне сприйняття також накладає певний відбиток на процес розуміння за рахунок заразливого впливуприсутніх. При цьому виника є ефект солідарност і, яки й стає особисти м спонукачем діяльності кожного.

10. Суть сатиричного методу відтворення дійсності.

Тривалий час у тлумаченні терміна "сатира" дотримувалися думки, що це група викривальних художніх та художньо-публіцистичних творів різних жанрів. Але в такому випадку до сатиричних важко віднести твори несатиричних жанрів, в яких використовуються прийоми іронії та сарказму. Адже сатира - це не тільки твори викривального характеру, а й спосіб відображення дійсності. Специфіка сатири полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, вона утверджує позитивні ідеали через викриття недоліків.

Українська сатира збагатила літературу творами Остапа Вишні, В. Червенського, Л. Чернова, М. Білкуна, П. Глазового, В. Еллана-Блакитного, О. Ковіньки, Ю. Вухналя.

Критиці нема чого виясняти своє ставлення до предмету сатири - вона покінчила з ним різні порахунки. Критика вже виступає не як самоціль, а тільки як засіб. Її основний пафос - викривання.

З недавнього минулого ми знаємо: де глухнуть критика і самокритика, де аналіз реальної обстановки підмінюється розмовами про успіхи, там створюється обстановка безкарності та вседозволеності.

У сучасній газетно-журнальній сатирі дослідники налічують щонайменше півтора десятка жанрів: сатирична замітка, репліка, фейлетон, памфлет, гумореска (гумористичне чи сатиричне оповідання, жанр), байка, пародія (пародійна хроніка), епіграма, усмішка, анекдот, сатиричний афоризм (фраза), а також комедія (кінокомедія), сатирична повість, сатиричний роман.

Сатирична замітка - жанр настільки популярний в нашій пресі, наскільки і невивчений. Здебільшого, досліджуючи жанри сатири і гумору, про сатиричну замітку не згадують взагалі. У посібнику ж "Теорія і практика періодичної преси" (автор відповідного розділу М. С. Черепахов) взагалі отожнено сатиричну замітку з пародійною хронікою, яка друкується в "Літературній газеті" під рубрикою "Роги і копита". З таким же успіхом пародію на репортаж можна вважати сатиричним репортажем.

Сатирична замітка - це твір газетно-журнальної сатири, в якому стисло, в яскравій, дотепній формі повідомляється про негативний факт з метою його усунення.

Призначення замітки взагалі - повідомлення факту чи фактів дійсності. Але сатирична замітка є засобом виявлення недоліків, однією з форм критики, викриття. Цій же меті служить факт і в інших сатиричних жанрах, наприклад у фейлетоні. Проте у фейлетоні, зокрема в белетризованому, факти виступають в узагальненому вигляді, як засіб типізації дійсності. Фейлетоніст, повідомляючи факти, створює навколо них певну громадську думку, яка схвалює позитивні дії персонажів, осуджує негативні.

Починаючи роботу над сатиричною заміткою, автор повинен пам'ятати, що існує ряд способів опрацювання фактичного матеріалу, тобто власне написання творів цього жанру. Найбільш поширений з них - пародіювання твору іншого жанру, різновиду. Тут автор намагається якомога далі відійти від прямої констатації факту. Пародійна форма дає можливість широко використовувати іронію. На перший план висуваються незначні подробиці, найчастіше - вигадані.

Другим за частотою вживання є продовження лінії міркувань негативного персонажу (зведення їх до абсурду). Використовуючи його, автор удавано переходить на позицію "героя". Тут слід подбати про збереження почуття міри, не нагромаджувати непотрібні деталі, зайві домислені ситуаціії. Сам же прийом надзвичайно ефективний, ба він передбачає наявність, крім негативного факту - цифри, факту-випадку тощо, документально зафіксованих слів кожного негативного персонажу.

Помітну роль у вдалому застосуванні згаданих прийомів відіграє домисел. Але є сатиричні замітки, побудовані цілком на домислі або на поєднанні домислу з прямою констатацією фактів.

Близький до розглянутого зараз і прийом, який полягає в широкому проведенні аналогій. Інколи автор не вдається ні до вигаданих ситуацій, ні до аналогій, ні до будь-яких інших способів надання фактові іронічного забарвлення. На допомогу йому приходить звичайне літературне оформлення фактів. Вживаючи слова емоційної оцінки, виділяючи суттєве за допомогою інших лінгвостилістичних засобів, найчастіше таких, що ґрунтуються на анатомії, трансформації фразеологізмів тощо - гуморист досягає потрібного результату.

Байка - сатиричний чи гумористичний твір повчального характеру з алегоричним вмістом. Персонажами байок, як правило, є фантастичні антропоморфні істоти, в діях і вчинках яких вгадується світ людей з їхніми стосунками, конфліктами тощо. Дослідники виділяють три різновиди байок: сюжетні байки, байки-мініатюри, байки у прозі. Перший різновид - це класична байка, характерна для творчості Г. Сковороди, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова.

У сучасній пресі частіше використовуються два інші різновиди байки, оскільки традиційний різновид значною мірою себе вичерпав.

Таким чином, сучасна преса, використовуючи жанр байки, здебільшого прозові його різновиди, за допомогою давньої алегоричної форми виступає проти різних негативних явищ у нашому житті.

Гумореска - невеликий за обсягом художній твір, у якому розповідається про комічну пригоду чи рису характеру людини. За своїми виражальними засобами вона близька до жанру гумористичного чи сатиричного оповідання. Проте має і свої особливості. Твори цього жанру легкі, мобільні. Не мають жодної зайвої деталі, всі вчинки героїв не лише психологічно, але й сюжетно вмотивовані, сюжет - динамічний, смішний, оригінальний.

Жанр гуморески зародився саме в українській журналістиці 20-30-х років у надрах традиційного для вітчизняної літератури жанру гумористичного оповідання. У той час в цьому оповіданні виступали такі відомі гумористи, як М. Зощенко, В. Чечвенський, Ю. Вухналь, К. Котко, С. Чмельов та інші. Видатний вклад у розвиток жанру вніс Остап Вишня.

На відміну від гумористичного оповідання, основне завдання гуморески - не детальне змалювання образу персонажу, а відтворення (висміювання) якоїсь одної негативної риси його характеру. Тому характерною особливістю творів цього жанру є не різностороння характеристика персонажу, а висока сюжетно-ситуаційна напруга розповіді. Саме яскравий, динамічний сюжет і відсутність детальної характеристики персонажу - дві основні ознаки гуморески.

Гумореску зараховують до суто художніх жанрів, у газеті вона набуває публіцистичності, яскраво вираженого громадянського пафосу. Це відбувається внаслідок швидкого реагування на різноманітні явища і події суспільного життя.

Словом, це жанр бойовий, ефективний, який потребує від автора пильного, іронічного, погляду на життя, вміння знайти дотепні деталі, побудувати цікавий комічний сюжет, сконструювати сучасні негативні характеристики.

Епіграма (від гр. epigramma - напис) - короткий, найчастіше у вигляді монострофи, сатиричний вірш, спрямований проте негативного суспільного явища чи конкретного носія недоліку. Для епіграми характерна гранична концентрація думки, стрімкий розвиток теми, несподівана кінцівка.

Як бачимо, нашим сатирикам є чим озброїтися, щоби сміхом боротися проти всього віджилого, проти недоліків, які гальмують поступальний рух сучасного суспільства.

11. Проаналізуйте композицію нарису

Композиція (з латинської - побудова, складання, поєднання, створення) - побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту. Композиція складається з двох основних груп елементів: текстуальних та надтекстуальних. До останніх відносяться заголовок, епіграф, пролог, епілог, передмова, післямова, дедикація (присвята) тощо. Група текстуальних елементів, у свою чергу, ділиться на дві підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від сюжетних, котрі утворюють подієвий каркас епічного чи драматичного твору, уповільнюють розвиток дії, це - ліричні або авторські відступами, літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, екскурси в минуле, статичні описи (розгорнутий пейзаж, інтер'єр, екстер'єр, портрет, авторські характеристики), різномані передісторії та міжісторії, спогади героїв, вставні епізоди (новели, сни, листи тощо), повтори однорідних епізодів з поступовим підсиленням.

Для зрозуміння своєрідності композиції твору важливо виділити композиційну домінанту (композиційний фактор), яку складає або центральний персонаж, або головний конфлікт, або місце дії, від яких прямо чи опосередковано залежать всі інші компоненти.

Одним з найбільш продуктивних композиційних чинників є сюжет (з французької - тема, предмет). Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій, покладених в основу епічних, драматичних чи ліро-епічних творів. Під сюжетом ще розуміють спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій, рух характерів у неповторному художньому світі, у художньому часі і просторі.

Оскільки сюжет постає як певна послідовність чергування подій і ситуацій, то повинна існувати сила, яка надає йому динаміки, руху. Такою рушійною силою є конфлікт (з латинської - зіткнення, сутичка) (див. нижче).

Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання конфлікту (тобто від етапів його розвитку) виділяють елементи сюжету: експозицію, зав'язку, розвиток дії (перипетії), кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (з латинської - виклад, опис, пояснення) - вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав'язку. Як правило, в ній читач знайомиться з головними учасниками майбутніх подій, із середовищем, часом та місцем дії. Розрізняють такі види експозиції: 1) пряму (передує в тексті зав'язці), 2) затриману (подається після зав'язки окремими деталями впродовж усього тексту) і 3) зворотну (подається наприкінці твору).

Початок конфлікту, перше безпосереднє зіткнення сил, що дає поштовх наступному розвитку подій, фіксує зав'язка - епізод чи декілька епізодів, з яких починається дія твору. Саме зав'язка виявляє основні сили, що конфліктують, причини їх зіткнення, протилежність поглядів, інтересів, устремлінь. Кожна окремо взята макрочастина художнього твору (глава, частина, дія тощо) може мати свою зав'язку, підпорядковану основній.

Зіткнення протилежних сил поглиблюється у розвитку дії - перипетіях. Це основна частина сюжету, що змальовує загострення у стосунках конфліктуючих осіб, яке охоплює не лише головних а й другорядних дійових осіб. У розвитку конфлікту найяскравіше виявляються риси характерів персонажів, їх світорозуміння й життєва позиція. Рушієм перипетій найчастіше виступає інтрига (з латинського - заплутую). Під інтригою розуміють складне й заплутане розгортання подій у драматичному чи розповідному творі з метою відбити гостру боротьбу між персонажами, досягти особливого напруження дії і зацікавити ("заінтригувати") нею читачів. Розрізняють інтриги політичні, пригодницькі, любовні, детективні, психологічні тощо.

З метою уповільнити або затримати розгортання дії використовують композиційний прийом ретардації (від латинського - затримка, уповільнення). Досягається ретардація позасюжетними елементами.

Найдраматичніша точка твору називається кульмінацією (від латинського - вершина). Це момент найвищого піднесення, напруження, розвитку конфлікту, момент вирішального зіткнення характерів, мить перелому в сюжеті, з якої починається розв'язка. Кульмінація стає найбільш складним випробовуванням для персонажів, котре вирішує їх майбутнє. У деяких творах можна виділити декілька кульмінацій.

Саме кульмінація створює умови для швидкої або поступової розв'язки. Розв'язка - це вирішення конфлікту, показ наслідків конфлікту (чи конфліктів), остаточне вирішення долі персонажів. Як правило, розв'язка подається в кінці твору, хоча, згідно задуму автора, може стояти і на початку (новела В. Стефаника "Новина").

Кожен з елементів сюжету несе певне змістове навантаження. Експозиція дає змогу визначити тему твору, зав'язка - його проблематику, розвиток дії формулює ідею і розкриває авторське ставлення до зображуваного, кульмінація ще раз ставить проблему в оновленому, більш узагальненому вигляді, а розв'язка підпорядковується розкриттю концепта твору79.

Перестановка елементів сюжету чи відсутність одного з них має важливе змістове навантаження і залежить від задуму автора, логіки побудови того чи іншого твору.

Окремим вираженням сюжету, його схемою є фабула (з латинської - байка, розповідь, переказ). Іноді не розрізняють цих термінів: сюжет і фабулу. Якщо сюжет - це авторське розташування зображуваних подій, то фабула - їх хронологічна, природна послідовність. Фабула сприймається як послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Іноді автор твору, виходячи з певних ідейно-художніх завдань, відходить від хронологічного, тобто фабульного, розгортання подій (як у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика). Якщо сюжет переказати неможливо (його можна лише дослівно повторити), то фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами розповідаємо те, що прочитали.

Окремо скажемо про такі два надтекстуальні елементи композиції, котрі помилково називають елементами сюжету, як пролог та епілог (з грецької - передслово та післяслово). Пролог - це вступна частина, в якій коротко викладаються розгорнуті далі події або зображується одна подія, яка проливає світло на основну дію, розкриває першопричини подальших колізій (з латинської - зіткнення; джерело конфлікту та форма його реалізації у художньому творі, це гостра суперечність, зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів). В окремих творах (як-от в поемі "Мойсей" І. Франка) у пролозі повідомляється про ідейно-тематичний задум автора, мету - авторський сенс - твору.

Епілог - заключна частина твору, в якій ідеться про те, що сталося з персонажами після розв'язки, через деякий, іноді досить тривалий час. Епілог відтіняє домінанту в характерах, додає нову інформацію, дає авторську оцінку зображуваної моделі життя тощо. Пролог та епілог - це наче "елементи "іншого" сюжету, який передує сюжету літературного твору або продовжує його"80.

У ліричному творі сюжет в його епічному чи драматичному трактуванні відсутній. Неможливо переказати сюжет ліричного твору. Читаючи такий твір, ми передусім чуємо голос ліричного героя, знайомимося з його внутрішнім, духовним світом. Перед нами постають "події" не зовнішні, а внутрішні, суб'єктивні. Складовими ліричного сюжету є психічні процеси: переживання, почуття, думки ліричного героя, який чутливо реагує на те, що відбувається у навколишній дійсності.

Одним з найважливіших компонентів внутрішньої форми художнього твору є образ персонажа (з французької - маска актора). Персонаж - це постать людини, зображена письменником у художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи (тобто текстуального (чи вербального) суб'єкта) кожного літературного жанру. Персонаж переважно наділений яскравим характером, окреслений взаєминами із довкіллям, зв'язками із національним, соціальним, історичним контекстом. До персонажів також відносять олюднені, оживлені образи речей, явищ природи, особин тваринного світу в казках, байках, притчах, фантастичних творах тощо. У ліриці персонажа називають ліричним героєм або ліричним суб'єктом.

Стосовно більших творів говорять про систему персонажів, що постає внаслідок їх групування. Групування персонажів здійснюють на основі певних взаємин між дійовими особами. Образи-персонажі в сюжетному творі (особливо великому) виступають не ізольовано, а в різноманітних і часто складних зв'язках. Групують персонажі за різними ознаками: політичними, національними, соціальними, родинними зв'язками, сусідством, психічними характеристиками тощо. Найтиповішим є поділ персонажів на позитивних (втілення певних чеснот) або героїв, та негативних (втілення певних вад) або антигероїв. Розрізняють також головних і другорядних персонажів.

Витворюючи образ персонажа, письменник органічно поєднує в ньому індивідуальні та типові риси. У цьому зв'язку говорять про типізацію та індивідуалізацію.

Під типізацією розуміють створення певних образів у мистецтві, в яких одиночне стає виразом загального. Образ-тип концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної нації або іншої групи людей, водночас залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним.

Під індивідуалізацією розуміють надання змальованим у художньому творі образам своєрідних, неповторних рис. Загальним в образі персонажа є передусім все загальнопоширене, притаманне групі подібних у якомусь аспекті (національному, соціальному, психічному, моральному тощо) осіб. Індивідуальне, натомість, йде від вроджених людських особливостей, набутих неповторних якостей, переплетіння вродженого, набутого та ситуативного. До основних засобів індивідуалізації персонажа зараховують: портрет, його вчинки, мова персонажа, пряма і непряма характеристики цього персонажа, його ставлення до когось чи чогось та ін. Діалектика загального та індивідуального по-різному проявляється у різних літературних напрямах (класицизм, романтизм, реалізм тощо).

12. Проблема об'єктивності і правдивості при сатиричному відображенні дійсності.

Показать полностью… https://vk.com/doc10968369_90771669
659 Кб, 17 мая 2012 в 14:36 - Россия, Москва, МЭГУ, 2012 г., doc
Рекомендуемые документы в приложении