Всё для Учёбы — студенческий файлообменник
1 монета
docx

Студенческий документ № 091268 из МЭГУ

1. Типологія класифікації засуджених у пенітенціарних закладах.

Необхідною умовою ефективного досягнення цілей покарання є індивідуалізація покарання не тільки при його призначенні, а й при його виконанні, що передбачає зміну обсягу кари залежно від поведінки засудженого, іншими словами - на стадії виконання покарання має місце індивідуалізація карально-виховного процесу, тобто визначення оптимальних засобів виховного характеру для досягнення позитивних змін в особистості засудженого, розробці сучасних науково обґрунтованих програм комплексної психолого-педагогічної переорієнтації осіб, які відбувають покарання, для подальшої їхньої ресоціалізації.

Особи, які вчинили злочини і засуджені до позбавлення волі, повинні відбувати призначений судом строк покарання в установах виконання покарань. За цей час з ними має бути проведений складний комплекс різних заходів виховного характеру. Процес виховання і особливо виправлення дорослих людей складний сам по собі, однак найбільша складність цього процесу виявляється в умовах місць позбавлення волі, коли він відбувається при негативному оточенні, в умовах міжгрупових і особистісних конфліктів. Різний вік засуджених, різний рівень їхньої соціально-моральної зіпсованості, відмінності в характері, ступінь суспільної небезпеки вчинених злочинів, тривалість злочинного способу життя та інші фактори потребують різноманітних підходів до різних груп засуджених на підставі Індивідуальних програм соціально-психологічної роботи у процесі організації всієї діяльності в установах виконання покарань. Разом із тим, певним групам засуджених властиві загальні, найбільш суттєві ознаки, згідно з якими вони можуть розподілятись на відносно однорідні категорії. Необхідність дотримання вимог диференційованого виконання покарання У виді позбавлення волі обумовила класифікацію засуджених.

За словником "класифікація" - це розподіл будь-якої чисельності, множини на відносно однорідні групи, класи. Вона базується на судженнях про схожість і відмінність між об'єктами, є опорним пунктом . Наука неможлива без класифікації і типології об'єктів і предметів, що вивчаються. Більше того, класифікація - одна з людського розуму, яка певним чином забезпечує економію мислення Вона має також і важливе практичне значення, оскільки обґрунтований диференційований підхід до впливу на різні класи об'єктів, більш глибоке їх вивчення і осмислення.

Значення класифікації засуджених полягає в тому, що вона забезпечує:

- ізоляцію різних категорій засуджених, що зменшує шкідливий взаємовплив. Відомо, що понад 30% рецидивістів, котрі відбувають покарання, новий злочин вчинили завдяки набутому досвіду в місцях позбавлення волі;

- індивідуалізацію виконання призначеного покарання, враховуючи при цьому особисті відмінності різних категорій засуджених, забезпечення карально-виховного впливу, необхідного з точки зору його характеру і ступеня інтенсивності безпосередньо для даної категорії за суджених (класифікаційної групи). Цілком зрозуміло, що режим тримання і заходи такого впливу щодо осіб, які раніше відбували покарання, суттєво відрізняються від режиму й аналогічних заходів, які застосовуються до осіб, засуджених уперше. Згідно зі ст. 67 Мінімальний стандартних правил поводження з ув'язненими класифікація засуджених має на меті: а) відокремлення ув'язнених від злочинців, які через своє злочинне минуле то негативні риси характеру можуть шкідливо впливати на них; б) розподіл ув'язнених на категорії, які полегшують роботу з ними, з метою повернення до життя в суспільстві;

- створення умов для належного виконання покарання під час його відбування засудженими. Європейські тюремні правила (пункт 11) рекомендують при розміщенні в'язнів за різними установами або режимами належним чином враховувати їх правове становище (попередньо ув'язнений або засуджений в'язень, засуджений уперше, рецидивіст, короткий чи тривалий термін позбавлення волі), особливі вимога щодо режиму. Відокремлювати від таких в'язнів, які можуть використовувати спільне розміщення на свою користь, шкідливо впливати на інших; сприяти розміщенню, яке полегшує їх виправлення та соціальну реінтеграцію і враховує вимоги управління та безпеки;

- створення раціональної системи установ виконання покаранні (УВП), на яку впливає характер і стан злочинності у країні, отже, і склад засуджених до позбавлення волі. Структура, штати, розміщення об'єктів на території УВП залежать від визначення певних категорій засуджених, тобто від офіційної класифікації. Для застосування різних виправних режимів або розміщення особливих категорій в'язнів Європейські тюремні правила в міру можливості рекомендують використовувати окремі установи або окремі блоки таких установ (п. 13).

Таким чином, класифікація засуджених до позбавлення волі - розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками створення найбільш ефективних умов у досягненні цілей покарання.

Зміст класифікації залежить від її основи, класифікаційної ознаки критерію). У свою чергу критерії визначаються завданнями (цілями) групування.

Класифікація засуджених до позбавлення волі, яка передбачена нормами кримінально-виконавчого права, має тісний зв'язок з класифікацією злочинів у кримінальному праві і класифікацією особи злочинця у кримінології. Вони перебувають у постійній взаємодії, доповнюють одна одну, і це зрозуміло, оскільки досягнення цілей покарання у виді позбавлення волі неоднакове стосовно різних категорій засуджених, що обумовлено різними факторами.

Крім того, кримінальне право класифікує злочинців за статтю і віком, а також залежно від їхньої минулої злочинної діяльності. За цією ознакою можна вирізнити: а) осіб чоловічої і жіночої статі, повнолітніх та неповнолітніх, осіб, які вчинили злочин уперше (серед них і особи, які вчинили злочини умисно і з необережності); б) рецидивістів (інколи така класифікація має назву класифікації залежно від соціальної небезпеки особи злочинця або класифікації за суб'єктом).

Віднесення злочину до певної класифікаційної групи пов'язане з певними правовими наслідками для засуджених, що вчинили злочини, причому ці наслідки мають досить суттєве значення з точки зору призначення і виконання покарання. Наприклад, чоловіки, які засуджені за особливо тяжкий злочин, можуть відбувати покарання у виправній колонії як середнього, так і максимального рівня безпеки, де умови утримання суттєво відрізняються, і саме за такими особами, як правило, встановлюється адміністративний нагляд; порівняно з іншими засудженими вони потребують значно більшого терміну перебування у колонії для застосування умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким та ін.

Кримінально-правова класифікація не ставить перед собою завдання якось впливати на порядок організації виконання і відбування покарання. Вона покликана розв'язувати інші проблеми, головні з яких - вирішення питання притягувати чи не притягувати особу до кримінальної відповідальності, кваліфікація злочину, вид і розмір покарання, Що призначається, тощо.

Головним завданням, метою класифікації засуджених до позбавлення волі є передусім диференціація 'їх за установами виконання покарання для того, щоб забезпечити індивідуалізацію покарання на стадії його виконання. Це означає зміну обсягу покарання залежно від особи засудженого, його поведінки під час відбування покарання, характеру і ступеня небезпеки вчиненого злочину. Окрім того, необхідність індивідуалізації виконання покарання передбачає обрання індивідуальних засобів і методів впливу, вибір необхідних саме конкретному засудженому заходів виховного характеру.

Отже, індивідуалізація покарання при його виконанні означав індивідуалізацію всього карально-виховного процесу. Це потребує встановлення не загальних вимог для всіх засуджених у цілому, а безпосередньо для конкретної, однорідної групи, категорії засуджених, і робиться для того, щоб забезпечити диференційний підхід до процесу виконання покарання, надає можливість працівникам різних служб виконання покарання більш ефективно взаємодіяти між собою у визначенні оптимальних заходів виховного впливу на засуджених.

У літературі традиційно виділяють дві класифікаційні системи: перша - юридична (яка має правове значення), друга - психологічна (які, має педагогічне значення). Іноді їх ще називають зовнішньою і внутрішньою, первинною і вторинною.

Оскільки головним завданням класифікації засуджених до позбавлення волі є, як результат, досягнення максимальної ефективності виконання покарання, то в основу юридичної класифікації покладені тісно пов'язаних між собою групи ознак, які визначають:

а) особу засудженого;

б) характер і тяжкість вчиненого злочину.

До першої групи ознак слід віднести соціально-демографічні (вік, стать, стан здоров'я, ступінь непрацездатності) і правові.

Згідно з законом і вказаними критеріями засуджені до позбавлення волі поділяються:

- за віком: на дорослих і неповнолітніх. Дорослі засуджені тримаються у виправних колоніях мінімального, середнього та максимального рівня безпеки (ст. 18 КВК України), неповнолітні засуджені - у виховних колоніях (ст. 19 КВК). Виокремлення із загальної кількості засуджених неповнолітніх обумовлено тим, що психіка і інтелект засудженого на час вчинення ним злочину ще недостатньо сформовані і розвинуті. При відбуванні, покарання таким засудженим на перший план як найважливіші висуваються виховні завдання, тому і колонії, де вони тримаються, мають назву виховних. Крім того, ці спеціальні колонії для неповнолітніх засуджених існують для ізоляції їх від шкідливого впливу дорослих злочинців;

- за статтю, що зумовлює окреме тримання осіб жіночої статі і чоловічої. Ця вимога поширюється і на неповнолітніх засуджених.

Засуджені іноземні громадяни та особи без громадянства повинні були б триматися окремо від засуджених громадян України. Для таких засуджених раніше, за часів існування Радянського Союзу, створювалися спеціальні установи виконання покарань. Нині за наказом Держдепартаменту України з питань виконання покарань спеціально виділені колонії, в яких утримуються ці особи. За станом здоров'я засуджені поділяються на працездатних, непрацездатних, хворих на тяжкі та хронічні захворювання. Наприклад, засуджені, хворі на туберкульоз, утримуються в окремих, спеціальних виправних установах на правах лікувальних. Засуджені особи пенсійного віку, а також засуджені інваліди першої і другої груп мають певні пільги щодо працевлаштування, оплати праці, обов'язкового навчання тощо. Окремо розміщуються засуджені, які залишені в слідчому ізоляторі для робіт по господарському обслуговуванню цієї установи, вагітні жінки і жінки з немовлятами, при деяких установах виконання покарання створені будинки дитини.

Серед даних, які характеризують особу засудженого, важливе значення має його минула злочинна діяльність, тобто сукупність відомостей, що дають уявлення про характер раніше вчинених злочинів, вид покарання, яке відбувала людина раніше. Згідно з названими підставами кримінально-виконавче право вирізняє такі групи засуджених:

1) засуджені уперше;

2) особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі. Ці засуджені тримаються окремо в спеціально створених для них установах виконання покарань різного рівня безпеки.

Принцип роздільного тримання засуджених в УВП на практиці здійснюється відповідно до ст. 92 КВК України. Так, уперше засуджених до позбавлення волі чоловіків тримають окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; уперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини.

Ізольовано від інших засуджених, а також окремо тримаються засуджені до довічного позбавлення волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування. Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, а також засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

Проте вимога роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання таких засуджених у лікувальних установах визначається нормативно-правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Отже, класифікація засуджених до позбавлення волі передбачає передусім ізоляцію і роздільне тримання в'язнів. Але під ізольованим і роздільним триманням слід мати на увазі таке їхнє перебування не тільки на території житлових секцій та інших приміщень установи виконання покарання, а й на виробництві.

У спеціальній літературі висловлюються пропозиції щодо ізольованого тримання засуджених психопатів. Це дозволяло б, з одного боку, застосовувати такий карально-виховний процес, який потрібен саме для Такої категорії людей, умови тримання яких включали б усі вимоги звичайного режиму і доповнювалися б специфічними засобами медичного і психологічного характеру, а з другого - створювати нормальну обстановку відбування покарання для здорових засуджених.

До другої групи ознак належать характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. Виходячи з цього критерію, окрім осіб, зазначених у ст. 92 КВК, виокремлюються групи засуджених:

1) які вчинили злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини;

2) чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості, умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі.

Окреме тримання засуджених за названими ознаками здійснюється з з урахуванням інших підстав класифікації (стать, вік, особа засудженого, громадянство і т. ін.). Наприклад, особа, яка вчинила тяжкий злочин, відбуватиме покарання в одній із таких установ: виправній колонії, мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, якщо, злочин вчинено жінкою, і у виховній колонії, якщо такий злочин вчинений неповнолітньою особою; середнього рівня безпеки, якщо злочин вчинено дорослим чоловіком.

Таким чином, юридична класифікація засуджених до позбавлення,, волі впливає на систему установ виконання покарання, призводить до, змін у правовому становищі засуджених.

Водночас при організації процесу карально-виховного впливу в конкретній установі виконання покарання така класифікація у ряді випадків 5 є недостатньою. З метою диференціації цього процесу з'являється необхідність вирізнити інші групи засуджених, які мають спільні риси з точки зору психолого-педагогічної характеристики осіб, які відбувають покарання. Виділення таких груп за певними ознаками є по суті своїй психолого-педагогічною класифікацією. Глибоке і всебічне вивчення особи, засудженого - обов'язкова умова виховного процесу в місцях позбавлення волі, завдяки чому він стає більш обґрунтованим і усвідомленим, дозволяє враховувати особливості психологічної структури тих, хто відбуває, покарання, орієнтувати систему їх правових і моральних переконань відповідно до норм і цінностей, прийнятих у суспільстві.

На відміну від юридичної, психолого-педагогічна класифікація не впливає на правове становище засудженого, однак її застосування обов'язкове при формуванні відділень соціально-психологічної служби і бригад засуджених, при поселенні в житлове приміщення. Критеріями такої класифікації можуть бути вік, освіта, властивості характеру, професія і трудовий досвід, стан здоров'я, сімейний стан, ступінь соціально-моральної занедбаності, характер антисоціальної спрямованості особи засудженого тощо.

Психологічну класифікацію засуджених на відміну від юридичної інколи називають ще внутрішньою, бо використовується вона безпосередньо в установі виконання покарання під час перебування засудженого у відділенні карантину, діагностики і розподілу, насамперед, для осягнення педагогічних цілей. Вона не впливає на розподіл засуджених за видами установ виконання покарання, проте її мають на увазі, коли необхідно розподілити засуджених між установами одного й того ж виду. Наприклад, засуджені, до яких згідно з вироком суду (ст. 96 КК України) застосовується примусове лікування, направляються до тих колоній, де буде організоване їхнє лікування, зокрема хворі на туберкульоз - у спеціалізовані лікувальні установи.

Професія, трудовий досвід беруться до уваги при працевлаштуванні, а значить, і при комплектуванні відділень соціально-психологічної служби. Обмежено працездатні, так звана "госпобслуга", може триматися окремо. Якщо виховний процес в установах виконання покарання розглядати як постійне проходження засудженим певних етапів виправлення, то слід якимось чином визначити ці етапи, щоб зафіксувати на кожному з них досягнення щодо кожного засудженого. Саме це і передбачає кримінально-виконавче законодавство (статті 100, 101 КВК України). Так, наприклад, серед засуджених вирізняють групи осіб, які стали на шлях виправлення, які твердо стали шлях виправлення і довели своє виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці, навчання, активною життєвою позицією. Віднесення засудженого до однієї з певних груп має велике практичне значення і пов'язане зі зміною умов тримання при відбуванні покарання: від покращання їх в межах однієї колонії або переведення до установи з менш суворими умовами тримання, аж до умовно-дострокового звільнення (статті 81,107 КК України). Цілком зрозуміло, що не всі засуджені одразу стають на шлях виправлення. Серед них чимало й таких, які порушують встановлені правила. Щоб мати можливість здійснити стосовно таких засуджених більш інтенсивний карально-виховний вплив, кримінально-виконавче законодавство виокремлює такі групи, як порушники режиму, злісні порушники режиму (статті 101,133 КВК України). Віднесення засудженого до однієї з таких груп також має серйозні наслідки - умови тримання під час відбування покарання можуть погіршуватися: таких осіб переводять До дисциплінарного ізолятора, приміщення камерного типу, в карцер. Психологічна класифікація засуджених до позбавлення волі може Здійснюватися і за такими критеріями, як ступінь педагогічної занедбаності засуджених та їхньої моральної деформації, і таким чином розрізняти осіб з неукоріненими антисуспільними поглядами і звичками, із сформованою антисуспільною установкою і з особливо стійкою анти-сУспільною установкою. Така класифікація у більшості випадків законом Не регулюється, тож залишається широке поле для творчих пошуків з боку працівників установ виконання покарання і наукових працівників.

У спеціальній літературі пропонується виділяти засуджених за спрямованістю особистості як системою потреб, потягів, переконань, ідеалів, інтересів, прихильностей, світогляду, які визначають вибірковість ставлення індивіда до оточуючого світу, його життєві плани, перспективи діяльності і на цій підставі диференціювати їх на осіб зі стійкою позитивною, стійкою, негативною, пристосовницькою та нестійкою або суперечливою спрямованістю особистості. Вважається, що володіння цією класифікацією дозволить забезпечити правильність вибору стратегії і тактики індивідуальною впливу на особистість, прогнозувати її поведінку як у період відбування; покарання, так і після звільнення з установ виконання покарання.

Відповідно до практичних цілей класифікації можлива диференціація засуджених і за іншими критеріями. Так, у педагогічних цілях можна розподіляти засуджених залежно від строку покарання, їхнього ставлення до, праці, навчання як до засудження, так і в період відбування покар; ставлення до вчиненого злочину, до призначеного покарання і т. ін. урахуванням вікових особливостей можна також виділяти засуджених молодого віку (18 - 25 років), середнього та старшого (понад 60 років).

Необхідність організації виховної роботи серед засуджених молодого віку пояснюється тим, що це вік найактивнішого періоду соціалізації особистості, період, коли відбувається формування основних рис характеру особи. Крім того, останнім часом, як свідчить наукова статистика, помітну: збільшилася кількість засуджених віком від 18 до 25 - 30 років, і становить 60, а в деяких УВП - до 70% від загальної кількості всіх засуджених. 10%, зрозуміло, слід враховувати у виховній роботі. Тому в деяких установах виконання покарання засуджених молодого віку об'єднують в окремі відділення соціально-психологічної служби, виробничі бригади і ланки. Практика знає випадки, коли створювалися цілі молодіжні колонії.

Розглянемо таку класифікаційну ознаку, як спрямованість вчиненого злочину. Кожна людина неповторно індивідуальна. Водночас між людьми багато спільного, надто коли вони ведуть подібний спосіб життя і займаються однією й тією ж діяльністю. Проблема класифікації осіб, які вчинили окремі злочини, є досить актуальною ще й через те, що вона пов'язану з завданням індивідуального кримінологічного прогнозування, в свою чергу це потребує всебічного урахування особливостей правопорушників, передусім тих, хто безпосередньо вчинив злочин. Вважають, наприклад, якщо людина вкрала один раз, то від неї можна очікувати нової крадіжки. Таке побоювання небезпідставне: як свідчать кримінологічні дослідження рецидиву, однорідні злочини повторюються з умовною ймовірністю в 60%. Але з іншого боку, випадкові і ситуативні правопорушення, звичайно, не відтворюють спрямованості особи. Проте саме в спрямованості вчиненого злочину виявляються, передусім, негативні якості особи засудженого, що й визначає зміст впливу на нього в період відбування покарання. За цією ознакою можна вирізнити категорії засуджених:

1) за насильницькі (агресивні) злочини: вбивці, ґвалтівники, хулігани тощо; їх об'єднує те, що вчинення злочину відбувається шляхом насильства над особою, вони посягають на життя, здоров'я честь і гідність людини;

2) за корисливі злочини: крадії, хабарники, спекулянти, бандити, продавці наркотиків тощо;

3) за корисливо-насильницькі злочини: бандити, грабіжники, рекетири, розбійники;

4) за правопорушення, в яких виявляється правовий нігілізм, анархічне ставлення до державних правових заборон і наказів, нехтування своїми загальногромадянськими та правовими (професійними) обов'язками. Це досить неоднорідна група злочинців, вона охоплює посадових осіб, засуджених за некорисливі правопорушення, усі ненасильницькі замахи на порядок управління і суспільний порядок, господарські злочини тощо.

Наукові дослідження показують, що названі групи засуджених до позбавлення волі відрізняються одна від одної за поведінкою як до вчинення ними злочину, так і в період відбування покарання, отже, кожна з цих груп потребує особливого педагогічного підходу. Найбільш негативну характеристику, як свідчать працівники УВП, мають засуджені за насильницькі і корисливо-насильницькі злочини. Через те така класифікація засуджених має не тільки теоретичне, але й важливе практичне значення, допомагає акцентувати увагу на вивченні певних якостей кожної групи, застосовувати індивідуальні і групові заходи виховного впливу на засуджених. На жаль, зазначені групи засуджених в установах виконання покарання не тримаються окремо, але необхідність такої диференціації - один із шляхів, спрямований на підвищення ефективності виконання призначеного покарання, створення цільових програм виховного впливу для конкретної групи засуджених.

Проблема класифікації засуджених до позбавлення волі ні в науковому, ні в практичному відношенні не є повністю завершеною і, як свідчить практика, потребує свого подальшого удосконалення відповідно до вимог кримінально-виконавчого права і реалій нинішнього часу. Слід зазначити, що Державний департамент України з питань виконання покарань розробив і впроваджує в практичну діяльність установ виконання покарання Методичні рекомендації щодо класифікації засуджених та її врахування при формуванні відділень соціально-психологічної служби та організації індивідуально-профілактичної роботи з різними категоріями засуджених, складання індивідуальних виховних програм, визначення форм і методів такої роботи.

Кримінально-виконавче право України (Степанюк А.X., Лисодєд О.В., Романов М.В. та ін.)

2. Пенітенціарна психологічна типологія і класифікація засуджених

Злочинець - свідомий суб'єкт, наділений сукупністю біологічно зумовлених і соціально детермінованих властивостей та якостей, поведінка якого визначається антисуспільною спрямованістю, що виникає під впливом дії певних суспільно-політичних, економічних та соціокультурних умов. Засуджений - злочинець, що відбуває покарання за вироком суду, отже, на нього розповсюджуються усі вищезазначені ознаки. Але слід враховувати, що засуджені не є гомогенною (однорідною) групою, тобто ця спільнота може бути певним чином типологізована.

Традиційно в пенітенціарній (виправно-трудовій) психології виділялися наступні типи засуджених:

* актив - особи з вираженою позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю в трудовому процесі, ініціативним ставленням до навчання, ретельністю у виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи;

* резерв - засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, у навчанні, але поведінка їх характеризується незначною ініціативністю;

* пасив - засуджені з невизначеною спрямованістю, які вагаються у виборі стратегії та тактики своєї поведінки, а їхні вчинки значною мірою залежать від ситуації;

* засуджені з негативною спрямованістю - ті, для кого характерні порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм позитивного впливу, підвищена конфліктність.

Наведена типологія надана на початку XX ст. видатним вітчизняним психологом і педагогом А.С. Макаренком, причому сам автор не вважав її науковою (до речі, останню групу своїх вихованців він у "Педагогічній поемі" називав "болотом"). На той час цілком відповідала реаліям життя: внаслідок громадянської війни на вулицях опинилася велика кількість безпритульних дітей і підлітків, і лише незначна їх частина встигла набути злочинного досвіду та мала антисуспільну спрямованість. Більшість колоністів прагнули до активного соціального життя і становили собою благодатний матеріал для навчання і виховання; тих, хто продовжував вчиняти правопорушення, не бажав вчитися і працювати, на загальних зборах виключали з колонії і відправляли у "великий світ". Іншими словами, колоністи А.С. Макаренка не були засудженими у сучасному сенсі цього слова, вони не відбували покарання і не утримувалися в закладі, якщо на те не було їх згоди.

З часом зазначена типологія була розповсюджена на контингент виправно-трудових установ, вона стала певним ідеологізованим штампом і сьогодні не дає уявлення про змістовні особливості мікросередовища засуджених та психологію їх особистості. Ця проблема ще очікує дослідників, які змогли б неупереджено відповісти на низку запитань: які типи засуджених найбільш характерні для сучасних установ виконання покарань , як впливає їх злочинний досвід на поведінку в місцях позбавлення свободи, які чинники макро- та мікросередовища є визначальними для їх корекції і ресоціалізації та ін. Тому ми висвітлимо лише деякі аспекти пенітенціарної психології, орієнтуючись, переважно на роботи Г.Ф. Хохрякова. О.М. Сухова. Г.С. Саркисова, Ю.М. Давидова. І.Б. Роднянської останнього часу.

Перш за все, слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани - недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності І х ін. Вони викликаються наступними чинниками:

1) ізоляція від суспільства і розміщення у замкненому середовищі.

2) тотальна регламентація життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем - адміністрації та мікросередовища засуджених, причому уявлення про "правильну поведінку" у них можуть бути діаметрально протилежними;

3) обмеження у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, та примусове включення до одностатевих соціальних груп.

Жорстка регламентація поведінки правилами, що визначаються ворожим щодо засудженого середовищем, та наявність широкого спектру санкцій за їх порушення формує пасивність І прагнення уникнути будь-яких змін. Оскільки ув'язнений не має особистого простору, постійно перебуває в тісному соціальному оточенні, порушення правил може відбутися в будь-який момент і не з його вини (наприклад, хтось обмовив або неправильно витлумачив його слова). Тому необхідно не лише постійно контролювати власні вчинки, але й прораховувати можливі варіанти поведінки представників адміністрації та неформального оточення. Невдоволення і ворожість посилюються через те, що конфлікти, котрі виникають між засудженими, практично неможливо врегулювати, а можливість змінити оточення відсутня. Таким чином, конфронтуючі сторони протягом тривалого часу знаходяться в одній соціальній групі, а конфліктні ситуації нерідко переростають у насильницькі злочини.

Від усього цього занепокоєність і підозріливість набувають хронічного характеру, нагнітаючи постійну внутрішню напруженість. Зненацька може настати момент "емоційного вибуху" - афективної розрядки ("короткого замикання"), що супроводжується бурхливою агресією, на перший погляд, невмотивованою. Злочинні наслідки набагато перевищують при цьому значимість приводу, що його викликав.

Такій поведінці досить часто передує зовнішній спокій, але він лише маскує глибокі психічні переживання, робить їх непомітними для стороннього ока. Однак причина агресивності завжди існує: вона полягає у гранично сконцентрованій внутрішній напрузі, для миттєвої розрядки якої буває достатньо зовсім незначного зовнішнього поштовху. Геніальний письменник Ф.М. Достоєвський з цього приводу зауважив, що такий вибух - це "тоскний, зсудомлений вияв особистості, інстинктивна туга - за самим собою, бажання заявити про себе, про свою принижену особистість, що раптом з'являється і доходить до злоби, до шаленства, до потьмарення розуму".

Постійне переживання негативних емоційних станів призводить до відповідних трансформацій характеру, а саме - до зростання серед засуджених питомої ваги акцентуйованих та психопатизованих осіб. За даними К. Леонгарда, акцентуйованих особистостей серед законослухняних громадян немало (близько 40%), але переважній більшості з них вдається компенсувати, врівноважити відповідні якості. У засуджених, навпаки, акцентуації посилюються, і частка акцентуйованих серед них часом сягає 90%. Особливо багато їх у жіночих УВП (96%), а також в УВП для неповнолітніх злочинців. Це пов'язане з тим, що жінкам і підліткам важче компенсувати свої біологічні та соціальні потреби, відповідно-ускладнюється процес їхньої адаптації до нових умов життя.

По-третє, психіка засуджених (психічні стани, психічні процеси, психічні властивості) характеризується певною загальною динамікою. Динаміка особистості в умовах позбавлення свободи - це сукупність "критичних" змін у психічному стані особи від арешту до завершення відбування покарання. Можна виділити наступні її етапи:

1) після арешту - у психічному стані домінує страх перед майбутнім покаранням;

2) після набуття вироком законної сили - психічний стан засудженого характеризується певною заспокоєністю, що може сягати рівня апатії та депресії;

3) після прибуття до УВП - розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів;

4) від 3-4 до 6-8 місяців перебування в УВП - поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення з родичами та ін.), що сприяє виникненню у засудженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його психічної активності;

5) адаптаційний період, тривалість якого залежить від терміну покарання;

6) період перед звільненням (3-8 місяців) - характеризується певною дезадаптацією, психологічно є дуже складним у зв'язку з очікуванням свободи та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги адміністрації та психологів УВП перші та останні місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, як спрямованої на оточуючих, так і автоагресії (спроб самокаліцтва та суїциду). Проміжок між ним можна визначити як відносно спокійний (адаптивний), що мовою відомчих документів називається "процесом виправлення і перевиховання". Психологи ж порівнюють цей стан із "психічним паралічем", коли людина ніби заклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Беккарія, італійський просвітник і гуманіст, вважав, що позбавлення свободи не поступається за своєю болісністю смертній карі: "Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що з ув'язненням вони лише розпочинаються. Дух наш здатен скоріше витримати й тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну". Зниження рівня психічної активації призводить до руйнування механізмів вольової регуляції поведінки, тому й ворожість та агресивність стає все менше передбачуваною, зрештою, вона може бути спрямована і на зовсім сторонній об'єкт.

В періоди перед звільненням занепокоєність посилюється, а внутрішня напруга зростає. Здавалося б, мусить бути навпаки: наближення очікуваної волі повинне приносити відчуття задоволення та заспокоєння. Але працівники установ виконання покарань знають, що це досить небезпечний час у житті ув'язнених, коли вони починають поводитися всупереч здоровому глузду: провокують насильницькі ексцеси, демонстративно порушують режимні вимоги, навіть намагаються тікати. В психології це явище визначається як "ефект уникнення об'єкта" - виникнення нездоланного страху перед моментом досягнення давно очікуваної мети. Засуджений розуміє, що воля може перетворитися для нього у тяжке випробування: як зустрінуть його родина та колишні друзі, чи буде можливість знайти роботу та житло, як поставиться до нього оточення?

Керуючись принципами гуманістичної психології, можна стверджувати, що на кожному етапі перебування в УВП засудженому потрібна психологічна допомога, але різна за змістом та формою, тому надати її може лише кваліфікований фахівець.

Виділяють два види адаптації - соціальну і психологічну. Соціальна адаптація полягає в тому, що за нових умов особа обирає такі види діяльності і форми поведінки, котрі полегшують її пристосування до оточуючих реалій, завдяки чому посідає певне (та таке, що її задовольняє) місце в суспільстві. Психологічна адаптація пов'язана з продукуванням окремих видів психологічного захисту або їх системи, що дозволяє зберігати високий рівень самооцінки навіть за відсутності об'єктивних підстав для цього. Найпростіший варіант психологічної адаптації для засудженого - вважати вирок стосовно власного злочину несправедливим. За даними проведених психолого-юридичних досліджень, майже 90% засуджених не погоджуються з винесеним щодо них вироком. Одні доводять, що вони взагалі не робили інкримінованих їм дій; інші запевняють, що здійснили лише частину з переліченого у вироку; треті переконані, що покарані занадто суворо. Ставлення до вироку як до несправедливого допомагає самовиправданню, а отже, й збереженню позитивної самооцінки та певного рівня самоприйняття.

Від рівня соціальної та психологічної адаптації в місцях позбавлення волі значною мірою залежить формування певного типу особистості, найбільш розповсюдженими з яких є наступні (Г.Ф. Хохряков):

1. Збудливі - намагаються грати роль сильної людини, яка може підкорити собі Інших, примусити їх служити своїм інтересам. Вони демонстративно порушують правила поведінки в УВП. беруть участь у бійках, постійно відкрито конфліктують з адміністрацією, провокують ЇЇ на зриви, чим приносять задоволення спостерігачам. Прагнучи здобути авторитет, вони змушують інших ув'язнених виконувати роботу за неформальних лідерів ("паханів"). За схильність до бійок та утиски інших засуджених їх часто карають, але практично безрезультатно. Порушення, що набувають хронічного характеру, поведінка, котра не піддається корекції навіть шляхом застосування найжорсткіших заходів, дозволяють припустити наявність у представників цього типу засуджених певних особистісних рис. сформованих у результаті попереднього досвіду.

Біографічне психологічне дослідження показує, що такі механізми формуються у процесі виховання, а потім закріплюються в підлітковому та юнацькому віці. їх батьки, як правило, зловживали алкоголем, у родині панував розлад, часто виникали сварки або навіть бійки. Основними виховними заходами були лайка, глузування та побої.

Приниженість, почуття неповноцінності примушують таких дітей доводити свою однаковість та рівність із однолітками. Вони намагаються продемонструвати сміливість І впевненість у собі, але у їх минулому досвіді немає інших способів самоствердження, окрім брутальності, насильства над іншими. Оскільки насильство як засіб здобуття авторитету рідко досягає мети, виникає зосередженість на явищах, котрі сприймаються як ворожі. Озлобленість, що існує всередині, видається за зло, яке іде ззовні; формується постійна готовність дати комусь відсіч, що провокує постійну напруженість.

У місцях позбавлення волі ці властивості особистості акцентуються: гостріше почуття приниження та неповноцінності, жорсткіші правила поведінки, більш напружена обстановка. Такі особи інтуїтивно шукають прихистку в оточенні лідерів ("па-ханів"), оскільки це нібито дає їм незалежність. Однак виходить по-іншому: конфронтація з адміністрацією спричиняє низку покарань; відсутність витримки та поміркованості, невміння прорахувати можливі варіанти своєї поведінки не дають можливості досягти високого статусу, висунутися в лідери. Люди, котрим притаманні згадані особистісні якості, приречені на довгожительство у місцях позбавлення волі.

2. Демонстративні особи - постійно зорієнтовані на зовнішню оцінку та справляння позитивного враження на оточуючих. Це непогані актори, які вміють добре говорити, вловлювати загальні настрої та висловлювати їх. Разом із тим, вони зухвалі, нахабні та брутальні, не соромляться виставити себе на посміховисько, щоб дошкулити адміністрації. Засуджені цього типу користуються популярністю у своєму оточенні, але самі вони більше страждають, аніж мають задоволення від свого становища, хоча й не виказують цього. Попри зовнішній успіх, їх адаптованість погана. Акцентуація особистісних властивостей, за допомогою котрих вони утримують свою позицію, поступово стає патологічною, особистість руйнується.

3. Особи пластичні - мають досить високий рівень соціальної та психологічної адаптованості до умов позбавлення волі, чому сприяє стриманість, конформність, достатній контроль за власними емоціями, гнучкість у міжособистісних стосунках. Засуджені цього типу не схильні до конфліктів, уникають прийняття самостійних рішень і складають "мовчазну більшість", що існує в будь-якій спільноті. Вони без сумнівів підтримують адміністрацію, коли та контролює ситуацію, але й не протестують проти влади неформальних лідерів, оскільки розуміють їхню реальну силу.

4. Домінантні - основною особистісною рисою цього типу є висока інтровертивність при яскраво вираженій активності та ефективному контролі над власною поведінкою.

Такі засуджені, як правило, виховувалися в родинах, де життєві негаразди батьків призвели до позбавлення дітей ласки, уваги та любові. Відсутність емоційного тепла та підтримки і наявність природного розуму спонукали їх замкнутися у собі, водночас розвиваючи спостережливість. Характерні способи їхнього психологічного захисту: аналізуючи певну ситуацію, вони ніби відкидають її емоційну частину і аналізують лише раціональний компонент. У результаті тривожні моменти нейтралізуються, викликаючи продуману і холоднокровігу поведінку. Інший спосіб психологічного захисту також сформувався в дитинстві: схильність звинувачувати у власних негараздах когось іншого. Несвідомо намагаючись виправдати своїх батьків, такі діти (а потім і дорослі) вороже ставляться до оточуючих, приписуючи їм негативні якості.

Ув'язнені такого типу відносно легко стають неформальними лідерами. Замкнені, розумні та сторожкі, вони агресивні та помірковані, намагаються заволодіти компрометуючою інформацією на своє найближче оточення для того, щоб змусити інших постійно відчувати провину та залежність. Ці характерологічні особливості вдосконалюються та розвиваються у місцях позбавлення волі.

Звичайно, наведена типологія не вичерпна і потребує подальших наукових розробок. Процес корекції та ресоціалізації особистості засуджених хоча і є надзвичайно складним, але може здійснюватися за допомогою наступних психологічних методів:

1. переконання - реалізується, як правило, під час Індивідуальних співбесід І поєднує цілі вивчення та впливу на особистість засудженого. За допомогою переконання роз'яснюється сутність і кінцева мета дій адміністрації; обґрунтовуються шляхи та засоби її досягнення; змінюються ціннісні орієнтації та погляди засуджених;

2. навіювання - передбачає прямий (безпосереднє звернення до засудженого) або непрямий (за допомогою фільмів, музики, художньої літератури), вербальний або невербальний, емоційно забарвлений вплив на психіку з метою формування певного психічного стану чи спонукання до певних дій. Навіювання здійснюється за рахунок послаблення свідомого контролю та завдяки безумовному авторитету людини, що впливає:

3. регулювання міжособистісних стосунків - здійснення системного та цілеспрямованого впливу на сферу міжособистісного спілкування засуджених, на стосунки, що формуються між ними і співробітниками установи, родиною та друзями на свободі з метою профілактики та вирішення конфліктів, формування доцільної структури групи засуджених тощо;

4. передачі інформації - спеціальний і цілеспрямований добір інформації позитивного чи негативного змісту, що надходить до засудженого (наприклад, про життя його родини) з метою поширення соціального досвіду, регулюючого впливу на психічний стан, підвищення трудової активності тощо;

5. "вибуху" - специфічний метод миттєвого впливу (наприклад, створення спеціальної ситуації завдяки попередній домовленості з іншими ЇЇ учасниками, де б виявилися прагнення чи можливості особи), що може раптово змінити на протилежні основні цінності та бажання людини. Метод передбачає тривалу попередню роботу вихователя для накопичення передумов ефективності впливу, а також її продовження вже після застосування "вибуху" для закріплення у засудженого відповідних емоцій і почуттів, моделей поведінки, що виникли.

3. Психологічний вплив на засуджених залежно від віку та статі

У сучасній науковій психолого-правовій літературі існує два основних підходи до дослідження особистості правопорушника. Перший з них пов'язаний з вивченням особистості конкретного правопорушника, злочинця, засудженого. Врахування тих або інших особливостей особистості конкретного засудженого має винятково важливе значення для досягнення цілей кримінального покарання та реалізації завдань кримінально-виконавчого законодавства. Правильне призначення виду та розміру покарання, визначення виду установи виконання покарань, організація та підтримка режиму відбування покарання, залучення засуджених у суспільно корисну працю, виховні заходи, навчання засуджених, застосування міри заохочення та стягнення, умовно-дострокового та іншого видів дострокового звільнення, здійснення різноманітних форм постпенітенціарної діяльності по закріпленню результатів виправлення - все це незмінно припускає глибоке знання особистості кожного засудженого.

Інший підхід до дослідження особистості засудженого пов'язаний із широким, узагальненим дослідженням особистості правопорушника взагалі.

Окремі криміналісти вважають неправомірним виділення загального поняття "особистість злочинця", вважаючи, що такий підхід може призвести до узаконення в людському суспільстві якоїсь злочинної особистості. Подібна позиція є неправильною. Виділення загального поняття особистості з неоднозначно визначеною позицією в окрему групу надасть можливість відокремити конкретні злочинні властивості і риси. Мова йде в цьому випадку про особистість, якій властиві окремі негативні риси; останні ж разом з іншими рисами, властивостями та зовнішніми факторами в результаті свідомого прийняття рішення призводять до вчинення злочину.

3 іншого боку, глибоке та всебічне дослідження особистості злочинця можливо лише на основі використання загального понятійного апарату, який виступає як методологічний засіб, спосіб такого роду дослідження. У противному випадку криміналісти та інші вчені, які займаються дослідженням особистості злочинця, були б позбавлені можливості використати сучасні досягнення суміжних наук про людину та її властивості.

Узагальнений підхід до дослідження особистості злочинця дозволяє вичленити основні її вузли, характерні умови її формування, те загальне й особливе, що поєднує і розділяє окремі категорії засуджених, відрізняє їх від інших громадян.

Особливо важливо аналізувати та узагальнювати специфічні властивості та ознаки злісних злочинців. У цьому плані кримінально-виконавчі установи можуть внести значний вклад у загальні зусилля по попередженню та профілактиці рецидиву. Загальне поняття "особистість засудженого" вводиться не для спрощення предмета дослідження, а з метою підвищення результативності, цілеспрямованості дослідницької роботи на основі виявлення закономірностей, вузлових моментів розвитку, сутності, вичленовування елементів структури цієї сутності, у тому числі й антисоціальних властивостей, ознак, з'ясування всього того, що включає в особистість засудженого особливе та типове.

У будь-якому дослідженні важливого методологічного значення набуває з'ясування змісту, який вкладається в те або інше поняття. Чинне законодавство оперує такими термінами та словосполученнями, як "засуджений", "особистість засудженого", "засуджений, який раніше відбував покарання", "засуджений до позбавлення во-лі", "засуджений до виправних робіт" і т. ін.

Наукове дослідження особистості засудженого може бути проведено лише на основі сучасних підходів до вивчення особистості.

Особистість - це індивід як суб'єкт соціальних відносин та ус-відомленої діяльності; обумовлене включення в суспільні відноси-ни системна якість індивіда, що формується в процесі спільної дія-льності та спілкуванні. Ідеалістична психологія розглядає особистість як особливу незмінну духовну сутність. В "горміческій психології" (В. Мак-Даугалл), у психоаналізі (3. Фрейд, А. Адлер) особистість розглядається як сукупність ірраціональних біс-свідо-мих потягів. Біхевіоризм фактично знімав проблему особистості, що, в свою чергу, не невілювало механістичну схему "стимул - реакція". Досить продуктивні в плані конкретних методичних рі-шень концепції К. Левіна, А. Маслоу, Г. Олпорта, К. Роджерса, які визначають певну обмеженість, яка проявляється у фізикалізмі, пе-ренесенні законів механіки на аналіз проявів особистості (К. Левін),

в індетермінізмі в "гуманістичній психології" й екзистенціалізмі. Помітні успіхи західної емпіричної психології в галузі психотерапії особистості, тренінгу спілкування і т. ін. У радянській психології проблема особистості вирішується з позицій марксизму. Людину як особистість характеризує систему обумовлених життям в суспільс-тві відносин, суб'єктом яких вона являється. У процесі відобра-ження об'єктивного світу активно діюча особистість виступає як ціле, у якому пізнання навколишнього здійснюється в єдності з пе-реживанням. Особистість розглядається в єдності (але не тотожно-сті) почуттєвої сутності її носія-індивіда та умов соціального сере-довища (Б. Г. Ананьєв, О. Н. Леонтьєв). Природні властивості та особливості індивіда виступають в особистості як соціально обу-мовлені її елементи. Так, наприклад, мозкова патологія обумовлена біологічно, але породжувані нею риси характеру стають особливос-тями особистості в силу соціальної детермінації. Особистість є пе-вною ланкою, через яку зовнішній вплив пов'язаний зі своїм ефек-том у психіці індивіда (С. Л. Рубінштейн). Виникнення особистості як системної якості обумовлене тим, що індивід у спільній діяльно-сті з іншими індивідами змінює навколишній світ за допомогою ці-єї зміни перетворює і себе, стаючи особистістю (О.Н. Леонтьєв). Особистість характеризується активністю, тобто прагненням суб'єкта виходити за власні межі, розширяти сферу своєї діяльнос-ті, діяти за межами вимог ситуацій та рольових приписів (мотива-ція досягнення, ризик і таке подібне ). Особистість характеризуєть-ся спрямованістю - стійкою домінуючою системою мотивів - інтересів, переконань, ідеалів, смаків і т. ін, у яких проявляють себе потреби людини; глибинними значеннєвими структурами ("дина-мічними значеннєвими системами", по Л. С. Виготському), які обумовлюють її свідомість і поведінку, відносно стійкими до вер-бальних впливів і які перетворяться в спільній діяльності груп і ко-лективів (принцип діяльнісного опосередкування), ступенем усві-домленості свого відношення до дійсності: відносини (по В. Н. Мясіщеву), установки (по Д. М. Узнадзе, О. С. Прангішвілі), диспо-зиції (по В. Я. Ядову) і т. ін. Розвинена особистість володіє розви-неною самосвідомістю, що не виключає неусвідомлюваної психіч-ної регуляції деяких важливих сторін активності особистості. Суб'єктивно для індивіда особистість виступає як його Я (образ - Я, Я-концепція), система уявлень про себе, яка визначається інди-відом у процесах діяльності та спілкування, забезпечує єдність і то-тожність його особистості та визначає себе в самооцінках, у почут-ті самоповаги, рівні домагань тощо. Образ "Я" являє собою те, яким індивід бачить себе в сьогоденні, у майбутньому, яким він хо-тів би бути і т. ін. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку та здійснювати самовиховання. Апеляція до самооцінки та самопова-ги особистості є важливим чинником спрямованого впливу на осо-бистість у процесі виховання. Особистість як суб'єкт міжособисті-сних відносин виявляє себе в трьох репрезентаціях, які утворюють єдність: по-перше, особистість як відносно стійка сукупність ін-теріндивідуальних її якостей: симптомокомплекси психічних влас-тивостей, що утворять її індивідуальність, мотиви, спрямованість особистості (Л. I. Божович); структура характеру особистості, осо-бливості темпераменту, здібності (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, В. С. Мерлін та ін.); по-друге, особистість як входження індивіда в простір міжіндивідуальних зв'язків, де взаємини та взаємодії, які виникають у групі, можуть трактуватися як носії особистості їхніх учасників. Тим самим переборюється, наприклад, помилкова аль-тернатива в розумінні міжособистісних взаємовідносин або як фе-номенів групи, або як феноменів особистості - особистісне висту-пає як групове, групове - як особистісне (О. В. Петровський); по-третє, особистість як "ідеальна представленість" індивіда в життє-діяльності інших людей, у тому числі й за межами їхньої наявної взаємодії, як результат активно здійснюваних людиною смислових перетворень інтелектуальної та афективно-потребової сфер особис-тості інших людей (В. О. Петровський). Індивід у своєму розвитку відчуває соціально детерміновану "потребу бути особистістю", тобто реалізовувати себе в життєдіяльності інших людей, продов-жуючи своє існування в них, і виявляє "здатність бути особистіс-тю", реалізовану в соціально значущій діяльності. Наявність та особливості "здатності бути особистістю" можуть виявлятися за допомогою методу відображення суб'єктивності. Розвиток особис-тості здійснюється в умовах соціалізації індивіда і його виховання.

Щодо особистості злочинця - сукупність психологічних влас-тивостей, характерних для осіб, які вчинили злочин. Вивчення осо-бистості злочинця включає у собі дослідження психологічних ме-ханізмів противоправної поведінки, мотивацій різноманітних видів особистісних злочинів, ролі та співвідношення індивідуально-психологічних і соціально-культурних факторів у формуванні осо-бистості злочинця та протиправної поведінки, впливу на нього стійких і ситуативних психічних станів. Сучасна юридична психо-логія заперечує наявність у правопорушників психологічних особ-ливостей, з неминучістю визначення вчинення злочинів. Механізм злочинної поведінки розглядається як процес взаємодії несприят-ливої для суб'єкта соціальної ситуації та комплексу його психоло-гічних властивостей. В загальній моделі особистості злочинця (О. Р. Ратінов) провідна роль приділяється дефектам правосвідомості,

ціннісно-нормативних орієнтацій, специфіці структури мотивацій-них конструктів, а також деяким конкретним психологічним якос-тям (агресивність, імпульсивність, емоційна збудливість, низький рівень інтелектуального розвитку, наркотизація, алкоголізація і т. ін.). На цій основі за психологічними критеріями виявлені подіб-ність і розходження між групами насильницьких, корисливо-насильницьких і корисливих злочинців. Результати вивчення осо-бистості злочинця використовуються для розробки заходів психо-логічної корекції особистості правопорушників.

При дослідженні особистості злочинця необхідно виявляти як ті риси та властивості, які перебувають у безпосередньому зв'язку зі злочином, так і ті, які не знайшли вираження у вчиненому злочин-ному діянні.

Більшість криміналістів не без підстав вважають, що методика вивчення особистості правопорушника повинна бути поетапною, наскрізною й відповідати вимозі цілісності. Діяльність всіх право-охоронних органів взаємозалежна й взаємообумовлена. Стосовно сфери вивчення особистості ця діяльність повинна представляти собою єдиний і безперервний процес. Спробу комплексного ви-вчення особистості злочинця до злочину, у момент його здійснен-ня, на попередньому, судовому слідстві й при виконанні покарання зробили О. О. Герцензон і ряд інших вчених. Так, В. В. Хоролець виокремлює такі загальні напрямки програми вивчення особистості правопорушника:

- загальні біографічні й інші дані про особистість злочинця;

- характеристика особистості під час вчинення злочину й у на-ступний період до виконання покарання;

- характеристика засудженого до позбавлення волі в період відбування покарання.

Подібні зусилля цілком заслуговують на увагу; реалізація такої програми дозволила б ефективно вирішувати питання на всіх стаді-ях реалізації кримінальної відповідальності. За створення свого ро-ду досьє на особистість злочинця активно виступають Н. Ф. Кузнє-цова та інші вчені.

Подальша розробка різних аспектів проблеми особистості пра-вопорушника й, зокрема, методики її вивчення, на наш погляд, мо-же бути забезпечена лише на основі подальшої розробки її методо-логічних проблем. До того ж при визначенні методики вивчення особистості правопорушника окремі автори допускають відступи від вимог методологічного наукового пізнання. Так, у згадуваній програмі комплексного вивчення особистості правопорушника В. В. Хоролець не виділяє в розділ або підрозділ відомості, які відно-сяться до характеристики його індивідуальних особливостей. Тим

самим ігнорується одне з вимог діалектики - розглядати предмет у розвитку.

Правильною похідною позицією при дослідженні проблеми особистості є позиція яка пояснює найбільш загальні закони об'єктивного світу та діалектики його існування й одночасно роз-криває закони руху людського мислення до істини, визначає особ-ливості сучасного наукового пізнання, його тенденції, форми та ме-тоди збагачення новими результатами. Це універсальний, загаль-ний, типовий спосіб отримання нового знання, він акумулює зако-ни й категорії діалектики, які, будучи законами об'єктивної дійсно-сті, виступають в якості законів мислення. У цьому випадку вони виступають як найбільш загальні орієнтири пізнання основних за-кономірностей формування й розвитку особистості правопорушни-ка. Адекватність наших знань про особистість правопорушника може бути досягнута лише за умови правильного застосування за-конів діалектичного зв'язку. Зразок плідного застосування законів і категорій діалектики при дослідженні різних питань, пов'язаних із проблемою особистості, ми бачимо в сучасних працях з психології, соціології, філософії та інших наук. Особистість людини, у тому числі й засудженого, може бути правильно зрозуміла лише на ос-нові всебічного охоплення всіх її зв'язків, усього того, що її оточує й що з нею взаємодіє. Конкретний підхід у діалектичному розумін-ні є щось інше, ніж облік всіх конкретно-історичних умов, під впливом яких і відбувається формування особистості. Якщо ж ми ставимо за мету змінити особистість, її погляди, настановлення і т. ін, то треба насамперед змінити у відповідному напрямі умови її життя. Такий підхід до вивчення особистості має важливе значення для дослідження проблем, пов'язаних із всебічним і гармонічним розвитком людини, подоланням шкідливих для суспільства явищ шляхом їх виправлення та нейтралізації.

Формування особистості засудженого, його ціннісних орієнтацій проходить під суперечливим впливом різних факторів: з одного бо-ку, важлива роль у цьому процесі належить соціальним інститутам (суспільству, професійним й іншим групам, засобам масової комуні-кації і т. ін.), з іншого боку, на особистість впливають спадкові зада-тки, анатомо-фізіологічні, психічні й інші властивості, якості люди-ни. Лише з позицій діалектичного підходу стає можливим з'ясування наслідків суперечливого та різнофакторного за своєю природою ме-ханізму формування особистості, взаємодії соціального й біологічно-го в людині. Та й саме протиріччя в людському мисленні, без якого не можна уявити ні процес становлення особистості, ні процес її змі-ни, зокрема ресоціалізації, може бути розкрито лише на основі зага-льного закону діалектики - єдності й боротьби протилежностей.

Стадія виконання покарань, особливо поєднаних з виправно-трудовим впливом, повинна базуватися на більш широкому враху-ванні та вивченні властивостей і проявів особистості засудженого. Виправлення й перевиховання засудженого - це особливий про-цес, що припускає руйнування негативних антигромадських влас-тивостей та проявів і формування в нього корисних для суспільства якостей. Він, природно, може базуватися й здійснюватися лише на основі уявлення про особистість засудженого як цілісного явища, вивчення всіх її основних властивостей і проявів. Говорячи про со-ціально значущі обставини, що характеризують особистість злочи-нця, можна виділити, по-перше, ті з них, які знайшли своє вира-ження в поведінці особистості правопорушника, що передує вчиненню злочину, і, по-друге, безпосередньо пов'язані зі вчинен-ням злочину. Якщо розвинути цю думку стосовно особистості за-судженого, то варто визнати, що крім обставин, які характеризують особистість злочинця, у її зміст входять і ті властивості, ознаки, які сформувалися в процесі відбування покарання. Тим самим вивчен-ня особистості засудженого ширше й відображає не тільки ті об-ставини, які характеризують поведінку та відношення особи до злочину й у зв'язку з його вчиненням, а й ті з них, які виникають при виконанні покарання та здійсненні кримінально-виконавчого впливу.

Усвідомити сутність особистості засудженого можливо лише у зв'язку із принципом розвитку, тобто на основі врахування конкре-тних умов її життєдіяльності. Метод розвитку стосовно предмета, який нас цікавить, змушує розглядати особистість засудженого як у плані співвідношення з конкретно-історичним оточенням, так і з позицій її формування, розвитку й виправлення. У першому випад-ку необхідно бачити розходження між злочинцями в різні соціаль-но-економічні формації й навіть на різних етапах розвитку того ж самого суспільства.

Коли ми говоримо про особистість засудженого, необхідно вра-ховувати конкретні умови її формування, історичну обстановку з усіма її особливостями. Особистість засудженого не можна зрозу-міти й без врахування кримінального законодавства, тому що в різ-ні історичні періоди воно розглядає неоднакове коло діянь і має змінні властивості.

Біографія особистості - це свого роду її історія. Було б мето-дологічно неправильно обмежувати дослідження особистості засу-дженого тим або іншим періодом його життя. Щоб цілеспрямовано й найвищою мірою результативно здійснювати процес ресоціаліза-ції засудженого, треба знати всі основні етапи, фактори, умови фо-рмування його особистості. Принцип історизму вимагає з'ясування,

як досліджуване явище виникло. Це зобов'язує при вивченні осо-бистості засудженого досліджувати вплив родини на її формуван-ня. Родина має вирішальний й, як правило, позитивний вплив на формування ціннісних орієнтацій, поглядів, інтересів і переконань особистості. Але рідко ціннісні орієнтації батьків не збігаються або суперечать вимогам моральних, правових норм. Формування осо-бистості в таких родинах, природно, проходить під суперечливим впливом. У певній частини засуджених, як показують дослідження, батько або мати раніше засуджувалися за злочини, є алкоголіками або страждають психопатією й іншими психічними захворювання-ми. Недооцінювати цей фактор у роботі з попередження злочинів і виправленню правопорушників не можна.

Будь-який період життя людини характерний своїми особливос-тями й своїми труднощами. Особливо відповідальним є вік 12-15 років, коли формуються основні контури особистості, її світогляд, ціннісні орієнтації, життєві цілі, інтереси і т. ін. Орієнтації та цін-ності, які сформувалися в ці роки, як правило, більш стійкі, ніж, скажімо, ті, які сформувалася пізніше. У першому випадку в непо-внолітнього ще не сформувалася орієнтація, яка відповідає ціннос-тям суспільства, і вакуум заповнюється орієнтаціями, які супере-чать суспільним інтересам. У другому ж випадку антигромадські орієнтації особистості правопорушника, як правило, протистоять соціально корисним цінностям та нормам, які можуть бути викори-стані вихователем як основа для переорієнтації особистості засу-дженого на схвалювані суспільством цінності.

Основними віхами особистості засудженого є чинені їм злочин-ні й інші антигромадські діяння. Важливо визначити, у якому сту-пені злочин погоджується з усією лінією життя, поведінкою засу-дженого. Той або інший ступінь цієї "погодженості" може обумовити відповідний вибір засобів і методів його виправлення, у тому числі вона повинна враховуватися при визначенні виду та мі-ри покарання. Нерідко й сам злочин значно впливає на суб'єкта. Вчиняючи злочин, взаємодіючи з навколишнім середовищем, зло-чинець не тільки змінює останнє, але разом з тим змінює свої влас-ні відносини й самого себе. Винний може або "отямитися", або ж, навпаки, увірувати в "правильність" свого способу життя. У проце-сі відбування покарання в засудженого може виробитися установка на виправлення, можуть бути сформовані соціально схвалювані ціннісні орієнтації, він може виправитися. На основі принципу роз-витку з більшою вірогідністю можливо з'ясувати поведінку засу-дженого в майбутньому.

Якщо говорити про соціально-психологічні особливості особис-тості засудженого в цілому, то для неї характерна конфліктність

відносин з іншими людьми, колективом або суспільством у цілому, вимогами норм і права й інших норм суспільного регулювання. За-мість позитивного сприйняття основних форм життєдіяльності в засуджених ми бачимо "відчуження". Ступінь такого "відчуження" у засуджених, як правило, носить стійкий характер, що проявляєть-ся найчастіше в руйнуванні суспільно корисних зв'язків, ігнору-ванні й порушенні правових, моральних та інших норм суспільного життя. Виходячи з викладеного, можна виділити три основні типи злочинців: тип "соціалізованого" злочинця, "антисоціального" правопорушника та "асоціального" злочинця. Якщо перша катего-рія злочинців, як правило, не має потреби в ізоляції від суспільства, то дві останніх становлять основний контингент засуджених. Та-ким чином, за ступенем "відчуженості" засуджені можуть бути розділені, по-перше, на особи з "антисоціальною" спрямованістю, які ніби повністю замінили свій зв'язок із суспільними цінностями на систему злочинних, аморальних позицій й установок, свідомо декларують цю заміну й намагаються затвердити свою позицію відповідним актом протиправної поведінки. Це зазвичай злісні по-рушники режиму, засуджені, які завзято не бажають стати на шлях виправлення, і ті, хто після звільнення знову вчиняють злочинні ді-яння. Другу, також значну за чисельністю, групу становлять засу-джені, які не ототожнюють себе із цінностями й мораллю суспільс-тва в цілому. До цього типу варто відносити засуджених, які страж-дають дефектами волі, алкоголіків, наркоманів і т. ін.

Характер "відчуження", ступінь залучення засудженого в суспі-льно-корисну діяльність проявляються в його статусах, які розумі-ються ним як позиція, місце, сукупність прав та обов'язків. Стату-сів особистості, у тому числі й засудженого, багато. Але харак-терним для особистості засудженого є те, що більшість статусів, які він займав раніше, до позбавлення волі, замінюються новими, спе-цифічними. Наприклад, губляться такі позиції, як членство в суспі-льній і масовій самодіяльній організаціях, колишньому трудовому колективі або інших малих групах; посадовою особою втрачається займана посада, місце й характер роботи. Позбавлення волі пов'язане з виникненням для засудженого цілого ряду специфіч-них, не відомих йому раніше статусів: член колективу засуджених колонії, загону, бригади, самодіяльної організації і т. ін. Засудже-ний у межах строку судимості займає своєрідний статус, який ви-пливає з факту вчинення злочину. 3 позиції соціальної психології, це найбільш істотна характеристика особистості засудженого; ви-бір і досягнення інших статусів, якість їх виконання багато в чому залежать від того, який зв'язок між цим статусом та очікуванням, інтересами, прагненням засудженого. Для особистості засудженого

з антисоціальною спрямованістю більше типова відсутність якого-небудь конфлікту між його статусом злочинця та життєвими намі-рами. Інша оцінка повинна даватися особистості "випадкового" злочинця; у цьому випадку продовження конфліктних відносин на рівні вчинення злочинів, правопорушень засуджені не пов'язують зі свідомо поставленими антигромадськими цілями й устремління-ми. У той же час вичерпна характеристика особистості засудженого не може бути дана без врахування тих соціальних зв'язків і відно-син, які він мав до вчинення злочину й засудження (соціальне, професійне положення, судимість і т. ін.). Як правило, після звіль-нення від відбування покарання особа домагається тих статусів, які вона мала до вчинення злочину.

Статуси особистості засудженого знаходять своє втілення в сис-темі ролей. Якщо статус залежить як від особистих зусиль, так і від умов зовнішнього середовища, даних об'єктивно, то ролі залежать від самої особистості. У сучасній науковій літературі ряд авторів до-пускають змішання понять "статус" та "роль". Роль - це функціо-нування статусу. Вона визначає характер і спрямованість реалізації статусу, тому що тут уже особистість засудженого актуалізує своє відношення до рольових приписів, норм, цінностей. Коли ми гово-римо про статус засудженого як члена колективу засуджених, то яс-но, що він може розглядатися по-різному. Це виражається й у різно-му характері й ступені суспільної небезпеки злочину, відношенні до суспільно корисної праці, у відсутності в окремій частині засудже-них почуття боргу перед суспільством, патріотизму тощо. Те ж саме можна сказати про статус засудженого як батька, сина і т. ін.

Особливості особистості засудженого визначаються головним чином сукупністю соціальних ролей. Під впливом умов відбування покарання взаємини засудженого формуються у відповідні власти-вості і якості його особистості. Чим різноманітніша й більш значу-ща діяльність засудженого, тим успішніше протікає процес ресоці-алізації.

На реалізацію статусу, відношення засудженого до норм і вимог вирішальний вплив мають ціннісні орієнтації, які формуються на основі потреб, інтересів, цілей, ідеалів. Це той компонент структу-ри особистості, який являє собою деяку певну вісь свідомості, на-вколо якої концентруються помисли та почуття людини й з погляду якої вирішується безліч життєвих питань. Вчинки, мотиви поведін-ки засудженого багато в чому залежать від його ціннісних орієнта-цій. У них відбивається весь життєвий досвід, накопичений в про-цесі індивідуального розвитку, і ті соціальні умови, які його оточують. Особистість правопорушника відображає ті ціннісні орі-єнтації, які характеризують його негативне відношення до норм соціального, правового та етичного контролю. Значній частині засу-джених властива антисуспільна орієнтація. Причиною виникнення її в засуджених є те, що особистість формується не тільки під впли-вом загальнозначущих факторів, які діють у суспільстві, а й безпо-середнього оточення (мікросередовища), що має нескінченне роз-маїття емпіричних обставин, градацій і часто не відповідає загальному середовищу. Мікросередовище з негативними цінніс-ними орієнтаціями нейтралізує позитивний вплив загального сере-довища й сприяє формуванню в окремих осіб суперечливої орієн-тації, роздвоєнню особистості.

Сучасна психологічна наука виділяє два типи антисуспільної орієнтації: корисливий і насильницький. Типізація в цьому випадку проведена на основі її змісту, тобто тих цінностей, які відіграють вирішальну роль у виборі цілей і засобів протиправної поведінки. Наведені типи антигромадської орієнтації не вичерпують усього рі-зноманіття її спрямованості, численних переходів, градацій і відті-нків. В інтересах індивідуалізації виконання покарання й здійснен-ня виправного впливу варто проводити більш розгорнуту типізацію засуджених на основі змісту антигромадської орієнтації. Треба вра-ховувати й засуджених, для яких характерна порівняно не конкре-тизована антигромадська орієнтація тощо.

Різна інтенсивність прояву антигромадської орієнтації повинна обумовлювати індивідуальний підхід до відповідної категорії засу-джених. Особливі труднощі виникають при виправленні злочинців, антигромадська орієнтація яких набуває певну стійкість і ціліс-ність. Внаслідок цього вона набуває властивості антигромадської установки.

Ціннісні орієнтації перетворюються в установку тоді, коли вони набувають цілісності, стійкості і певної завершеності. Механізм формування: одна орієнтація займає у свідомості особистості па-нуюче положення, ніби витісняючи або підкорюючи інші, супереч-ливі за змістом орієнтації. Якщо перед нами антигромадська орієн-тація, то вона протидіє або може зовсім витиснути ті або інші ціннісні орієнтації правопорушника.

Розуміння антигромадської установки в системі інших цінніс-них орієнтацій засудженого має важливе значення для визначення ролі та значення інших структурних і підструктурних елементів особистості (статусів, ролей, психічних процесів, станів, властивос-тей і т. ін.). Формування й, відповідно, нейтралізація антигромадсь-кої установки залежать від багатьох компонентів: індивідуального буття, свідомості, спілкування, соціальних функцій особистості за-судженого, якості виховання, характеру його потреб, інтересів і домагань, а також і від більш загальних факторів: загальні умови

буття в колонії, рівень суспільної свідомості тощо. Нейтралізацію подібної установки не можна досягти, якщо засуджений не буде свідомо прагнути до виправлення.

Однією із принципових й у той же час складних проблем усього вчення про особистість є питання про її структуру, правильно ви-рішити яке можливо лише на основі системно-структурного підхо-ду, тобто розуміння особистості як певної системи елементів, 3 од-ного боку, і як певного елемента більш загальних систем (суспільство, колектив і т. ін.) - 3 іншого.

Під системою зазвичай розуміється впорядкована безліч елеме-нтів, об'єднаних певною структурою й утворюючою цілісною єдні-стю, здатна зберігати й змінювати свій стан.

Елементи - це речі, процеси, відносини, властивості, явища, які утворюють в сукупності дані річ, процес, відношення й власти-вість. Структура ж визначається як спосіб, закон певного зв'язку елементів.

Основне достоїнство системи методу полягає в тому, що він на-дає можливість підходити до особистості людини взагалі й засу-дженого зокрема не тільки як до складного, але й цілісного явища. Цілісність особистості засудженого виступає в якості її генералізу-ючої функції стосовно інших систем (режим, колектив, засуджені колонії, родина). 3 іншого боку, лише на основі підходу до особис-тості засудженого як до цілісного явища можна визначити роль і значення, а також механізм взаємодії різних елементів, що станов-лять її структуру або підструктурні утворення. Незалежно від того, чи йде мова при цьому про взаємодію соціальних, психологічних або біологічних її властивостей, соціально корисних або негатив-них тощо. Будь-яка властивість, яка входить до складу структури особистості або її елементів, може бути правильно зрозумілою ли-ше на основі її цілісності. Тому не можна в особистості засуджено-го вбачати тільки негативні властивості; тією чи іншою мірою в ній представлені й позитивні якості. Те ж саме у відношенні біологіч-них та соціально обумовлених властивостей особистості.

Системно-структурний підхід до аналізу якісної сторони явища веде до розуміння того, що соціальна значущість особистості зале-жить не тільки, а за певних умов і не стільки, від природи, характе-ру елементів системи особистості, а й від способу зв'язку її власти-востей, якостей між собою (особливо властивостей позитивних і негативних) і зі структурою в цілому. Чим складніша система (а особистість є однією з найбільш складних систем), тим більшого значення набувають окремі її елементи. Одна або кілька негатив-них властивостей особистості можуть мати всілякі зв'язки з інши-ми. Наприклад, жадібність може бути представлена в особистості

того, хто є прихильником надмірної економії, і в особистості роз-крадача, грабіжника, злодія, шахрая тощо. Хоча усім їм властивий цілий ряд загальних негативних, нейтральних і соціально корисних властивостей, характер зв'язку жадібності з іншими властивостями особистості й вчинених дій надає їй та або інша якість. Завдяки цьому окремі властивості особистості засудженого мають відносну самостійність.

Під впливом антигромадської установки значною мірою змі-нюються, наприклад, коло й спрямованість інтересів особистості. Для більшості засуджених, особливо рецидивістів, характерна від-сутність суспільних інтересів або досить неясне уявлення про деякі з них. У той же час для них типові особистісні інтереси. Якщо пе-ред вчиненням першого злочину людина, як правило, знаходиться перед вибором між бажаним і належним, то надалі під впливом ан-тисуспільної установки конфлікт суспільних та індивідуальних ін-тересів може бути вирішений на користь останніх. У таких випад-ках особистісні інтереси стають чільним мотивом злочинної поведінки. На основі системно-структурного підходу при дослі-дженні складних явищ можна уникнути зайвої описовості й зайвого емпіризму. Особистість, як багатопланове й винятково складне явище, характеризується незліченною кількістю властивостей, рис і проявів, і всі вони не можуть бути пізнані й поставлені на своє міс-це без застосування даного методу дослідження.

Припустимо, що система (особистість засудженого) складається з 100 елементів кожен елемент може мати 50 станів. У такому ви-падку в рамках особистості засудженого, узятої як загальна систе-ма, можуть існувати 10050 підсистем. Розібратися у всьому цьому різноманітті можна тоді, коли ми процес вивчення особистості по-будуємо на основі дослідження всіх рівнів даної системи. Як уже відзначалося, найбільш інваріантними й загальними елементами особистості засудженого є біологічно й соціально обумовлені влас-тивості. Останні, у свою чергу, включають менш загальні елементи (підструктури тощо). На основі виявлення відповідних елементів системи, аналізу їхніх взаємозв'язків можна з'ясувати розвиток і закономірності поведінки всієї системи як цілісного утворення.

Більшість філософів, соціологів, психологів визнають роль спа-дкових й інших біологічно обумовлених факторів у формуванні особистості й характеру прояву її в суспільстві. Особисті якості людини залежать як від генотипу, так і від умов соціального й фі-зичного середовища, у якому відбувається її розвиток. Вирішальне значення належить вихованню.

Структуру особистості засудженого, як різновиду людської осо-бистості, можна зрозуміти лише на основі з'ясування співвідношення таких понять, як сутність, основа, структура людської осо-бистості.

Основа особистості полягає в її соціальності. Це прихована час-тина сутності особистості, у яку входять не тільки соціальні влас-тивості, ознаки, що є визначальними, головними, а й неголовні, другорядні. Однак останні так само необхідні, як і перші. Але оскі-льки поняття структури в цьому випадку має на увазі структуру сутності особистості, то соціальне й біологічне є необхідними еле-ментами сутності особистості (у тому числі й правопорушника) .

Соціальність особистості засудженого проявляється в його дія-льності, будь вона соціально корисною або шкідливою для інтере-сів суспільства. Але діяти може тільки людина, яка володіє власти-вістю особистості. Соціальні якості повинні перетворюватися в матеріальну силу людини як істоти. Будучи опосередковано соціа-льним, біологічне, зокрема спадкове, по всіляких каналах впливає на свідомість особистості, її потреби, установки, інтереси.

Тим самим біологічне ніби вплітається в систему особистості, a не залишається чимсь зовнішнім.

3 метою ефективного пошуку шляхів і засобів виправлення та перевиховання засуджених варто глибше досліджувати роль і зна-чення біологічно обумовленої складової особистості засудженого в процесі подолання негативних і формування соціально корисних її якостей. Врахування і вміле використання цих властивостей особи-стості засудженого повинні виступати в якості однієї з умов ресоці-алізації правопорушників. Звичайно, біологічні властивості не мо-жуть виступати в якості причини злочину, негативної або позитивної поведінки в місцях позбавлення волі, так сказати, в "чистому виді". Але в той же час не можна не помітити, що вони можуть займати й більше значуще місце. Біологічна патологія лю-дини іноді стає непереборною перешкодою для її соціалізації. По-мітний вплив природних даних на поведінку тих засуджених, які схильні до афективних дій.

Тому у виховній роботі необхідно приділяти відповідну увагу природним особливостям того або іншого засудженого. При орга-нізації навчального процесу не можна ігнорувати розумові здібнос-ті, задатки до тієї або іншої діяльності засудженого, у виховній ро-боті повинні враховуватися особливості нервової системи, вік, стать і т. ін. У процесі виправлення правопорушників, проведення організаційних заходів (створення або ліквідація колоній, розробка правил відбування покарання тощо) не слід забувати, що засудже-ний, як і будь-яка людина, це частка природи. Його організм, як втілення природи, невідомою кількістю ниток зв'язаний з навко-лишнім середовищем. Його зміни або особливості можуть впливати не тільки на організм людини, а й на його психіку та поведінку. Зокрема заслуговує на увагу проблема впливу відповідних кліма-тичних, географічних умов на процес виправлення правопорушни-ків. У науковій літературі іноді можна зустріти твердження, що ефективність діяльності сільськогосподарських колоній не відпові-дає рівню сучасних вимог у силу того, що там об'єктивно складні-ше проводити в життя вимоги ізоляції й нагляду за засудженими. Однак при цьому не звертається увага на природний фактор. Необ-хідно, очевидно, враховувати й погодні умови, особливості тієї або іншої місцевості (ліс, пустеля тощо). Чим більша гармонія буде встановлена між навколишнім середовищем й організмом, тим ус-пішніше при всіх інших рівних умовах будуть відбуватися необхід-ні зміни у свідомості та психіці засудженого.

Таким чином, діалектичний підхід зобов'язує нас всебічно під-ходити до дослідження особистості засудженого, враховувати не тільки основні, але й другорядні, однак необхідні її структурні еле-менти. Принципове може проявлятися й у неголовному, тим більше воно не може бути з'ясоване при однобічному підході до досліджу-ваного явища. Незаслужене перебільшення однієї сторони й ігно-рування іншої може привести лише до неправильних висновків.

Співвідношенням природного і набутого не вичерпується пи-танням про структуру особистості засудженого. Біологічне й соціа-льне - найбільш інваріантний і узагальнений елементи її структу-ри. Залишаючись самостійними, зазначені підструктури в процесі постійної взаємодії, видозмінюючись самі, створюють пограничні підструктурні утворення.

3 метою використання типологічних та індивідуальних особли-востей особистості засудженого у виховній роботі необхідно знай-ти таку формулу структури особистості, яка б могла бути основою для вивчення особистості конкретного засудженого або окремої ка-тегорії засуджених.

Має сенс, наприклад, виділяти в структурі особистості засудже-ного процеси, стани, властивості або обставини, які відносяться до різних періодів життя засудженого, або властивості залежно від їх-ньої природи й соціальної значущості, або, нарешті, ознаки, що ха-рактеризують міжособистісні відносини та внутрішній світ засу-дженого.

Структура особистості засудженого повинна включати соціаль-но-демографічні ознаки (свого роду її статуси), соціально-психологічні (включаючи й соціальні ролі) й індивідуальні психо-логічні та біологічні дані. Якщо перші дві групи ознак складають інтеріндивідуальну структуру, то остання група - інтраіндивідуа-льну структуру особистості засудженого. Якби опустити індивідуальні ознаки особистості засудженого, то її структура була б однобі-чною, неповною й соціологізованою. У той же час в інтеріндивіду-альну структуру особистості засудженого входить не вся сукуп-ність суспільних відносин, а лише ті соціальні зв'язки й відношення, у яких протікає її життєдіяльність. Стійкість останніх формують стабільні соціальні властивості особистості засудженого й виділяють її в особливий соціальний тип.

Всі зазначені властивості, ознаки особистості засудженого не-обхідно вивчати на рівні психічних процесів, станів і властивостей, тобто виявляти роль і значення навколишнього середовища, його конкретні умови, і індивідуальні властивості людини у формуванні психічних процесів, волі та вчинків людини.

Важливе значення мають час, характер походження тих або ін-ших властивостей особистості засудженого. Якщо її індивідуальні психологічні властивості мають порівняльну стійкість незважаючи навіть на такі потрясіння, як вчинення злочину, наслідок, розгляд справи судом, засул\дження до позбавлення волі, незвичайність умов у місцях позбавлення волі, то соціально-психологічні риси в засуджених частіше перебувають у певних змінах. Тому при аналізі структури особистості засудженого необхідно виявляти ті власти-вості, які знайшли своє відображення в злочині та в інших формах антигромадської діяльності. Злочин - істотний прояв особистості в цілому. Він наче підсумовує пройдений шлях, є вираженням сус-пільної небезпеки особистості й тенденції антигромадської поведі-нки індивіда, а також свідчить про його потреби, мотиви, цілі, цін-нісні орієнтації. До позбавлення волі засуджуються, як правило, люди, які вчинили тяжкі злочини або неодноразово вчинювали зло-чинні діяння. Готовність вести й надалі антигромадський спосіб життя у цих людей більш реальна, ніж, скажімо, в інших категорій правопорушників. Тому найбільш відмітною ознакою особистості засудженого у соціальному плані є її підвищена суспільна небезпека.

Однак злочин як соціально значущий вчинок (нехай навіть тяж-кий або повторний) - не єдиний прояв особистості засудженого, тільки на його основі не можна дати вичерпну характеристику за-судженому. Вихователь повинен прагнути пізнати людину, яка во-на є в дійсності з усіма її слабостями. Він повинен знати збудники причин усіх діянь, джерела злочинних задумів. Правильне суджен-ня про особистість засудженого в цілому можливо лише на основі всіх її властивостей і проявів, їх змісту, спрямованості. Найбільш істотними, значущими в особистості засудженого є ті властивості, ознаки, які характеризують його відношення до інтересів суспільс-тва в цілому, колективу, інших осіб, до самого себе, правових та інших норм соціального регулювання. Саме в сфері займаних соціальних позицій, виконуваних соціальних ролей, ціннісних орієнта-цій проявляються антигромадські властивості й ознаки особистості засудженого. Крім антигромадських, необхідно досліджувати й со-ціально корисні якості особистості засудженого, тому що одна і та ж антигромадська властивість (або їхня група) у сполученні з ін-шими, але різними за значущістю властивостями може давати всі-лякі варіанти структури особистості, тут може бути особистість і злочинця, і навіть особистість цілком заслуженої людини.

Необхідно виділяти та досліджувати й інші структурні власти-вості особистості засудженого: свідомість, характер, здібності, емоції тощо. 3 метою поглибленого дослідження особистості засу-дженого варто виділяти й більш локальні структури. Так, у струк-турі характеру групуються інтелект, емоції, темперамент, воля та інші підструктурні особливості.

Особистість засудженого це інтегральна властивість особистос-ті. У нього входять ті риси, які досить виражені, чітко й міцно пов'язані з рядом інших рис характеру й, головне, закономірно й систематично проявляються не в одній, а в різних видах діяльності. Для характеру засудженого значущі ті риси, які обумовлюють ан-тигромадські форми його поведінки й знаходять у ньому відповідне вираження.

У свою чергу, різні елементи характеру особистості засуджено-го (емоції, воля і т. ін.) можна розглядати як взаємодію таких підст-руктур, як процеси, стани й властивості.

Поряд з характером і ціннісними орієнтаціями (спрямованістю), особистість засудженого як цілісне явище характеризують її здат-ності. Всі вони повинні враховуватися при аналізі особистості за-судженого і у практичній роботі з виправлення правопорушників. Однак нас цікавлять насамперед здатності правові, вироблювані в процесі спілкування та взаємодії. Злочин свідчить про нездатність особи дотримуватися відповідних законів й здатність порушити ту або іншу установлену законом заборону. Вчинення ж тяжкого зло-чину або повторного злочинного діяння більшою мірою підтвер-джує дану здатність. Переконання суду в тому, що винний може й надалі вести злочинний спосіб життя, порушувати правові й інші норми, вирішальним чином впливає на призначення покарання у вигляді позбавлення волі.

Нездатність жити в умовах суспільства, гармонійно поєднувати свої та суспільні інтереси, дотримуватися встановлених суспільст-вом правил характерно для засудженого. Тому такі люди й потрап-ляють в умови ізоляції та нагляду. Очевидно, що інші покарання (не пов'язані з позбавленням волі) у цьому випадку не досягли б поставлених перед ними цілей.

Однак у цьому випадку необхідно підкреслити, що в умовах су-часного суспільства робиться все для того, щоб кожна людина, яка звільнилася з колонії, могла повернутися до корисної діяльності на волі.

Нездатність будувати свої відносини в умовах вільного гурто-житку повинна розумітися як категорія суб'єктивна, яка властива конкретній особистості.

Таким чином, аналіз особистості засудженого в різних площи-нах дозволяє зробити висновок, що засуджені становлять ту части-ну злочинців, яких ми називаємо антисоціальними, злісними. На відміну від останніх злочинців засуджений - це, як правило, носій квінтесенції антигромадських властивостей, рис і проявів. Дана ка-тегорія злочинців представляє найбільші труднощі як для прове-дення попереджуючих, профілактичних заходів, так і для організа-ції та здійснення виправно-трудового впливу в місцях позбавлення волі. Оскільки в стратегії боротьби зі злочинністю викорінювання тяжких злочинів, недопущення рецидиву є головним напрямком, необхідно приділяти відповідну увагу дослідженню особистості ці-єї категорії правопорушників.

Говорячи про особистість засудженого, неможливо не звернути увагу на загальні ознаки засуджених, які дають можливість говори-ти про типологію засуджених. Під типологією особистості засу-дженого слід розуміти розподіл засуджених на основі подібності ряду істотних ознак, властивостей, проявів по класифікаційних групах. Оскільки особистість людини, як її основна властивість, формується головним чином під впливом сукупності суспільних відносин, науково та практично значущою може бути та типологія, яка за критерій класифікації має ознаки, які характеризують її місце в системі суспільних відношень.

Методологічною основою типології особистості є порівняльний метод дослідження, застосовуваний для встановлення подібності або, навпаки, двох чи декількох явищ у цілому або в яких-небудь ознаках. Всіх злочинців, наприклад, поєднує злочин, який вони вчинили внаслідок властивих їм антигромадських поглядів та оріє-нтацій. Загальним для засуджених є, як правило, вчинення тяжкого злочину або ряду злочинів, наявність більш стійкої антигромадсь-кої орієнтації. Рецидивістів поєднує те, що вони вчинили два або більше злочинів, за які піддавалися позбавленню волі. Таким чи-ном, на основі спільності таких ознак, як злочин, характер і ступінь його суспільної небезпеки, антигромадська орієнтація, установка, можна провести типологію особистості засудженого й віднести то-го або іншого до певного класу, групи. Краща та класифікація засу-джених, в основу якої береться порівняння явищ не за однією, а за

рядом істотних ознак. В останньому випадку є більше можливостей виділити в класифікаційні групи дійсно різноякісні явища. Окремі автори при типології злочинців або засуджених відступають від цього правила. У принципі, звичайно, можливий порівняльний під-хід до досліджуваних явищ на основі й однієї якої-небудь істотної ознаки. Однак він не може не страждати однобічністю, відомою умовністю, особливо тоді, коли в якості предмета класифікації ви-ступає таке складне явище, як особистість. Тому результати класи-фікації засуджених, отримані на основі цього підходу, найменше придатні в практичній діяльності. Однак цього не скажеш про такі єдині критерії класифікації, які самі у собі фокусують сукупність істотних ознак. Так, ціннісні орієнтації як основний компонент структури особистості включають характеристику її потреб, інтере-сів, поглядів, цілей та ідеалів. Подібність або розходження в змісті (спрямованості) і інтенсивності анти суспільної орієнтації може служити тією основою для виявлення відповідних груп, категорій засуджених. Підкреслюючи значущість порівняльного підходу на основі виявлення подібності або розходжень станів, предметів по цілій сукупності ознак, властивостей, рис, не можна заперечувати взагалі наукове та практичне значення порівняння на основі однієї ознаки. Таке порівняння може бути використано, наприклад, при створенні додаткової, допоміжної класифікаційної системи. 3 іншо-го боку, не всі істотні ознаки подібності або розходження станів ві-домі сучасній науці, тому в окремих випадках не можна зневажати як первісну стадію дослідження порівняльний аналіз на основі тих окремих, часток ознак, які відомі для дослідника. Інакше був би неможливий поступовий, поетапний процес пізнання.

Порівняння може бути у відношенні не тільки одноякісних явищ, подібних у своєму виникненні, структурі, функціях, напрям-ку та результатах розвитку, а й різноякісних, якщо вони мають ряд загальних істотних ознак.

У дослідженні особистості засудженого даний прийом порів-няння може використовуватися досить широко. Необхідно, напри-клад, виявляти особливості особистості засудженого в порівнянні із соціально ухваленим типом людини. Вивчивши особистість того та іншого, ми можемо на основі порівняння виявити особливості осо-бистості засудженого, інших категорій правопорушників, а також простежити ті або інші моменти подібності.

У процесі дослідження особистості засудженого необхідно мати на увазі типові якості людини і на цій основі виявляти те, чого бра-кує правопорушникам, і відповідно визначати програму їхнього виправлення. Чим більше загальних ознак у різноякісних явищ, тим достовірніші висновки.

Предмети і явища дійсності можуть бути порівнянні в різнома-нітних відносинах. Наприклад, особистість засудженого можна зрі-вняти з особистістю інших категорій правопорушників або особис-тістю сучасної людини і в якісних, і в кількісних відношеннях. Але розходження цих відношень не можна абсолютизувати. Воно від-носне, тому що якість і кількість діалектично взаємозалежні. Осо-би, які вчинили два або більше злочини, тобто рецидивісти, харак-теризуються антигромадською установкою. У цьому випадку деякою мірою абсолютизується кількість злочинів. Звідси робиться не зовсім точний висновок про якісну ознаку особистості рецидиві-стів. Чи можна, наприклад, говорити про антигромадську установ-ку осіб, які вчинили два необережних злочини? У більшості випад-ків їм не властива така якість. Те ж саме можна сказати й про ряд інших категорій рецидивістів. При застосуванні порівняльного ме-тоду в дослідженні особистості засудженого важливо вміти прави-льно вичленувати основні її властивості, ознаки, установити зв'язок їх із сутністю, виявити взаємозв'язки між елементами стру-ктури й залежність від конкретних умов. При такому підході можна безпомилково перевести кількість у якість, виявити якісь нові зв'язки й відношення щодо особистості засудженого.

Порівняльний метод дослідження, як втім й інші, має пізнаваль-не значення лише у зв'язку з використанням інших методів і при-йомів наукового пізнання. Особливо не можна забувати його взає-мозв'язки та інтеграцію із принципами та законами діалектики.

Типологія особистості засудженого припускає насамперед суттє-ве розходження в структурі типів, які розподіляються по різних гру-пах. Властивості, ознаки, прояви особистості засудженого, узяті як критерії класифікації, важливі не самі по собі, а як свідчення наявно-сті певних структурних взаємозв'язків між особистістю, з одного бо-ку, і соціальними інститутами, факторами (громадський порядок, життя, здоров'я й права громадян та інші цінності, які охороняються суспільством) - з іншої. Залежно від структурних зв'язків між сус-пільством та особистістю може сформуватися такий тип, властивий для більшості членів нашого суспільства, або тип особистості, який характеризується антигромадськими проявами. Цей же момент по-винен враховуватися й при типології особистості засуджених.

Типологія засуджених має важливе значення в справі організа-ції та успішного здійснення виправно-трудового впливу. Через ви-рішення проблеми типології засуджених юристи, психологи та інші фахівці повинні знайти вихід на практику, тому що питання про типологію особистості є не тільки питанням про те, як зрозуміти особистість, як її діагностувати, а й питанням про прогнозування особистості, про її проектування.

Як перехідний щабель між теорією та практикою типологія осо-бистості засудженого виступає як найважливіша передумова індиві-дуального підходу до виконання покарання й здійснення виправного впливу. Класифікація дозволяє диференціювати покарання, засоби та методи виправного впливу у відношенні різноякісних (з погляду со-ціальної деградації) груп засуджених, завдяки чому підвищується предметність й ефективність виховної роботи та створюються пере-думови для ощадливого використання репресивних елементів кримі-нального покарання та визначення оптимального співвідношення у виправному процесі елементів покарання та чисто виховних засобів. Індивідуалізація виконання покарання та застосування засобів і ме-тодів виховного впливу займає чільне місце серед передумов підви-щення ефективності діяльності установ виконання покарань, законо-давства, його окремих інститутів і норм. Говорячи іншими словами, типологія особистості засудженого найвищою мірою корисна лише тому, що вона висуває особистість засудженого на належне їй місце в теорії та практиці права.

Типологія засуджених, як і взагалі правопорушників, не може служити сама по собі як підстава кримінальної відповідальності або прийняття яких-небудь превентивних заходів. Вона повинна вихо-дити з факту вчинення злочину й наступної поведінки засудженого. Введення ж різних умов відбування позбавлення волі окремими ка-тегоріями засуджених пояснюється прагненням законодавця орга-нізувати процес виправлення засуджених із врахуванням їхньої су-спільної небезпеки. Те ж саме необхідно мати на увазі й при призначенні відносно окремих осіб адміністративного нагляду, a також при застосуванні інших заходів попереджувального характе-ру, оскільки всі примусові заходи застосовуються лише до осіб, які вчинили злочин, і при наявності умов, зазначених у законі.

Спробуємо надати єдину класифікаційну схему з урахуванням існуючих подібностей за ознакою соціальної занедбаності деяких груп засуджених:

1. Засуджені за необережні злочини й за злочини, які вчинили при несприятливому збігу обставин (при перевищенні меж необ-хідної оборони, сильному щиросердечному хвилюванні, матеріаль-ному нестатку і т. ін), а також особи, засуджені за умисні злочини до позбавлення волі до одного року.

2. Засуджені за умисні тяжкі й нетяжкі злочини, які раніше ви-конували приписи норм права та моралі.

3. Засуджені за умисні тяжкі та нетяжкі злочини, які раніше від-бували покарання, не пов'язані з позбавленням волі, або ж які до-пускали адміністративні та інші правопорушення.

4. Засуджені за тяжкі злочини на великий строк.

5. Рецидивісти, які відбувають позбавлення волі вдруге, та не порушують режим відбування покарання.

6. Злісні рецидивісти, які засуджуються до позбавлення волі третій і більше разів або повторно, та порушують режим відбуван-ня покарання.

7. Рецидивісти з ознаками професіоналів-злочинців.

8. Особливо небезпечні рецидивісти.

В основу запропонованої класифікації засуджених покладена сукупність об'єктивних ознак, а саме ступінь тяжкості вчиненого діяння, повторність злочинів, у тому числі й тих, за які винні під-даються іншим покаранням, й ряд інших показників поведінки за-судженого як до вчинення злочину, так і у місцях позбавлення волі. Узяті разом, вони з більшою достовірністю свідчать про той або інший ступінь соціалізації засудженого. Об'єктивні критерії необ-хідно поєднувати з ознаками суб'єктивного порядку: системою ціннісних орієнтацій засудженого, основними мотивами злочинної поведінки, його відношенням до вчиненого, до виправних заходів тощо. Відому користь принесе при класифікації й розподілі засу-джених по окремих колективах і врахування індивідуально-психологічних та біологічних особливостей.

Основна ідея даної типології засуджених полягає в прагненні перебороти традиційний підхід, заснований головним чином на формально-правових критеріях, і дати класифікацію на основі сукупності таких факторів, які істотно обумовлюють сам процес ресоціалізації та відповідно диференційоване застосування до відповідних категорій засуджених засобів і методів правового впливу.

Інтереси більш послідовної диференціації потребують створен-ня спеціальних органів, які б вивчали засуджених і проводили роз-поділ їх по класифікаційних групах. До роботи подібних органів могли б залучатися не тільки юристи, а й психологи, лікарі-психіатри, педагоги. Подібна форма розподілу засуджених по кла-сифікаційних групах створювала б, очевидно, широкі можливості для послідовної диференціації засуджених залежно від ознак, що безпосередньо характеризують особистість засудженого (ціннісні орієнтації, мотиви, міра злочину, соціальні ролі до й після вчинен-ня злочину, відношення до вчиненого, покарання, порядків, уста-новлених в установах виконання покарань, свого майбутнього, ін-дивідуальні особливості особистості засудженого і т. ін.).

3 викладеного можна зробити висновок, що виконання завдань по боротьбі зі злочинністю вимагає класифікації й розподілу засу-джених по відповідних установах й усередині їх не тільки з враху-ванням формальних, але й матеріальних ознак, тобто на основі таких факторів, які значною мірою обумовлюють процес виправлен-ня та перевиховання.

У процесі здійснення кримінально-виконавчого впливу необ-хідно диференціювати засуджених і на основі сприйнятливості їх до ресоціалізації, тобто ступеня змін. У цьому випадку поведінка засудженого, його відношення до кримінально-виховних заходів повинні вважатися основним показником його особистості, а отже, і основним критерієм класифікації. У той же час такі критерії, як міра, повторність злочинів, відступають уже на другий план. Зале-жно від сприйнятливості до ресоціалізації можна виділити такі кла-сифікаційні групи засуджених:

а) позитивно характеризуються:

- які довели своє виправлення;

- твердо стали на шлях виправлення;

б) негативно характеризуються:

- не стали на шлях виправлення;

- злісні порушники режиму.

Типологія особистості засудженого виступає як найважливіша передумова розробки науково обґрунтованої методики виправлення. Без належної класифікації засуджених не можна скільки-небудь сер-йозно ставити завдання підвищення ефективності діяльності установ виконання покарань. Типологія засуджених необхідна й з позицій за-вдань по попередженню злочинності. Зокрема необхідно класифіку-вати засуджених перед звільненням з місць позбавлення волі залеж-но від досягнутого результату: засуджені, які довели своє виправ-лення; засуджені, які не показали в достатній мірі свого прагнення до виправлення, і, нарешті, злісні порушники режиму, що завзято не бажають стати на шлях виправлення. У зв'язку із приналежністю до тієї або іншої класифікаційної групи необхідно вирішувати питання про встановлення адміністративного нагляду та вжиття інших запо-біжних заходів. Обмеження можливості встановлення адміністрати-вного нагляду у відношенні засуджених за нетяжкі злочини незале-жно від ступеня виправлення не може бути тому визнано логічним. I в цьому випадку в основу рішення цих питань повинен бути покла-дений насамперед особистісний фактор, тобто всебічне врахування особливостей особистості і її основних проявів.

Показать полностью… https://vk.com/doc8035069_128429583
95 Кб, 10 сентября 2012 в 17:44 - Россия, Москва, МЭГУ, 2012 г., docx
Рекомендуемые документы в приложении